Черкеський рахунок-2

В совєтську епоху, коли треба було приховати нестачу товару, пояснювали його відсутність такими термінами, як "усушка-утруска".

Щось схоже сталося і з деякими малими народами – їх "перетрусили" чи, висловлюючись на манір Лукашенкі, "перетрахалі". Тобто стали вважати складовою частиною іншого, більшого народу. Відтак вони аимілювалися і розчинилися.

Але по нинішній день російська влада не втомлюється просторікувати про те, як дбає Росія про малі народи та про те, яку їм культуру принесла. Про культуру поговоримо іншого разу, а от міфічне піклування про малі народи виливалося у звірячий терор рівний тому, який чинили нацисти на окупованих теренах.

Росія не підписала хартії про підтримку регіональних мов, але дуже переймається тим, щоб в Україні дотримувалися умов хартії. І це при тому, що в Україні є лише один корінний народ, а всі інші прийшли у різний час. У Росії майже усі малі народи корінні, і більшість з них вимирає не тільки інтелектуально, але й фізично.

Під час Кавказької війни у 1837 р. генерал Вельямінов за кожну голову черкеса платив по червінцю, а черепи відправляв в Академію наук. Один з кавказьких ветеранів Філіпсон згадував:

"Генерал Засс наказав відрізувати голови убитих, і з цим трофеєм повернувся у штаб. Рік потому я зустрів генерала Засса в Ставрополі.Він їхав у санях, а інші сани, накриті рядниною, їхали за ним. "Куди це, ваше превосходительство, і що везете?" – "Їду, земляче, у відпустку і везу Вельямінову завершені справи". З цими словами він відкрив ряднину, і я не без огиди побачив з-пів сотні голих черепів".

Росія надривалася, ведучи нескінченну Кавказьку війну. Статс-секретар Олександр Головнін писав у 1858 р.: "Яка держава в світі в змозі тримати постійно 300 тис. війська у військовому стані і втрачати щороку постійно по 30 тис. осіб? Яка держава в стані виділяти шосту частину всього доходу на одну область?!!"

Черкеські переселенці змушені були за безцінь продавати своє майно. Це зумовлене було тим, що турецький уряд не дозволяв горянам брати з собою до Туреччини зброю і худобу. Та забирати з собою худобу не дозволяло і російське начальство.

Вочевидь, горяни не думали так скоро бути переможеними, відкладаючи розпродаж свого майна до останньої хвилини. Коли ж довелося кільком сотням тисяч людей одночасно продавати своє майно, ціни впали до неймовірного рівня. Особливо це стосувалося зброї і худоби.

Доброго бика можна було придбати за рубель, барана – за четвертак, коня з сідлом при повному обладунку за 5 рублів. Дорогі шаблі в багатій оправі черкеси також віддавали за безцінь. Те, що раніше коштувало 200–300 рублів, тепер можна було купити за 30–40.

За стародавню шаблю або кинджал свого часу віддавали сотні баранів, а тепер усе йшло прахом. Люди похилого віку, не бажаючи продавати зброю, яка так довго служила їм, з якимсь німим відчаєм кидали її в море.

Тисячі горян скупчилися на березі Чорного моря, хоча жодної раціональної системи їх відправки до Туреччини ніхто не налагодив, і тепер вони опинилися у жахливому становищі.

Виконуючи накази графа Єдокімова, черкесів гнали з рідних місць, прагнучи якнайшвидше очистити гори, але при цьому не було і малої частки кораблів, як турецьких, так і російських, здатних швидко перекинути цю величезну масу людей через море. Звідси – мученицьке проживання на узбережжі, голод, хвороби.

Трагедія розгорталася на очах численних спостерігачів, приголомшених побаченим. Адольф Берже, історик Кавказу, у 1864 р. особисто переконався у трагедії горян:

"Ніколи не забуду я того жахливого враження, яке справили на мене горяни в Новоросійській бухті, де їх зібралося на березі близько 17 000 осіб. Холодна пора року, відсутність засобів існуванню, епідемія тифу і віспи зробили їхнє становище розпачливим.

І дійсно, чиє серце не здригнулося, побачивши молоду черкеску, що лежала в дранті на сирій землі, під відкритим небом, з двома малюками, з яких один в передсмертних судомах боровся зі смертю, тоді як інший шукав угамування голоду коло грудей вже захололого трупа матері. А подібних сцен я зустрічав немало.

Вражаюче видовище постало перед нашими очима по дорозі: розкидані трупи дітей, жінок, літніх людей, розтерзані, напівобгризені собаками, виснажені голодом переселенці, що ледве волочать ноги від слабості, падають від знемоги і ще живцем стають здобиччю собак.

Живим і здоровим ніколи було думати про помираючих; для них самих перспектива була невтішною; турецькі шкіпери з жадібності навалювали, як вантаж, черкесів, і, як вантаж, викидали зайвих за борт при найменшій ознаці хвороби. Ледве чи половина тих, що вирушали до Туреччини, прибула на місця. Таке лихо і в таких розмірах рідко зазнавало людство".

Своїми враженнями у журналі "Дело" поділився 1884 р. етнограф Яків Абрамов: "Горяни, покидаючи свої домівки, залишали худобу і запаси хліба та нескошені ниви, а самі без жодного майна скупчувалися у багатьох дрібних бухтах Чорного моря.

Звідси їх перевозили до Туреччини, але оскільки транспортного флоту було украй недостатньо для перевезення півмільйона осіб, то масі горян доводилося чекати своєї черги по півроку, по року і довше.

Весь цей час вони залишалися на березі моря, під відкритим небом, без будь-яких засобів для життя. Страждання, які доводилося витерпіти у цей час горянам, неможливо описати. Вони дослівно тисячами вмирали з голоду. Взимку до цього приєднався холод.

Весь північно-східний берег Чорного моря був усипаний трупами і вмираючими, поміж якими лежала маса живих, але до краю знеможених, у марному чеканні, коли їх відправлять до Туреччини".

Черкеси – красивий народ. Недарма ще з давнини турецькі та арабські вельможі наймали їх для своєї варти, а черкеські дівчата завше були оздобою будь-якого гарему. Тепер цей народ розпорошений, черкеси живуть не тільки у Туреччині, але й в арабських країнах.

А в цей час на їхній рідній землі ставлять пам'ятники генералам, які нищили їхній народ, зокрема й генералові Зассу, який колекціонував голови черкесів.

І нікого у світі це не обходить. Трагедія черкесів так і не стала загальновідомою, хоча геноцид цього народу ніяк не менший за геноцид вірменського.