Imagine

Це тепер наш дорогий Сергій Владиславович збирається ставити п'єсу за Ганною Герман, а тоді він ставив наш "Крайслер". І взагалі був головним режисером цілого фестивалю "Вивих". Щоправда, ставити Ганну Герман – по-своєму вивих також.

Юрій Андрухович / © kiriv.org.ua

"Гей, Романе, а ти хотів би побачити себе двадцять років тому, молодого і класного, ніби Джим Моррісон, ще й у ложі Львівської опери?".

До нас у гості зайшов скрипаль, актор і мореплавець Ромко Рось. Може, відчув, що саме в ці хвилини ми переглядаємо записаний у вересні 1992-го і недавно викладений на YouTube "Крайслер Імперіал"?

І не якийсь там уривочок, а весь спектакль, усі півтора години того божевільно-сюрреалістичного дійства.

А ви хотіли б? Хотіли б ви подивитися на молодого Віктора Неборака та його Літаючу Голову? А на Сашка Ірванця та його наїжений шприцами веселий труп?

А на фронтмена "Кому Вниз" Андрія Середу в ролі графа дель Кампо, авіатора? Зрештою, й на автора цих рядків у Патріаршій Короні?

Якщо так, то знайдіть на YouTube це відео, що його так доречно виклала не знайома мені (або і знайома?) інтернет-користувачка oryssia. Знайдіть – і насолоджуйтеся молодістю нашої батьківщини у вересні 1992 року.

У переповненій глядацькій залі оперного театру така сила-силенна знайомих облич. Декого вже, на жаль, немає з нами. Дехто – як би це сказати? – подорослішав і сильно видозмінився. Відростив волосся, брови й бороду.

Дехто, як наприклад, Роман Чайка, свої коси заховав. Ой, і що то були за коси! Який красень був той Роман з гітарою. Хоча він і тепер молодець.

Лишень уявіть собі – молоді й зелені гурти "Мертвий Півень", "Плач Єремії", "Неборак-рок-бенд", очолюваний Небораком-молодшим, царство йому небесне. Віктор Морозов у двох ролях відразу (обидві зіграв феєрично).

Стефцьо Оробець з велетенськими заячими вухами – головний коментатор подій родом із "Аліси" Льюїса Керрола. А ще Тарас Чубай, який написав до цього дійства увертюру. Справжню увертюру для симфонічного оперного оркестру.

Надзвичайно складну – навмисне, щоби помучити своїх консерваторських викладачів, за сумісництвом музикантів.

Ну, і Сергій Проскурня в ролі режисера-постановника. Це тепер наш дорогий Сергій Владиславович збирається ставити п'єсу за Ганною Герман, а тоді він ставив наш "Крайслер". І взагалі був головним режисером цілого фестивалю "Вивих". Щоправда, ставити Ганну Герман – по-своєму вивих також.

1992 рік, двадцять років тому, місто Львів, на той час розкуте, вільне й по-хорошому вивихнуте, фестиваль альтернативної студентської культури "Вивих-92".

І ми – піддані ще зовсім юної, однорічної країни, країни дітей і мрій. Коли кілька років тому вийшла "Антологія Бу-Ба-Бу", журналісти запитували, чи змогли б ми й зараз таке утнути, себто, відновити цю виставу.

Пам'ятаю, Віктор Неборак віджартувався, сказавши щось на зразок того, що нині це коштувало б мільйон доларів. Опера, хор, оркестр, чотири рок-гурти, професійні актори.

Мільйон мільйоном, але хіба повернеш той драйв з яким люди виходили на сцену і головне – ту публіку, яка валом валила на тодішній "Вивих", на будь-які, навіть нерекламовані презентації книжок та журналів, на концерти, неформальні зустрічі, на "Крайслер".

Як хотілося жити в тій країні майбутнього, країні такого фантастично чуйного і живого молодняка!

Багато б я віддав, аби зрозуміти, в який момент це зникло і куди. В які закапелки Мережі засмоктало наш порив до живого спілкування, до мацання слів і звуків?

Завдяки цьому клятому Інтернету тепер я можу подивитись, якими прекрасними і натхненними були поети та їхні слухачі двадцять років тому. Якою непопсовою була українська музика, яким незіпсованим глядач. Жодного тобі блимання фотокамер у залі.

Жодних витягнутих рук з телефонами та айфонами. Лише очі, губи й переживання. Така цнотливість техніки, якою могла похизуватись лише наша бідна країна, відрізана від усього світу і навіть від себе самої, здавалась нам тоді вбивчою. Як же прекрасно, що все було саме так недосконало, думаю я.

Ну, гаразд – я тепер уже маю можливість зробити на сцені і ту картинку, і те світло, і той звук, про які колись міг лише мріяти.

Ми можемо наплювати на важезні декорації, використавши цифрові. Ми можемо запросити до співпраці найкращу команду звукачів. Але вже ніколи до мене не повернеться той світлий незіпсований глядач, якому йшлося не про те, щоб відзняти нас на свій айфон. А про те, що ось ми хочемо щось йому сказати. І він був уважний та відкритий.

А раптом він іще не зник остаточно?

Щоразу, вирушаючи в черговий тур із "Карбідо", я плекаю таку надію – що він, той глядач, не зник. Ось і завтра ми починаємо у Франківську, а потім будуть Львів (давно вже не вивихнутий), Кам'янець-Подільський, Вінниця, Одеса, Харків.

І всюди я мрію його (їх?) побачити. Я знаю, що студентів із міст порозганяли, влада готується приймати своє Євро, тому єдиних людей, котрі могли хоч якось підтримувати культурний та інтелектуальний тонус у містах, пошвидше сплавили на канікули, наче повій за 101-й кілометр на Московській олімпіаді.

Минулого разу я тут писав, як мені шкода, що на своїх виступах я бачу дедалі менше таких, кому "за 30-ть". Тепер ось, мабуть, уже й молоді прийти не зможуть. Лишається сподіватись на футбольних фанатів. Їх у нашій країні більше, ніж фанатів цієї країни.

Але ми все одно зіграємо наші найкращі концерти.

Поділитись: