Шевченко, сон

Серіал про доктора Хауса тепер уже не такий популярний, як кілька років тому. Хоча людей у футболках із зображенням Х'ю Лорі не меншає. Популярні футболки у нашій країні завжди кульгають далеко позаду популярних явищ. Якісь зовнішні ознаки культу проявляються через п'ять, десять, а часом і двадцять-тридцять років після зникнення самого культу. Чи то китайська текстильна промисловість працює настільки повільно, чи мозок усіх цих футболкових баєрів. Варто лише чомусь навіки зникнути й канути в забуття, як раптом воно вилазить на футболки наших громадян. Мова, якою закликає розмовляти сам Шевченко, "свобода", "секс", "рок-н-рол".

Так і з оцим Хаусом, якого я, до речі, волів би називати Гаузом, щоб усе-таки бути ближчим до англомовного оригіналу. Доживши до якогось десятого сезону, сценаристи вирішили зробити приємне й нам, східним глядачам, продемонстрували епізод з портретом Шевченка. Українська жіночка з типово українським іменем Домініка поселяється в Хаусовому гаузі. На стіні з'являється портрет Кобзаря. "О, це твоя бабуся?" – питає ущипливий доктор. "Ні, це великий український поет". Ніби всі наші люди замість купи лахів і поцуплених у готелях капців насправді завжди возять із собою портрети своїх поетів. Точніше, одного з них – Поета. Їй-Богу, я пишався б нашим народом, якби це так і було.

Усі наші ЗМІ миттєво розтрубили новину про цей потішний сюжет. Щиро кажучи, якби не вони, то я про нього й не дізнався б. Досі не можу збагнути, в чому там усе-таки був жарт? Якось не пре мене, не вловлюю гумору в отому "бабуся". Сказав би він "дідусь" – і все було б у порядку, дотепність на три з плюсом, годиться.

Бо дідусь – він дідусь і є, близький та рідний. У дні народження і смерті Шевченка про нього завжди багато згадують і пишуть. Читати все це підряд не особливо є сенс, адже історії про нього, як і висновки з них, повторюються, зношуються. Порохніють, наче смушева шапка на макітрі будь-якого діда. Але Тарас Григорович міцний дід, його не скомпрометуєш, він величина стала. Це чи не єдиний український письменник, про якого бодай щось чули навіть українські політики. І єдиний, про кого вони не скажуть: "А хто єта?". І щоразу, коли президент країни вручає премії його імені, ми не можемо щиро не порадіти за всіх нас і за нашого президента.

От я, щиро кажучи, й не знаю, як мені тепер повестися при наступній зустрічі з моїм давнезним приятелем Петром Мідянкою. Це ж йому сам особисто Віктор Федорович руку потискав! Це ж уже не той Петрос Карпаторос, якого я знав, а Мідянка Петро Миколайович, лауреат Шевченківської премії 2012 року. Це ж він на своїй долоні відтепер назавжди зберігає міцний чоловічий відбиток президентової правиці.

Зустріч найвищого керівництва держави із літературно-мистецьким активом – це завжди і повчально, і зворушливо. Он і Петро Миколайович, украй схвильований, подзвонив наступного дня і все розповідав, розповідав. Віктор Федорович, виявляється, запровадив до преміального ритуалу свій особливий звичай – після головних урочистостей у Каневі всіх новоспечених лауреатів доставляють президентським автобаном на заключну вечерю в Межигір'я. Таким чином і Петро Миколайович потрапив на ту благословенну територію, де, буває, й міністри цілими тижнями живуть у спеціальних боксах, з ненастанним внутрішнім трепетом дочікуючись своєї черги на аудієнцію та добрячий батьківський прочухан.

Так от. За словами Петра Миколайовича, Віктор Федорович показав їм свої найкращі сторони гостинного і щедрого хазяїна. Наприклад, свою улюблену колекцію шапок (зимових), яку він збирає ще з ранньої юності.

"А ще в нього там велетенська бібліотека, -- ділився враженнями Петро Миколайович. – Велетенська і розкішна! Він у ній дослівно днює й ночує, навіть розпорядився, щоб йому туди тапчан занесли, поближче до книг. Усі оті книги в незліченних закладках і помітках, читані й перечитувані. А що вже цитат і виписок!".

Ось там, у тій чудовій бібліотеці, вони, Віктор Федорович із Петром Миколайовичем, усамітнилися після межигірської вечері, щоб іще досхочу наговоритися. Про Україну, про шляхи її розвитку, європейську її перспективу та євразійську її інтеграцію. Але найбільше – про Кобзаря та його епоху. Так захопилися розмовою, що й не зауважили, як години летять. До четвертої ранку сперечалися про Бєлінського, Аксакова, Хомякова.

У тій жагучій розмові вони ледь не договорилися й до того, що Віктор Федорович майже пообіцяв усіх політв'язнів повипускати. От-от повипускає, кажуть.

А на ранок Віктор Федорович підготував іще один сюрприз для гостя-лауреата. Він викликав охорону й лагідно так, але твердо наказав: "Выведите-ка этого вуйку с полонины на территорию – пусть на моих кенгурят посмотрит. Они же в Карпатах не водятся". А Петро Миколайович, наскрізь розчулений, залишив йому в подарунок свою шапку – закарпатських же в тій колекції ще не було.

Так що Шевченківські дні минули цікаво й захопливо – як кажуть, із задоволенням та не без моралі. Про це й розповів мені по телефону мій давнезний приятель Петро Мідянка. У моєму сні розповів, а я вам той сон щойно переказав.