Через всі травми я нагадую трансформер

Перше за рік інтерв'ю. У 30 років вона повернулася до життя буквального з того світу. Наталія Целовальнікова їхала за кермом у машині Тимура Махаурі, яку підірвали 8 вересня 2017 року в центрі Києва, поруч з Бессарабкою. Слідство досі у закритому режимі, не кажуть - чи є хоча б підозрювані у цій справі.

В авто було троє людей: Тимур Махаурі, який загинув на місці, Наталія Целовальнікова і її дочка Марія. Восьмирічна дівчинка дивом практично не постраждала. А ось у її матері були важкі опіки дихальної частини трахеї і легень. Осколкові поранення правого ока і руки. Відкритий перелом стегнової кістки. Лікарі планували ампутацію ноги. Шансів на життя у перші тижні після вибуху ніхто не давав. Але її врятували.

За час лікування Наталя з 56 кг схудла до 40 кг. Зараз потихеньку одужує. Лікування обійшлася її родині вже приблизно в сто тисяч доларів – усі гроші лягли на плечі її мами і кращої подруги. Період реабілітації затягнеться ще на рік. Вона досі не ходить - нога в гіпсі, бачить на ліве око, на правому - пов'язка. Попереду ще кілька операцій на ногах, руках і оці.

- Хто ви? Чим займалися до вибуху?

- Мені 30 років. І я не модель, як всі писали після трагедії. Тому, що в моїй родині, в принципі, ця професія не віталася. Мої знімки кілька разів були на обкладинках журналів. Але це, швидше, хобі. Знімалася влітку у відпустці. А займалася ресторанним бізнесом батьків. І, повірте, до цього вибуху я не знала, що таке лікарня. Раніше ніколи не хворіла.

- Які травми у вас були?

- Найголовніше, за що боролися, - це врятувати трахею, легені. Я, мабуть, ковтнула це повітря і обпекла трахею. Весь вересень самостійно не могла дихати. Мене вводили в медикаментозний сон. Спочатку ми з мамою спілкувалися через аркуш з літерами. Вона написала алфавіт на папері, і я показувала букви, а мама намагалася зрозуміти, що хочу сказати. Тільки у жовтні почала говорити.

- Що пам'ятаєте про вибух?

- Коли я все це побачила, то сказала мамі, що це було якесь диво. Тому, що лікарі мені казали: це нереально, що ти пам'ятаєш. Можливо, це шоковий стан. Я пам'ятаю лише те, що, начебто, вогонь був не зсередини, а мені здавалося, що на лобовому склі. Я розумію, що все горить, але воно горить навколо мене. А я сиджу в якийсь оболонці, і думаю: "Господи, у мене ж дитина в машині!".

Я повернулася назад, і вона зі мною в цій оболонці. Ми удвох з дитиною. Я була за кермом, а вона сиділа за мною. Я не знаю, що це було... Оболонка рухається. Навіть не зі скла, а наче якийсь міхур. Зверху ніби світиться німб, світло дуже яскраве по колу, і я розумію, що мені стає гаряче. Думаю: так, значить вогонь проникає в цю оболонку і скоро дитині буде гаряче. І я просто кричу, може, в душі. Адже кричати не могла. Господи, пошли хоча б одну людину, яка витягне маля!

Вже в січні я вперше подивилася відео, як автомобіль вибухнув. Там видно, як підійшов один чоловік за півтори хвилини після вибуху. Ось звідки він взявся? Це диво! Пізніше я дізналася, що це був водій іншої машини – Віталій. Він перший кинувся до нас і виніс донечку на руках, підійшов в той момент, коли машина ще диміла. Що його спонукало? Адже машина могла ще раз вибухнути. Завдяки йому люди побачили, що витягли дівчинку, - то інші перехожі почали гасити вогонь.

- Чому ви сіли в машину загиблого Тимура Махаурі?

- В той день – 8 вересня 2017 року - я була в ейфорії, що, нарешті, я знову з донькою. Колишній чоловік практично рік не дозволяв з нею бачитися. Жодних передчуттів не було. Ми купили фруктів у супермаркеті і повинні були їхати в салон робити зачіску доньці. У неї наступного дня мала відбутися репетиція з бальних танців до щорічного Віденського балу. Я, коли вийшла з супермаркету, подзвонила своєму водієві, але він був в пробці. І Тимур запропонував взяти його машину. Він не повинен був з нами їхати, буквально останньої секунди сів у машину.

Я сіла за кермо. Тимур зазвичай не водив машину. Ми виїхали з "Арени", була велика пробка. Їхали, співали, тільки розгорнулися - і одразу машина вибухнула.

- Як ви познайомилися із загиблим Тимуром?

- Ми познайомилися в березні 2017 року. Мені, справді, важко говорити про це. Оскільки втрата цієї людини для мене болюча. Спочатку пішов з життя мій дідусь, який був фундаментом нашої родини, потім мій батько... І після втрати цих чоловіків, я не знаходила турботи і підтримки. Коли познайомилася з Тимуром, він знав про мою нелегку ситуацію в особистому житті і зробив так, як вчинив би справжній чоловік. Він мирно і без мого прохання, до речі, переговорив з моїм екс-чоловіком. У підсумку, все вирішилося благополучно і мені повернули, нарешті, дочку. Домовилися бути друзями. Тимур був дуже добрий до мене, і ви не уявляєте, як його любили всі діти навколо. Те, що сталося, жахливо. Я і припустити не могла, що таке можливо в реальному житті. І я завжди буду пам'ятати про Тимура, як про добру людину.

- Зараз донька живе з вами?

- На жаль, ні. Ми бачилися всього чотири рази за рік.

- Як ви справляєтеся з фізичним і з душевним болем?

- В мені набагато більше добра, ніж було до вибуху. Я не стала жорсткішою, не стала ненавидіти. Навпаки, розумію, що всі наші емоції – це доля слабких. Треба вміти завжди знаходити компроміси, щоб в душі було більше добра. Тому, що крім цього, немає нічого ціннішого в житті.

- Чоловік, який перший кинувся до машини і виніс вашу доньку на руках – Віталій Пилипчук. Познайомилися з ним?

- Так. У січні він приїхав до мене на день народження. Привіз подарунки мені і доньці. Я вважаю, що в момент вибуху, я його вимолила у Бога. Він дуже добродушний. Здавав кров в перші дні, коли я лежала в реанімації. Привіз своїх друзів – і вони здавали кров. Я йому завжди буду вдячна за порятунок доньки.

Я вдячна всім людям, які безстрашно ломили машину, діставали мене. Це такий добрий самовідданий народ в Україні! Люди, я не знаю нікого з вас особисто, не знаю по іменах, - але я вам дуже вдячна за життя доньки і своє!

- Як почуваєтеся зараз?

- Я практично не змінилася. У мене не було 60% опіків, як писали. Не знаю, це диво! Така вибухова хвиля і я була в шовковій футболці, джинсах. Але у мене опіки тільки на руках і ноги. Ані живіт, ані спина, ані обличчя – не постраждали. Це немислимо!

Ходити при цьому ще не можу, тільки встаю - кілька разів в день, хвилин на 10. Оскільки на лівій нозі у мене пошкоджене ахіллове сухожилля і вона у такому пластмасовому чоботі.

Права нога, де був відкритий перелом стегнової кістки, досі в гіпсі. Гіпс кріпиться навколо ноги і попереку. І права рука поламана - ще чекає операція. Виходить, що ціла тільки ліва рука. Милиці. Пластиковий чобіт. Гіпс. Наче трансформер, в цілому. Фізично зробити крок дуже складно.

Також чекає операція на правому оці – там осколкове поранення. Приїжджали лікарі і сказали, що око не бачить. А потім око почало реагувати на світло і колір, і лікар сказав, що перший раз таке бачить у своїй практиці.

- Чому ви не показуєте своє обличчя?

- Я з дитинства не люблю емоції жалю. І я не люблю, коли я когось примушую страждати чи плакати. Я не хочу, щоб мене жаліли. Я розумію, що люди мислячі і розумні розуміють, що мені зараз нелегко. Але це не означає, що я зараз повинна плакатися і показувати свої рани. Я борець!

- Як проходить ваш день? Чим займаєтеся?

- Зараз я живу вдома. Але восени знову поїду в лікарню. Я практично весь час сиджу або лежу. Вчу французьку, читаю по-англійськи і пишу книгу про пережите. Хочеться щось корисне зробити для суспільства і показати, як би не було важко, не опускати руки. Дуже важливо, як в одній пісні: "Не страшно впасти. Страшно піднятися до точки, де стає байдуже". Головне, щоб цієї точки у кожного з нас не було, щоб ми не боялися підніматися. Як би не було важко. Тому, що мені дуже важко фізично...

- Про що мрієте?

- У нас з донькою одна мрія - щоб мама одужала. Щоб ми знову каталися на роликах. Я, звичайно, посміхаюся і думаю: дай Бог ходити. Але я обіцяю, що буду робити все, щоб ми з Машенькою покаталися на роликах.

- Що мотивує красиву, але лежачу вже рік дівчину, - не сумувати?

- Мотивує – любов до життя і сім'ї. Я не можу без позитиву. З усіма страхами і болем, справляюся, коли посміхаюся. Ви не уявляєте, як я реготала, коли побачила себе в дзеркалі. У мене була супер-стрижка – мене в жовтні поголили. Оскільки мама намагалася вичісувати цей гар з голови, але не виходило. І ось, коли я приїхала додому, волосся почало відростати в різні сторони. Я до цього не знала, що таке коротка стрижка, оскільки з дитинства ношу довге волосся. Я проїхала в колясці повз дзеркало і боковим зором побачила себе. Як почала сміятися. Кажу: "Мамо, ти свою дочку бачила?". Це просто горобець після дощу.

Спілкувалася кореспондент ТСН Валентина Мудрик