Ірина Червінська: Світи і лабіринти

Головний герой роману Ірини Червінської "Світи і лабіринти" - молодий чоловік, який чи то втратив свою ідентичність, чи опинився у полоні різних ідентичностей. Події в його житті відбуваються блискавично швидко і карколомно, тож протагоніст не має найменшого шансу отямитися, аби збагнути, де насправді він, і яка із численних реальностей - його.

Читайте уривок з книжки від Видавництва 21 на сайті:

(Увага: у тексті міститься нецензурна лексика)

***

Довго ходити я не міг. Давались взнаки відбиті органи. Мусив знайти лавочку й присісти. Туманний дятел частіше запрацював своїм дзьобом по черепу. Методично і стабільно нарощуючи темп. Якась незрозуміла тривога метастазами розповзлася по свідомості, пробиваючи то там, то там чорні діри паніки. Здавалося, що хтось за мною постійно спостерігає. Ніби тисячі невидимих очей розвернені розширеними зіницями в мій бік з різних місць: з-за рогу будинків, з-під лавок, з асфальту, з листя дерев і кущів, з трави, із шерсті приблудних тварин, котрі вряди-годи пробігають повз, із неба, із сонця, зі стін будівель… Закочені їхні білки виблискували нездоровим сріблом і кров'ю, райдужні оболонки потоншали до окремих ліній і всі, мов коти уночі, – однаково невідомого кольору. Я відчув, як клони очей ступили на мою територію. Стало страшно і захопливо водночас. Тепер я їх бачив. Вони мали хвости, яки­ми допомагали собі повзти по землі, пливти по воді, літати в повітрі. І всі вони прямували до мене, стискаючи і зменшуючи простір навколо лавки, на котрій я сидів. Кружляли і кружляли. Оточували і розповзались. Шемрали і шаруділи. Щось майже беззвучно, нерозбірливо шепотіли й підповзали щоразу ближче і ближче.

Серце ладне було вискочити з грудей. В голові нав'язливо крутилося, що не можна допускати, аби ці чудернацькі створіння торкалися мого одягу й тіла, інакше буде біда. Не тямлячи, що роблю, я схопився на ноги й заходився топтати ті хвостаті очиська обома ногами в припадку тупого оскаженіння. Кілька перехожих зупинились і почали щось між собою перемовлятися. Я побачив їх і покликав:

– Агов, ви! Ви там не пиздіть багато, а краще поможіть мені. Їх стає все більше. Хіба ви, йоб вашу мать, не бачите, як вони повзуть, як їх багато? Їх, блядь, падлюк, треба давити, бо вони плодяться й плодяться!

Вимушені глядачі цього цирку на дроті не захотіли ні ставати учасниками тупої розмови, ні звільнити мене від атаки маленьких монстрів. А ті все наступали й наступали. А я все топтав і топтав їх кросівками.

Випадкові перехожі промовисто покрутили пальцями біля скроні й пішли далі по своїх справах. Я ж зостався сам на сам зі своїм страхом. Але, як виявилось, ненадовго.

А хвостатих очних яблук ставало все більше й більше, уже й сірість асфальту, і зелень газонів не проступала крізь них. А я вже не топтав, а скакав по них, чавив, як виноград на вино. Скакав, кричав, крив матом, розмахував руками, тряс головою. І вже мало що помічав навколо.

Мій безладний галас не міг не спиняти людей. Відкриторотих пліткарів і випученооких фальшспівчувальників ставало все більше. Вони тицяли в повітря пальцями, хилитали головами, радились. Хтось відверто стібався. Але мені до живих і тілесних було байдуже.

– Не хочете мені допомогти, мать вашу розтак, сучі ви діти, то й не треба. Зжеруть вони мене. Ви будете винні. Винні! – кричав я в пустку людського зацікавленого оціпеніння та нерішучості. – Ви! Думаєте, я дурний? Вас всіх скоро не стане. Бо вони повзуть. Та що ж вони такповзуть? Йоб їх мать! С-суки! Тварі! От вам! От вам!

Враз щось змінилося. Монструозні виблюдки спинилися. І не даремно. Вони почали проростати із землі кінцівками з копитами й шерстю, рогами, схожими на баранячі, свинячими мордяками, ведмежими спинами, верблюжими горбами, зміїними язиками. Я застиг. Очі поволі вилазили з орбіт. Як тебе на ім'я? Моє ім'я – Легіон.

Бігти. Куди? Не розбираючи дороги. Кана­ва – не канава. Яма – не яма. Вулиця. Безлад. Хаос. Пекло відчинилось. Пекло прийшло в гості і вимагає тузів з рукавів. Кросівки швидкі, як семимильні чоботи, як килим-самольот. А все ж далеко не просунувся. Тільки до кінця стежки. Господи, що то за день такий? Ні. Вони стоять і чекають. Чого ждете, засранці? Я хер вам до лап дамся! Так і знайте! Та перестань ти махати мені хвостом перед очима, у мене свій не гірший. Звідки у мене цей відросток? Та ну його. Потім розберуся. Дати б собі раду з цими. Так, один пішов. Щось мацає мене за ноги, за яйця. Блядь! Забери свої брудні ратиці! Другий підійшов, смикнув за футболку. Потягнув засильно і я мало не задушився. Третій. Четвертий. П'ятий… Йо, хлопаки, як вас тут багато! Ну давайте. По одному. Я для всіх пілюль маю… Замахнувся. Не попав. Проскочило, гаденя. Попри руку. Другому хотів надерти сраку – втік, паскудь така. І всі по черзі підходили і смикали мене, і смикали, за все, що бачили.

– А ви, дешеві циркачі, любителі халяви і розваг! – закричав я до натовпу. – Ви хіба, блядь, не бачите, скільки їх тут?

Натовп шелестів словами осуду і недоречними, на мій погляд, питаннями.

До мене підійшло двоє чоловіків у білому.

– Нарешті, хоч хтось… – з якоюсь приреченою надією та докором в голосі проказав я. – Подивіться, що вони роблять! Скільки їх тут! А жодна сволоч з отих усіх, – я окреслив широ­ким жестом натовп цікавих, – не має співчуття. Хіба так важко було підійти й заліпити раз хоча би по одному свинячому рилу?

Новоприбулі взяли мене легенько попід руки.

– Гади вони, сволочі, – погодився зі мною один із чоловіків у білому. – А може, вони про­сто побоялися?

– Може, – трохи подумавши відповів я, а мене вже кудись вели.

– Ми тобі допоможемо, хлопче. Заберемо тебе в таке місце, де їх нема. – Справді? І там не буде тих чортів?

– Зуб даю, – відповів другий, а тим часом ми підійшли до білої "Газелі" з червоною смугою та великим хрестом на дверцятах. До мене дійшло, що хтось викликав "швидку".

– Та ви що? Ви мене куди? Я вам не!.. – я почав пручатися, але двоє проти одного – це трохи нерівносильно. Чоловіки, тільки-но зауваживши натяк на втечу, безцеремонно скрутили мені руки аж до хрусту кісток. Тому я вирішив, що простіше змиритися зі власним становищем.

До самої лікарні разом з нами їхав пекельний монстр, рикав на мене і корчив гримаси, протягував лапи. Від кожного його випаду в мій бік мене пересмикувало і я огризався. Лікарі не звертали на це жодної уваги.

Невже можна звикнутися з такою чортівнею?

Так я опинився в будинку для душевнохворих та наркозалежних.

Якось раптово у спогади увірвалась моя реальність згадкою про старого в сусідній клітці. Я настільки поринув у себе, що й не помітив, як зойки й крики навколо припинилися. Бородань, як і перше, лежав на підлозі й розглядав арматуру верхнього відсіку клітки. Чи він відчув на собі мій погляд, чи що, та повернув свою голову й запитав:

– Згадав?

Я промовчав.

– Дурень ти, – продовжував дід. – Ти жив даремно, не вмер даремно, і тут з тебе ніякого толку. Тільки місце займаєш. Ех, мушу відпрацьовувати квоту.

Старигань підвівся, став на ноги й підійшов до решітки.

– Підійди сюди. Не бійся. Я маю для тебе подарунок. Вставай. Не сци. Не з'їм.

Певний час я сумнівався чи варто. Але гірше й так вже не буде. Я поволі підвівся на ноги й рушив до старого із сусідньої клітки. А він вже простягав до мене свої худі пальці.

– Підходь, підходь, нещасний, – прикликував і гіпнотизував старигань своїм скрипучим голосом, – підходь. Я маю владу перенести тебе туди. Показати тобі джерело твоїх проблем. Так, щоб ти на власні очі усе побачив. Усе, до найменших подробиць. Почув усе, до останнього слова. Підходь. Я перекину тебе туди, де почався відлік твого безуму.

Спочатку він обійняв мене крізь решітку, притулив до металевих прутів так, що заколо­ло в ребра. Я стерпів. Потім руки перекочували на обличчя, сухі й холодні пучки обмацували кожну зморшку, поки не добралися до очей. Вінопустив мені повіки і натиснув на них. В очах поплили червонуваті кола. Спочатку. Потім мною почало трусити, ноги відмовлялися стояти. Я осунувся на підлогу, як розм'яклий шматок чогось, що нещодавно було твердим і мало форму. Я, як то кажуть, відключився.

Якимось чином я опинився перед уже знайомим під'їздом у дворі, де бавилися галасливі діти, і зморщені бабусі-пліткарки сиділи на лавках, фіксуючи дійсність з фотографічною чіткістю.

Цвірінькали горобці. Було літо.

Я зайшов у будинок. На першому поверсі без труднощів відшукав потрібну квартиру. Ноги самі мене несли туди, де, здогадувався я інтуїтивно, криється уся розв'язка, живуть усі відповіді. Я щось забув страшенно важливе і важливо страшне. І це щось чекало мене тут. Я не вагався. І ось я у квартирі, перед моїм носом – двері, котрі ховали за собою простору вітальню. Я впевнено увійшов до кімнати.

В повітрі витав запах фарби. Посередині стояв мольберт, який я одразу ж пригадав зі своїх візій під час трансманістичних подорожей. Біля цієї високої дерев'яної штукенції стояли двоє і про щось сперечалися. Я придивився, при­слухався. Уже знайомий мені сивань вичитував молодого хлопця, якого я подивляв тільки зі спини, у досить підвищеному тоні. Я відчув, як його слова січуть мене, мов удари батога – різко й болісно…

Сивань зробив собі чаю.

– Ні. Це все не те. Не так. Воно має бути не так.

Чай вистигав. Цвірінькали горобці. Було літо.

– Ну от нащо ти накреслив той кут? Ти хочеш малювати квіти чи бути другим Пікассо?

Ложечка дзенькнула об стінки горняти і вляглася на столі.

– Уммм… з лаймом воно і справді смачніше, – прицмокнув. – Не збрехала Григорівна. Уммм…

Голосне сьорбання сивого чоловіка гострим лезом полоснуло мій слух. Хлопець зняв з мольберта зіпсований аркуш і почепив на те місце чистий. Нові лінії від простого олівця наново розкраювали незайманий простір.

Літній чоловік став з чашкою позаду молодого художника. Та хіба це художник? Його руки занадто сильно трусяться. Щось із хлопчиною не те. Він хворий? Хіба що так. Хіба що це хворий художник. Сивань продовжував дути на гарячий вміст горнятка і голосно посьорбувати, чим страшенно мене дратував. Хлопчина досить вправно орудував олівцем. Щось у його рухах було дуже знайоме. І руки видавалися знайомими. Я машинально глянув спочатку на власні долоні, а потім – на тильні сторони рук. Справді. У нас подібна фор­ма нігтів і пальців.

Олівець легко чіплявся за поверхню аркуша. Вимальовувався новий образ. За вікном цвірінькали горобці. Кричали діти. Літо.

– Ну от що ти знову робиш? – голос гримів по барабанних перетинках і нервах.

Рука зісковзнула і залишила по собі кульгаву чорну лінію на білому.

– Ти художник, а не кресляр. Нащо тобі стільки гострих кутів? Треба малювати плавно. І жити треба плавно.

Сивань скривився, бо в горнятку чаю вже майже не залишилось. Цвірінькання горобців та крик дітей не змовкали. До них додався дзенькіт велосипедного дзвіночка: дзінь-дзінь.

Мені здалося, що я всередині себе чую усі думки того хлопчини. Я відчув, як він розривався між бажанням і обов'язком. І чомусь дуже хотілося пити, в голові згущувалась тривога, перетворюючись поволі на грозові хмари паніки. Навколишня дійсність сприймалася хлопцем явно неадекватно, через призму нашарувань якихось уривків минулого, спогадів, спорадичних образів, розмитих болісних переживань. Ніби вже затер їх, та вони ще проступають ви­димими контурами то тут, то там. І проколюють тонкими голками надбаний міражний спокій, котрий поволі здувається, наче святкова кулька.

"Плавно. Плавні. Справді, в дитинстві ми з братом ходили в плавні ловити раків. Раки щипали клешнями, а потім червоніли в окропі. Тепер над братом червоніють штучні маки. Рак його не пошкодував. Колись ми їли клешнатих, а згодом рак з'їв і його.

Маки! Це мають бути маки! Єдина коштовність, котра ще чогось вартує. Принаймні для мене."

Бажання, яке заволоділо руками хлопця, передалось і мені. Якби я не знав, що це лише проекція, просто детальна картина тих подій, котрі, як сказав мені старигань із камери, є точкою відліку усіх моїх нещасть, то я б із задово­ленням розкрутив тюбик і видушив тоненьку зміючку кармінової фарби на палітру. Взяв би пензля і малював би доти, доки не впав би від виснаження. Та наразі я стояв і дивився, як хлопець вкривав біле тло паперу грубими, короткими мазками. Короткими і червоними. Наче кров'ю писав.

– Ну і що знову таке?! Чому червоний?! Це банально – червоні маки. Креативніше треба! Жовті, наприклад. Чи блакитні. Чи взагалі різнокольорові. Ти ж не пишеш натюрморт. З голови добувай ідею. З голови! Чи вона у тебе тільки для того, щоб їсти?

Наступний аркуш акварельного паперу прикріплено на мольберті. Клацнула кнопка на електрочайнику. Несподіваний порив вітру здійняв у повітря штори і пилюку. Стукнуло горня глухим звуком об стіл. Цвірінькання горобців стало голоснішим, ніби надворі хтось сидів з мікшером і керував звуками. Дитячий галас стрілами пронизував мозок. Тільки велосипедний дзвіночок невблаганно віддалявся: дзінь-дзі… Мені стало спекотно. Мабуть, літо пражило на повну силу.