Франц Голер: Велика книжка

На початку березня у дитячому арт-видавництві "Чорні вівці" вийшла нова збірка історій для дітей швейцарського письменника Франца Голера - "Велика книжка". Вона містить 91 розповідь про марципанову свинку, старанну морозильну камеру, велетня і полуничне варення, курку на радіовиставці та багатьох інших героїв

Із німецької книгу переклала Неля Ваховська. Художнє оформлення зробив Ніколаус Гайдельбах.

За словами перекладачки, "Велика книжка" написана для дітей будь-якого віку і дорослих, які люблять Хармса та Керрола.

"Історії Франца Голера, на яких виросло не одне покоління швейцарців і швейцарок, анархічні, бурлескні й часом смутні, як літнє надвечір'я. Їхній світ розмаїтий, веселий і трохи нечупарний, наче намальований Томом Сойєром", - розповіла про книжку перекладачка.

Ознайомитися із фрагментом можна сайті: 

СТАРАННА МОРОЗИЛЬНА КАМЕРА

Десь високо в горах була собі дача. Вона належала невисокому дядечку з лисиною. А в її підвалі стояла морозильна камера.

Морозильна камера дуже любила голомозого дядечка. Вона починала радіти за тиждень до його появи та сумувала, коли він швиденько піднімав ляду, виймав заморожену свинячу ковбаску й зовсім на морозилку не зважав. А вона ж так хотіла показати йому, що може і чого варта. Поки одного дня – ой леле! – їй несподівано випала така нагода. Перед тим як перебратися на зиму в місто, дядечко швиденько закинув у морозилку трохи масла, шинку й кілька сосисок. Звичайно, він і цього разу нічого їй не сказав, хоч камера й лащилася до нього легким морозцем. Але, зачиняючи ляду, він ненароком натиснув на перемикач "Швидке заморожування".

Морозильна камера не чекала, щоб їй повторили двічі. Вона морозила й морозила, що було сили, і коли голомозий дядечко поїхав геть, зі споду вона вкрилася шаром льоду. Через два дні крига накрила тушки форелей на дні, через три – коробочки замороженого шпинату зі збіглою датою придатності, а оскільки перемикач "Швидке заморожування" світився й далі, то через чотири дні лід доріс до свинячих ковбасок і шинки з маслом. На п'ятий день ляда тихенько тріснула і піднялася. "Швидке заморожування" собі світилося, морозилка морозила, і незабаром з-під ляди почав рости невеликий льодовичок. Через кілька днів він скинув з полиці пляшки вина і м'яко, але невпинно розчавив увесь шампунь і гелі для душу, запас яких стояв у коморі. Консерви з тунця, неприємно риплячи, поплющилися й застигли в замороженій піні, а "Швидке заморожування" й далі світилося під кригою, яка повільно долала сходи. Через кілька днів двері в підвал затріщали – і льодовик із морозилки вдерся в хату й уперше в житті ступив на килим. Глибоко в погребі лампочка швидкого заморожування продовжувала світитися, тож льодовик доповз до дивана й умостився на чорних подушках. Коли на кухні він зустрівся з холодильником, пролунало радісне "Здоровенькі були!", холодильник відчинив дверцята, і друзяки смикнули пивця.

Що сказати, так воно тривало б іще довго, якби навесні повз дачу не проходили двоє знайомих – гірський провідник та електрик. Вони побачили, що з димаря стримить справдешня верхівка айсберга. І треба ж статися, щоб саме цієї миті двері хатки не витримали й розчахнулися. На тому казочці майже кінець.

Це був той електрик, який колись продав голомозому дядечку цю морозилку, тож йому одразу сяйнуло, що льодовик, мабуть, росте з погреба.

Цілий тиждень провідник сокиркою для льоду прорубував дорогу в підвал, аж поки побачив, як під кригою мерехтить світловий сигнал швидкого заморожування.

Електрик швиденько сфотографував усе для своєї реклами, аби показати, що ця морозилка справді "надасть вашому підвалу легкого дихання Сибіру", як він завжди нахвалював свій товар клієнтам. Згодом приїхав голомозий дядечко, постовбичив трохи перед своїм не надто прибраним будинком і задумливо попростував до морозильної камери.

Він довго її розглядав, а потім погрозив пальцем і сказав: "Ну-ну, морозилко, ну-ну!"

Відтоді дядечко почав ставитися до неї уважніше та двічі обдивлявся перед тим, як відчинити чи зачинити ляду. І більше нічого надзвичайного не траплялося, тож маємо радіти, бо електрик із тамтешніх гір – а це він мені все розповів – сказав, що якщо колись льодовикова доба й повернеться, то тільки так.

ДУРНА ІСТОРІЯ

Якось до свині в гості прийшла соломинка.

"Привіт, соломо! – сказала свиня, бовтаючи рилом у кориті. – Що тебе до мене привело?"

"Образа, – пропищала соломинка, – невимовна, давня образа!"

Свиня перелякано відірвалася від полуденка.

"Це я тебе образила? – запитала вона. – Мені дуже шкода".

"Ні, – простогнала соломинка, – нас із тобою щодня ображають! Коли люди хочуть назвати когось особливо дурним, то кажуть або "дурний, як солома", або "як свиня"!

Льоха припинила жувати.

"І що ти хочеш зробити?" – запитала вона.

"Я про це довго думала, – гордовито відповіла соломинка, – і тепер точно знаю! Ми запропонуємо людям нове слово!"

"Ага, – відказала свиня, – це ж яке?"

Соломинка набрала в груди повітря і прорекла:

"Дурний, як камінь!"

Свиня порухала вухами, розмірковуючи: "Не знаю. Так ми просто ображаємо когось іншого".

"Та каменю байдуже, – просичала соломинка, – він же дурний".

"Ні, – відповіла свиня, – я не буду. Нехай собі люди кажуть, як хочуть".

"Ну, гаразд, – пирхнула вперта соломинка, – тоді я сама їм це запропоную, якщо ти така дурна, як свиня!" І пішла геть.

Однак не встигла вона зробити й двох кроків, як із даху хліва впав камінь і забив її на смерть.

Свиня похитала головою: "А все від того, – промовила вона, опускаючи рило в корито, – а все від того, що дехто дурний, як солома".

ВЕЛЕТЕНЬ І ПОЛУНИЧНЕ ВАРЕННЯ

Якось гномика запросили в Америку. Туди давним-давно переселився його брат і тепер надіслав квиток на літак, кличучи до себе в гості.

Гномик дуже зрадів, але – трапляється ж таке – виліт припадав саме на час збору полуниці. А це йому геть не пасувало, адже гномик раз на рік уночі готував своїм сусідам сюрприз – варив полуничне варення, яке вони зранку знаходили на кухонному столі. За це наступної ночі вони клали йому під двері кілька пакуночків жувальної гумки, бо знали, що їхній друзяка любив її понад усе.

Гномик довго ламав собі голову, не знаючи, що робити. Йому страшенно кортіло злітати в Америку, але ж не можна було підводити сусідів. Зрештою маленький кондитер пішов до велетня в долину неподалік і запитав, чи не міг би той разок його замінити. А ще гномик розповів про жувальну гумку, і коли велетень поцікавився, чи можна буде йому скуштувати варення, гномик відповів, що звісно, аби тільки все не з'їв. На тому й порішили.

Гномик детально описав, де стоїть його будинок, де в ньому кухня і на яких поличках шукати банки, і сковорідки, і цукор, і ложки. А ще розповів, що на кілограм ягід треба кілограм цукру, і застеріг, щоб новий друзяка робив усе якомога тихше, а насамкінець поприбирав, помив і порозставляв усе, як належить, адже це частина сюрпризу.

Велетень пообіцяв зробити все точно за вказівками, і гномик з легким серцем полетів до Америки.

Коли настало літнє рівнодення – а гномик завжди варив варення саме тієї ночі, – велетень розмашисто покрокував до вказаного будинку. Він одразу побачив, що вхід до кухні для нього замалий, тому, недовго думаючи, зняв двері з завіс і вибив над ними кілька цеглин зі стіни, щоби протиснутися всередину. На кухні все було, як описував гномик, тож велетень одразу взявся до роботи. Однак його руки були завеликі, щоб відривати хвостики з полуничок, тому він гамузом повкидав нечищені ягоди в каструлю й поставив її на плиту. Та от біда, не встиг він повернути регулятор температури на позначку "6", як каструля луснула! Аж тепер велетень помітив, що переплутав і взяв керамічного горщика замість сковороди. Намагаючись позбирати ягоди, що розлетілися по плиті, він опік пальці об гарячу конфорку

і як зойкне! І тільки потім згадав, що обіцяв поводитися тихенько, тож, щоб заспокоїтися, замугикав пісеньку. Те мугикання звучало, як цілий чоловічий хор, і сусіди, які ще не отямилися від першого шарварку, злякалися ще більше. Господар хотів було піти глянути, що коїться, але дружина його втримала, мовляв, гномик вочевидь привів цього року кількох помічників, і якщо заскочити їх за роботою, то він більше ніколи не прийде.

Тим часом велетень зібрав усі ягоди й кілька уламків горщика у велику сковорідку, без упину наспівуючи, щоб стишити біль від опіків. Нарешті сковорода зайняла своє місце на гарячій плиті, а велетень спробував згадати, скільки цукру треба додати до ягід. Але нічого не пригадалося, тож він просто засипав сковороду по вінця. Кухонний годинник велетень розбив головою ще на початку, коли заходив у кухню, тому почав рахувати вголос. Гномик казав, варення має варитися двадцять хвилин, а велетень – не дурень бо! – знав, що хвилина налічує сто секунд, тож вирішив порахувати двадцять разів до ста, а вже потім зняти сковороду з плити. Та не встиг він дійти до кінця першої сотні, як зі сковороди, варто було занурити в неї ложку, почав збігати розплавлений цукор. "Ой, – подумав новий кухар, – може, воно мало варитися двадцять секунд, а не двадцять хвилин?" Він набрав у ложку варення і вирішив скуштувати, але поколов язика об уламок горщика, та ще й гарячий, тож велетень закричав від болю й швиденько його виплюнув.

Але те, що залишилося в нього в роті, було солодше за все, що будь-коли втрапляло в його пащеку, окрім того, гномик дозволив йому скуштувати трохи варення – і велетень заходився ложка за ложкою сьорбати цукровий сироп із присмаком полуниці. Час від часу він скрикував "Ах!" та "Ох!", а іноді й "Ай-яй-яй!", коли виловлював іще якусь скалку від розбитого горщика, і тільки побачивши денце сковороди, згадав, що йому було сказано. Тоді горе-кухар швиденько вишкріб в одну з підготовлених баночок ще кілька уламків горщика й трохи солоду, розплескавши половину липкого сиропу на стіл, і поставив порожню сковороду на підлогу. Паперу, щоб накрити варення, велетень не знайшов, тому поклав на баночку кришку від сковороди та написав на паперовому пакеті з-під цукру: "Ваше полянишне вареня. Чикаю на хумку. Ваш Хномиг". Від писання він так утомився, що мусив перепочити – і, глибоко зітхнувши, всівся на розпечену плиту.

Від його реву аж гори задвигтіли! Велетень одразу ж зіскочив з плити, пробив головою дах, тільки балки й цегла полетіли, і широкими кроками поспішив назад у свою долину, де опустив опечену дупу в струмок, що протікав перед печерою.

Коли селяни наважилися вийти зі спальні й поткнутися на кухню – чи в те, що від неї лишилося, – то тільки головами похитали. Господиня сказала, що це не міг бути їхній гномик, а господар, підраховуючи на калькуляторі збитки, відповів, що краще б йому до них більше не приходити.

І гномик не прийшов. Йому так сподобалося у брата в Америці, що він записався на курси англійської та й залишився там. Велетню також стало розуму не показуватися нікому на очі, тож довелося селянам самим варити полуничне варення, хоч господиня й досі щороку в ніч літнього рівнодення кладе на поріг пакуночок жувальної гумки.