Шляхи під сонцем. Репортаж 20-х років

"Шляхи під сонцем" – це п'ять подорожніх репортажів шести українських письменників 20-х років, виданих "Темпорою".

Письменники різні, долі в них різні, вподобання й хобі так само різні, а отже, вони по-різному дивилися на світ. Дмитро Бузько і Гео Шкурупій плавали Дніпром і бачили Дніпрельстан.

Олександр Мар'ямов роздивлявся Іран та Ірак. Миколі Трублаїні випала честь помандрувати в полярні води до далекого острова Врангеля, дорогою завітавши у тропіки. Валер'ян Поліщук ретельно оглядав Норвегію й трошки менш ретельніше – Швецію й Фінляндію, а Саві Голованівському доля дозволила глянути на фашистську Італію.

Що може бути цікавіше, ніж далекі мандрівки, та ще й у таку бурхливу й швидку добу? В одну із них ви можете вирушити одразу на сторінці нашого сайту.

***

Олександр Мар'ямов, "Шляхи під сонцем: 10 000 кілометрів"

До Душан-Тапе ми їдемо не самі. Ліхтарики над передніми колесами біциклів трохи вихиляються то в один, то в другий бік, колеса на дрібних камінцях дороги підстрибують, а якась група перських вірмен співає своєї пісні, не сходячи з велосипедів.

— Ви пам'ятаєте, — питає Абдул-Гусейн, — як світиться Дніпро вечорами, коли дивитися з Царського саду, де поруч грає симфонічний оркестр, а пароплав зникає під київськими мостами?

Ми ставимо велосипеди під стіною шахського саду Душан-Тапе. В саду тріщать безугавні цикади, і на високій горі розсипалися в уламках присадкуваті руїни старого палацу. Поміж дерев саду збереглася денна задуха. Прохолода віє з гір, з Рудессера.

Абдул-Гусейн-хан марить про Київ.

Потім каже:

— Я умовився на завтра про інтересний візит для нас обох. Ми підемо до професора Деххода. Він декан тегеранського факультету права.

Далі Абдул-Гусейн пояснює, що це єдина вища школа в Персії.

— А щодо професора — я вам не розповім поки що нічого, — додає він.

Назад Абдул-Гусейн вертає вже мовчки, зовсім заховавшись за свої чорні окуляри. На нього впливає так кожна побачена руїна. Душан-Тапе збуджує в ньому символи величності й безпорадність перспектив. Сперечатися з ним тяжко. Він, обізнаний у німецькій філософії, — викінчений песиміст.

На Таджришській дорозі ми знову потрапляємо в смугу вечірнього руху. У найнятих фордах клерки шахін-шахського банку, висхлі, вимучені тропічною пропасницею англійські юнаки, відбувають побачення зі своїми подругами. Вони неодмінно кажуть їм:

— От незабаром, у Лондоні...

І за кілька годин їдять морозиво, п'ють крізь багдадську соломинку холодний шербет і слухають джаз-банд, де серед чотирьох негрів п'ятий — поручник руської служби.

За день ми з Абдул-Гусейном спиняємось перед малою хвірткою в довгій стіні, на одній із далеких і затишних вулиць. Хвіртку відчинено, проте треба постукати, бо у дворі можуть бути жінки й навіть поліція не має права ввійти без стуку. Хвіртку оповив плющ. Абдул-Гусейн-хан тричі вдаряє малою мідяною лапою, п'ятьма її мідяними кігтями об платівку на хвіртці. Стук голосний та лункий. Хвіртка розчиняється зовсім, і тихий гулям[1] у нечутних білих туфлях-гіве запрошує нас до вітальні.

Пан Алі-Акбар-хан Деххода підводиться назустріч — невисокий і сивий.

Перекладач звертається то до господаря, то до гостей, і півгодини розмова триває в неминучо порожніх, люб'язних тонах.

— Пан Деххода радий... Пан Деххода висловлює свою радість з приводу...

— Ми без міри щасливі познайомитись із вельмишановним паном вченим...

— Пан декан вважає себе за негідного честі приймати у себе...

Гулям приносить чай, склянку по склянці, і це починає загрожувати небезпекою безкінечності й безнадійної безкрайньої порожнечі. Наші очі бігають по полицях і не втримуються від блиску насолоди, зустрічаючись із численними палітурками старовинних і запашних, жовтих і привабливих фоліантів арабських рукописів. Абдул-Гусейн-хан переказує щось господареві, і маленька його сухорлява й згорблена постать підводиться з крісла. Ми йдемо до робітного кабінету.

Пан Деххода обходить полиці.

Пан Деххода кидає на стіл, на долівку зшитки, рукописи — зливу рукописів.

Він вважає за честь показати нам свої скромні праці...

Та далі тяжко витримувати цей порожній компліментний стиль. Ми застигли в поштивому піднесенні, позираючи на те, як із полиць падають тяжкі паперові краплі цієї назбираної за десятки літ розумової зливи.

Алі-Акбар-хан Деххода кидає рукописи з полиць. Летять зшитки персько-французького словника, летять рукописні томи перської енциклопедії, томи збірника з двадцяти восьми тисяч перських прислів'їв і приказок, томи перекладів із Монтеск'є та інших класиків права.

Я запитав стиха в Абдул-Гусейна:

— Навіщо рукописи? Можна ж подивитися книжки.

Абдул-Гусейн зашарівся й так само стиха відповів:

— Книжок нема...

Тоді ми звернулися до самого господаря, і його маленька й сухорлява постать випросталася спокійно і навіть погордливо:

— Я працюватиму й так. А меджліс не знаходить коштів у бюджеті — видати мої праці.

З низенького малого столу (Деххода працює, сидячи просто на матраці), з полиць, із долівки на нас дивилися гори найцінніших, найпотрібніших рукописів, і з-посеред цієї гори на сиво-жовтому тлі блищали очі, що відпрацювали тридцять років; своєї роботи не переривали й на день і збиралися продовжувати її далі.

У цьому було щось від подвигів старовинних, дуже старовинних учених, чиї пожовклі й запашні фоліанти розташувалися в сусідній кімнаті.

Міністерство освіти обіцяло видати принаймні словник Деххода. Адже стільки персів учаться з французьких книжок. Проте й міністерство не витягло потрібних асигнувань із меджлісу.

Та покажіть праці Деххода будь-якій сходознавчій асоціації за кордоном, от хоч би й нашому ВУНАСові[2]. Вони ж обома руками вхопляться за ці стоси рукописів.

Ні.

Цього не хоче Деххода.

Він ладен і далі сідати до низенького столу, на старенькому пошарпаному матраці й писати свої рукописи, ставити їх на полицю з невідомою метою.

Ми пішли.

Ми пішли кам'яним чотирикутним двором, де в середині, в прохолодному басейні, безсило й невесело борсалися червоні й довгасті рибки. Нас гнітила вага побачених, хоч і незрозумілих томів, що були вже ніби старовинний жовтий папір арабських фоліантів.

Між першим і другим візитом до Деххода минуло два тижні.

За цей час життя іранської столиці минало без змін. На будинкові баладіє — міської управи — щоранку кричав старий перс, закликаючи до молитви, покриваючи гамір автомобільних сирен і сигналів дорошке-чі[3], бо баладіє виходить анфіладою всіх своїх вікон на Топ-Хане, цей найбуйніший майдан Тегерана. Тільки за візитом до пана декана я з більшою увагою придивлявся до кількох одиноких на весь Тегеран книжкових крамниць.

Їхні скупі вітрини були напівпорожні.

Кілька книг духівницького і юридичного змісту зіщулилися в кутках крамниць, а рештою території заволоділи томи англійців та французів.

— Етеляаті! Етеляаті! — кричать щоранку перські газетярі. — Повідомлення! Повідомлення!

За шість шаї вони дають газету. Їх у Тегерані виходить багато. Всі вони мають редакторову передову, телеграми й вірші. Передплатників у кожної газети від кількох сотень до тисячі.

Це основа друкованої культури Ірану.

Вчені ж сидять над своїми паперами й працюють для себе, зосереджено й безперспективно.

Алі-Акбар-хана Деххода ми з Абдул-Гусейном побачили вдруге вже зовсім в іншій обстановці.

На факультеті права відбувався прийом.

Юнаки, одягнені в національну перську одіж, у чалмах, що визначають їхні духовні чини, та у великих рогових окулярах попід цими чалмами складали іспит. Пан Деххода сидів за спеціальною кафедрою й слухав. Перед ним були кілька десятків випускників духовних медресе, обізнаних у складних мудруваннях шаріату. Все це нічого спільного не мало ані з Монтеск'є, ані з рештою класиків права, ретельно переписаних справа наліво, вкладених у малі значки перського алфавіту й у витончені вислови найкращих зразків фарсидської мови.

Проте факультет права — єдина перемога Алі Деххода, вченого й мудрого перського енциклопедиста. За день перед іспитами на факультеті права Абдул-Гусейн повів нас на засідання меджлісу. Іранський парламент відбував двісті тридцять дев'яте засідання останнього скликання. У залі шорхали крильцями виснажені мухи; половина депутатів була в садку. Розглядали питання про від'їзд перської молоді до європейських університетів.

— Наші юнаки повертаються звідти вже не персами! — вигукнув депутат Модарес.

— Ми повинні вчити своїх дітей вдома! — обстоював Тагі-Заде.

Проте грошей на утворення перських національних університетів меджліс не дав.

(Олександр Мар'ямов, "Шляхи під сонцем: 10 000 кілометрів")

[1] Лакей (прим. авт.).

[2] ВУНАС — Всеукраїнська наукова асоціація сходознавства.

[3] Візників (прим. авт.).