"Цікаві книжки": "Конец Петлюры"

Що читаємо?Практично невідому сучасному читачеві збірку оповідань Олексія Гаррі "Конец Петлюры", видану 1934 року в Москві Журнально-газетним об'єднанням у бібліотеці загальносоюзного тижневика "Огонёк". Знайдена у знайомого букініста невелика книжка цікава як постаттю автора, так і описуваними подіями.

Що цікавого? На відміну від всіх інших оглядів, хочеться сказати передусім не про текст, а про самого письменника. Карколомністю й кінематографічністю біографії може дати фору будь-якому графу Монте-Крісто. Інформацію збирав по крихтам, але про витрачений час не жалкую.

У 1918 році 15-річний одесит Олексій Гаррі попадає в загін чи, як кому більше подобається, банду знаменитого Григорія Котовського. Хоч і зовсім невеличкого зросту, стає ад'ютантом легендарного експропріатора. За заслуги перед революцією ординарець "заробляє" два ордени Червоного Прапора.

У 1923 році перебирається до Москви, починає працювати в "Известиях", зокрема, власкором по Італії – вільно володів кількома мовами, згодом стає письменником. Згідно з одним з історичних анекдотів, яких чимало за собою залишив Гаррі, одного разу самотужки написав весь номер газети. І… виграв парі, а з ним і два ящики коньяку.

У 1929 році брав участь у трансєвропейському авіаперельоті на АНТ-9 "Крылья Советов". Гуляка і душа компаній, очевидно, бовкнув щось не те і потрапив у ОГПУ – таку назву тоді носила ЧК – за підозрою у шпигунстві. Це було в 1931-му. Часи були ще не найбільш людожерські і його потримали і відпустили. Відтак встиг взяти участь в одній з частих тоді полярних експедицій, де "заробив" ще один орден.

У 1937-му у співавторстві стає сценаристом кінострічки "Большие крылья", в якій знялись відомі артисти Борис Бабочкін, Зоя Федорова, Освальд Глазунов. Але в 1938-му про Гаррі "органи" згадали і вже не минулося. Війну зустрів у таборі на Крайній Півночі. Деякі речі з його біографії здаються вигадками. Певно, сам Гаррі белетризував свою історію так, що тепер важко розібратись, де закінчується історична правда, а де починається художній вимисел.

Як вам, приміром, такий пасаж – "В июле 1942 года немцы с корабля высадили десант на остров в Карском море, где находилась лагерная "командировка". Конвойные вопреки всем запретам отдали свое оружие заключенным, среди которых было много участников гражданской войны, репрессированных по 58-й статье. Одним из тех, кто отбился от немецкого десанта, был Алексей Гарри… После боя с немцами в Заполярье Сталин приказал амнистировать Гарри "как искупившего вину"".

Важко сказати, чи саме так все і було. Через підірване здоров'я про армію і фронт, куди рвався, і мови не було. Відомо, що ще шість років, до 1950-го, він живе у Норильську, працює перекладачем, бібліотекарем, редактором "Бюллетеня технической информации". Партія його "пробачила" і він повернувся до столиці й продовжив писати – здебільшого, про Північ ("Битва о тундре", "Последний караван", "Зайчик" тощо) і громадянську війну ("Повесть о Котовском"). Помер доволі рано – в 1960-му, у віці 57 років. Похований разом із дружиною, яка була балериною Большого театра, у Москві на Новодівочому цвинтарі. Напис на граніті стверджує, що під ним лежить "писатель-боец".

А тепер, нарешті, про книжечку, яка складається з двох оповідань – "Смерть Просвирнина" і "Машинист Кулябко". Ім'я головного отамана військ УНР у назві – це, сучасними словами, вдалий маркетинговий крок. Бо оповідання аж ніяк не про "злополучного председателя Украинской народной республики" Симона Васильовича чи про його "об'єднану армію" з Борисом Савінковим, вони про те, що "Красная Армия всех сильней" - підлітки любили такі невибагливі історії.

Сюжети пласкі. Перше оповідання – описання геройств "орлів" Котовського, які непоміченими підійшли до Проскурова (нинішнього Хмельницького) й розстріляли майже впритул петлюрівські підрозділи на залізничному вокзалі. Героїчний соцреалістичний канон. Ті, кому під чи за сорок років начиталися свого часу такої літератури вдосталь. Картонність образів компенсується смачними образами на кшталт "зловещие украинские черноземные лужи", "рекой текла еврейская кровь, мешаясь с кровью украинской бедноты", "попадья бесшумно хозяйничала в комнате, испуганно, как борзая, поджав уши".

Друга історія – про те як червоноармійці, переслідуючи петлюрівців і денікінців у запалі, стріляючи і рубаючи шашками направо й наліво, заскочили аж на польський бік Збруча. "Какие-то люди в офицерских погонах прыгали прямо на лед, в пролеты моста. Лед был тонкий, люди проваливались, плыли, тонули, хватаясь за льдины. Но мосту бойцы рубили тех, кто пытался оказывать сопротивление… Выталкивая на советскую сторону сгрудившуюся на мосту человеческую массу, котовцы шагом двинулись назад".

Сам же Григорій Котовський тим часом без проблем взяв станцію Волочиськ, де, за наявною інформацією, чекав своєї черги потяг самого Петлюри. З маузером у руці командир зайшов у вагон пана отамана. "…Над изящной фарфоровой миской еще клубился редкий пар. Петлюра, по видимому, успел закусить, но как только был разлит суп, ему пришлось поспешно спасаться бегством".

З галицького боку Збруча військові атташе європейських держав спостерігали за тим, що залишилося від УНР – кавардак на станції, покинуті вагони, набиті речами, книгами, зброєю. "Европа в бинокль наблюдала конец Петлюры". Наступного дня троє старших польських офіцерів перейшли на радянську сторону, щоб розповісти Котовському, що всі атташе заскочені його унікальною операцією, яка залишиться у спеціальній літературі. Прощаючись, ляхи випросили в червоних мішок цукру.

А Котовський, за наказом командування, відійшов від річки на двадцять кілометрів, забравши з собою сотні вагонів, десятки паротягів, панцерник, тисячі полонених. Оповідь обривається. Олексію Гаррі здавалося, що це і є фінал, а життя засвідчило, що лише антракт.

Фраза. "Проклятая петлюровская рвань драпает почем зря, не принимая ни одного боя. Котовский донимает нас по прежнему: этот каторжник буквально вездесущ. Правда, командир киевской дивизии, генерал Тютюнник, недавно хвастал, будто пощипал Котовского под Дубровкой. Но я думаю, что этот желто-блакитный выскочка и бандит по обыкновению врет, и дело обстояло как раз наоборот…".