Цікаві книжки: "Запалити свічу" Михайла Гориня

Що читаємо? Кілька днів тому пішов із життявидатний дисидент, громадський діяч і політик Михайло Горинь. Тож, беремо в руки його книгу "Запалити свічу" (Харківська правозахисна група, "Права людини", 2009). Десь половину видання займає багатосторінкове інтерв'ю, записане в грудні 1999 року мною та колишнім політв'язнем Василем Овсієнком.

Що цікавого? Від 1930-х до початку нового століття – життя самого Михайла Гориня, його родини, друзів-шістдесятників, соратників по ув'язненню. Розповідь чесна і дуже емоційна, з гумором, з багатьма прикметами життя, якого не повернути.

"Ми, учні третього класу, йдемо до школи і зриваємо портрети президента Мосціцького, прем'єр- міністра і міністра оборони Ридз-Сміґлого і йдемо топити в річку!". Це 1939 рік, реакція на репресії польської влади проти батьків, зокрема і тата оповідача. А через кілька місяців Речі Посполитої не стало. Її розділили на дві частини нацистська Німеччина і комуністичний СРСР.

Ах, як добре тоді мріялося про життя "без пана". Горинева "дитяча любов до України" реалізовувалася у мріях. "Щоби ніхто не став на заваді польотові фантазії, я вилазив на горище, лягав на сіні і мріяв, яка то буде гарна Україна. Але та Україна була тісно пов'язана з нашою господаркою, і я думав, що як буде Україна, то в нас будуть найкращі в селі коні".

Микола Горинь-батько  тричі "за поляків" був заарештований. Така сама доля активному просвітянину і члену ОУН судилося і при "визволителях", їх згодом назвали "першими совітами".

Щойно батько втік з польської буцегарні, ще відлежувався, бо прийшов додому побитий, "чорне тіло", ледве рухався, аж знову тікати…

"Наша хата була така, я би сказав, напівінтеліґентська. [На стіні] З лівого боку – образ Святої Ольги, з правого – образ Святого Володимира, посередині тризуб на синьому плюші, вирізаний із позолоченої бляхи. Заходить радянський суддя і каже: "Зніми то!" А тато – я вам уже казав – не знав, що таке страх. "Ти мені кажеш зняти? Ану марш мені з хати!".

Відтак батько переходить до націоналістичного підпілля, а маму з двома дітьми 15-ти і 7-ми років, і третьою дитиною у лоні, готують до висилку на Сибір. Стефанія Горинь тікає дорогою. Переховується з синами по хуторах. Народжує сина, хресними якого стають станичний ОУН і його дружина. Кількарічне переховування по чужих хатах і хуторах. Отже, питань, чому в Михайла Гориня виявився сильний і впертий характер, не виникає.

Навчання в університеті. Виключення. Поновлення завдяки ректорові Євгенові Лазаренку. Навіть підвищена стипендія, бо вчився чудово. І в комсомол так і не вступив, бо був віруючим. Вчителювання в школах Львівщини – "КГБ мене не покидало". Не так багато, треба думати, було безпартійних директорів на Західній Україні, Горинь – один із них.

Мріяв займатись наукою. Переїхав до Львова, де працює в експериментальній лабораторії, але з головою поринає у громадське життя. Бо ж на дворі так звана "відлига".

Перша шістдесятницька подія в житті Гориня – приїзд до міста Миколи Вінграновського, Івана Драча, Дмитра Павличка та Івана Дзюби. Це квітень 1962-го. Почувши, що старий прокомуністичний письменник каже про яскравих і талановитих гостей, Михайло Миколайович бере слово і каже – "Ми є свідками народження нових настроїв в українській літературі. Є тут люди, які говорять, що ці молоді українські поети – мухи-одноденки. Але хочу вам сказати, що в літературу приходить нова сила, і це не мухи-одноденки – це назавжди!" Була буря оплесків".

Незабаром до Львова приїжджає інший чільний діяч київського руху опору – Іван Світличний. Швидко стає своїм у колі однодумців Гориня. Йдуть дискусії про те, яким має бути шлях боротьби за українську культуру і свободу. Світличний формулює ідею створення легальних організацій на кшталт Клубу творчої молоді.

"Знаєш, підпілля, по-перше, охопить дуже мале коло людей і не буде мати виходу на широкі маси українського народу". Тому він запропонував іти з відкритим забралом: ми повинні проголошувати свої ідеї відверто. Можливо, ті ідеї не будуть виголошені на всі сто відсотків – десь будуть елементи конформізму, але краще так, через те що за той час ми охопимо велику кількість людей".

Горинь іде у бібліотеку. І просить дати йому кілька збірників праць, слідчих і судових справ людей, які брали участь у народницькому русі 70-х років ХІХ століття. Вони ж теж "ішли в народ". Але їхні організації існували недовго. "2-3 роки – і арешт". Зі своїми знахідками їде до Світличного, то Іван Олексійович і каже – "То крутімо колеса!".

Так сталося і в випадку з Горинем та його друзями. Перше попередження – слова Драча, який в 1964-му після "профілактичної розмови" з полковником КГБ передав Михайлові, що незабаром їх будуть "брати".

Одним із небагатьох, хто відразу задумувався про політичні перетворення як передумову змін, був Вячеслав Чорновіл. Якраз тоді він одружився на галичанці Олені Антонів і став багато часу проводити у Львові. "Міг викликати гострі дискусії, суперечки, але вміти організувати роботу, підібрати людей – я не знаходив більше таких людей, як Чорновіл".

Одного разу він привіз машинописний текст "Шляхи і завдання українського визвольного руху. Короткі тези для обговорення". Тоді не було відомо, що документ написав Євген Пронюк. Горинь організовує передрук і запуск статті в самвидав.

"Я розумів, що ми вже входимо в гостру конфронтацію зі владою. Цю статтю ми поширювали у вузькому колі для обговорення, щоб потім можна було зібратися і остаточно сформувати проґраму".

Арешти 1965 року прокотилися по всій Україні. "Брали" всіх найбуйніших і небезпечних для радянського ідеологічного болота.

"Я би сказав, що шістдесятники були строкаті за світоглядом. І тактика була різна. Світогляд галичан був спрямований на побудову української незалежної держави. Багато наддніпрянців, у тому числі й Дзюба, були спрямовані на критику існуючого режиму і вдосконалення комуністичної державної машини".

Арештували близько двадцяти осіб, а загалом по справі проходили близько сотні опозиціонерів. до речі, мало хто з них позиціонував себе як політичну альтернативу, більшість виступала за культурну самобутність, розвиток української мови, на ділі реалізовували конституційні норми про свободи зібрань, слова тощо.

"У слідчій тюрмі – а ми там були вісім місяців до судового процесу – були ми наївні, як на наш вік. КГБ підсаджувало нам тих "насєдок". Я ще надіявся, що можна сконтактуватися з іншими камерами. Там було таке корито-умивальник, а під бруском того корита дірки. Я не знав, що дірки спеціально зроблені для таких, як ми. Я запихав туди записки і ніби намагався керувати слідчим процесом. Але то все потрапляло в руки слідства".

Горинь був визначений як лідер, "паровоз" групи заарештованих. У нього знайшли найбільше літератури та текстів, які були визначені як "антирадянські". Під час слідства визнав свою вину частково, готувався виступити з гострою промовю в суді. Підтримати друзів приїхали з Києва Ліна Костенко, Іван Драч, Михайлина Коцюбинська, Іван Дзюба.

"Тоді тільки двоє на Україні мали 6 років – я і Михайло Масютко, по 5 років мали Панас Заливаха і [Євгенія] Кузнєцова. Інші 3 – 4, Богдан [Горинь, брат] мав 3, Михайло Осадчий – 2, а [Мирослава] Зваричевська – лише 1 рік. Начальник КГБ УРСР ґенерал-полковник Нікітченко був лібералом. Уже через кілька років нікого не засуджували на 3 роки – то тільки нам так повезло".

Горинь подав на апеляцію. Сидів в одиночці. Якось охоронець, знаючи, що сидить освічена людина попросив написати йому кілька творів, бо він хотів вчитись в університеті. Приніс книжки, папір, ручку. Горинь залюбки писав по кілька творів на день. Але одного разу попросив передати дружині про день, коли його етапуватимуть. Щоб побачитись перед довгою дорогою на Урал чи в Мордовію. Він це зробив і навіть більше…

"Якось уночі відчиняються двері, заходить той наглядач і несе оттакої висоти рюкзак, десь сантиметрів 80-90. Я підняв – півцентнера! Кажу: "Чи ти дурний? Як я то потягну з собою? Ти бачив дружину?" – "Бачив". – "То вона тобі передала?" – "Вона". – "Коли мене вивозять?" – "Зараз". – "Як зараз?" – "О п'ятій годині". А це була, може, друга година ночі. Я почав передивлятися – Боже мій! А там був цукор – кілограмів 10. Шпротів 10-15 штук, різні консерви. А насподі отакі четвертини, 35 на 35, сала може, з 15 штук. В одній четвертині щонайменше 2 кг... І справді, о 5 годині під'їхав воронок, мене повезли на вокзал...".

Далі – була колонія. Відтак – "свобода" у великій зоні під назвою СРСР. Потім – поновлення участі в русі спротиву, Українська Гельсінська Група. Знову арешт, суд. Вийшов на свободу вже за часів горбачовської перебудови. І знову одним із перших разом із Чорноволом та Іваном Гелем включається в правозахисну та політичну роботу.

В 1990-му стає депутатом першого демократично обраного парламенту, кілька років працює в Українській Всесвітній Координаційній Раді, яка об'єднує діаспору по всьому світу.

Книга є у вільному доступі на сайті Харківської правозахисної групи в розділі "Дисидентський рух". Її варто прочитати повністю. Михайло Горинь вартий залишитись у нашій пам'яті.

Фраза. "Весняне повітря п'янило нас. Ми з перших днів, не знаючи один одного, починаємо відверто говорити зовсім антидержавні, зовсім антикомуністичні речі. Десь зник страх, десь зникла перестраховка. Не зможу відновити тих розмов, але ми відразу говорили на "ти" і відразу висловлювали дуже гострі думки".

Вахтанг Кіпіані