Діти з сірниками

Серед казок різдвяно-новорічного циклу трапляються надзвичайно сумні. Читаєш таку вголос дитині – і раптом відчуваєш, як уже підступив до горла клубок. Завершується все спільним плачем. Хочеться вірити, що очисним. Таким, що в ньому дорослість і дитинство зливаються.

У таких казках ідеться про бідність. Коли бідність зіштовхується зі святом, настає маленька трагедія. А Різдво і Новий рік – це такі свята, від яких очікуєш дива, чудесної переміни.

Від інших свят нічого такого не очікуєш. І слушно – яке диво може з тобою статися у зв'язку з Днем працівника легкої й харчової промисловості? Яку феєрію здатний подарувати тобі День комунальника? Та навіть і свята з дещо вищим рангом, як-от День міліції чи день народження актуального президента, нічого надзвичайного тобі не принесуть. Можна, звісно, і з такої нагоди, як, наприклад, День слов'янської писемності, серйозно нарізатися. Але хіба в цьому буде щось надзвичайне?

І тільки від Різдва в пакеті з Новим роком очікується щось дивне, щось нове і прекрасне, чого ще ніколи раніше не бувало. Наприклад, утеча від бідності – в якісь чудові інші простори, раз і назавжди.

У наших широтах Різдво і Новий рік випали на зимові, найхолодніші часи. Бідним у такі часи найважче. Одне діло недоїдати влітку, коли можна сяк-так протриматися на сонячниму світлі й теплі. Інше – кутатися серед зими в подерту куцу одежину, вже котрий день поспіль не мавши в роті ані рісочки. Перезимувати зиму без голодних спазмів та обморожень – ось вона, мрія кожного бідняка. Зима ненавидить бідних. Бідні зими бояться.

Ось я перечитую андерсенівську "Дівчинку з сірниками". Маленька героїня босоніж тиняється дедалі холоднішим передсвятковим містом. Свої черевики (насправді не свої, а старі материні, значно більші за розміром) вона згубила десь на бруківці, перебігаючи вулицю, по якій щодуху неслися дві карети. Вони, карети, безумовно, поспішали на свято. У всьому місті радісна веремія, запалюються різнокольорові ліхтарі на ялинках, за розпашілими вікнами палаців угадуються останні святкові приготування, повітря пахне дорогими парфумами, мандаринами, бенґальськими вогнями і печеним гусаком. Нікому немає діла до маленької продавчині сірників, яка цієї ночі просто замерзне на вулиці. Щоправда, помиратиме вона солодко – під казкову музику космічних оркестрів, танцюючи в обіймах коханої бабусі, вона просто злетить на небо.

Український відповідник цієї казки, "Морозенко", написав Панас Мирний. Тільки в нього не маленька героїня, а маленький герой. Хлопчика звати Пилипко, він животіє удвох із матір'ю в найубогішій хатчині на краю села. Напередодні свята вдома не залишається жодної крихти їжі й жодної скіпочки на розпал. Як жити далі, як вижити? Пилипко вирішує взяти це на себе. У новорічну ніч він, скориставшися тим, що мати міцно заснула, вислизає з хати. Мороз лютує на повну – так, як він і лютував у ті роки повсіх українських казках. Але Пилипко знає, чого йому треба. Якщо бігцем перетнути засніжений ліс, то за якісь три верстви (ого!) буде обійстя хресного. Пилипко привітає хресного та його родину з новим роком, посипле пашню і повіншує – та й повернеться додому з грошима і святковим харчем. Далі стається те, що дорослий (і, мабуть, не тільки)читач "Морозенка" передчуває вже з перших рядків твору. А передчуває він лихе. В нічному, заваленому майже непролазними снігами лісі хлопчик збивається зі стежки і швидко втрачає сили. Він так і засинає серед того лісу, а навколо нього і вгорі над ним лунає казкова небесна музика і водять невимовно гарні хороводи міріади сніжинок. "На щастя, на здоров'я, на новий рік!" – каже білий дід Морозенко і цілує Пилипка своїмикрижаними вустами.

Ось такі вони, сумні зимові казки.

Ну, а ще одну таку казку написало щойно, на наших очах, само життя. Діялося все у сусідній з нами країні, великій-превеликій, аж неозорій. І була в тій країні Дума – тобто зібрання дуже багатих і завжди ситих людей, звиклих до надлишку їжі, тепла й питва, як і до того, що їх охороняють, возять і взагалі обслуговують. Для того, щоб усе це добро мати вічно і примножувати його без кінця, Дума в усьому слухалася Володаря Підземних Газів Пу.

Таким є початок цієї сумної різдвяної казки. У фіналі ж – безліч маленьких дітей тієї країни, покинутих батьками і всіма, хворих і запроторених до всіляких спецзакладів, де їм завжди холодно й голодно. І вони вже ніколи звідти не вирвуть...

Таким є початок цієї сумної різдвяної казки. У фіналі ж – безліч маленьких дітей тієї країни, покинутих батьками і всіма, хворих і запроторених до всіляких спецзакладів, де їм завжди холодно й голодно. І вони вже ніколи звідти не вирвуться до інших, добріших і турботливіших світів, бо цього Різдва сталося так, що їх заборонили випускати. Ось такий подарунок від Думи і дядечка Пу.

Вони ще нічого не розуміють, очікування казкового дива ще не розтануло. Вони ще товпляться на брудному снігу перед брамами залитих ілюмінацією палаців, зазирають у розпашілі вікна і сподіваються, що з хвилини на хвилину їх покличуть досередини, у пропахле ялинковою глицею тепло, до столів, що вгинаються від усякої святкової всячини. Але жодна брама вже не відчиниться.

На щастя, на здоров'я, на новий рік!