Познер! Ти не один!

Історичне висловлювання Познера про українців розлетілося по усіх українських змі. Здебільшого наголошували на тому, що Україна дала Познеру премію, а він, скатіна нєблагадарная, наклав на нас зверху та ще й із хвостиком.

Але ж весь прикіл у тому, що України здєсь нє стаяло. Соавтором і гєнєральним продюсером тєлєвізіонного цикла "Чєлавєк года" є такий собі Аркадій Емільєвіч Райцин. При чім тут Україна? Тут скорше за принципом "свій до свого по своє".

А думка висловлена Познером, очевидно, збігається із особистими думками Райцина. Ну і, звичайно, з тими власниками телеканалів, які демонстрували цю туфту.

Однак плювки з Москви – це вже така гарна традиція. Мали ми їх і від Жиріка, і від Пуціна. Нічого  – втерлися. Бо нормальна річ для російського патріота, навіть старозавітного, ненавидіти українців. У цьому легко пересвідчитися, досить лише заґуґлити кілька слів, наприклад: "Россия без Украины"  – і на вас сипоне така навала словесної полови, що захочеться хутенько відчинити вікна і ковтнути свіжого повітря.

Але Познер не самотній. Їх є доволі й на Заході. Ось свіженький приклад: німецький трисерійний фільм "Наші матері, наші батьки" ("Unsere Mütter, unsere Väter"), випущений на екрани цього року. Режисер Філіпп Кадельбах.

Фільм про долю п'ятьох друзів: трьох парубків і двох дівчат. Усі вони німці, окрім одного єврея. Але дружба є дружба, і німкеня спить із євреєм. Друзі-німці їдуть на фронт. Німкеня зав'язує роман з німецьким офіцером і спить для різноманітності також і з ним.

Далі у фільмі почергово демонструють долі усіх головних героїв. Німці воюють, єврея везуть у концтабір, одна німкеня, та що спить із офіцером, потрапляє теж у концтабір, а друга стає медсестрою.

І от сцена у Смоленську. 1941 рік. Німці роблять облаву на євреїв. Їм допомагають хто? Правильно – українці. І не які-будь, а – "допоміжна поліція". Правда, вигляд у цієї... гм, поліції дещо дивний. Уявіть собі мужиків у якихось лахміттях. В штанах заправлених у чоботи. Один із довгою бородою, як і належиться справжньому українцеві. Зате у кожного на рукаві синьо-жовта опаска. Чому ця "поліція" не в уніформі – важко сказати. Досі ми у різних фільмах, навіть у російських, бачили їх у чорних мундирах і в мазепинках.

Українці виганяють євреїв з будинку. Це якийсь такий специфічний кількаповерховий будинок, де зібралися самі євреї. Тіпа  – інкубатор, чи що? Виганяють їх палками. Німці лише керують.

І ось один із офіцерів – він же один із головних героїв, якому судилося упродовж фільму постійно сумніватися в правильності генеральної лінії Гітлера – хоче врятувати єврейську дівчинку, яку волоче бородатий українець. Але це не так просто. Впертий українець дівчинки не відпускає. Німець до нього російською щось там лепече, а той стоїть, як бовдур, і ні мур-мур. Тільки тупо дивиться. А дівчинка під пахвою звисає, як лялька.

І тут з'являється офіцер, який командував облавою. Добрий офіцер каже йому: "Вам не соромно командувати цим українським гімном?"

Я припух. Подумав – почулося? Прокрутив назад. Такі да – гімном. Хотілося б, правда, знати, чим німецьке гімно краще за українське, але події розгорталися надто стрімко. Поганий офіцер дає знак: українець дівчинку відпускає. Поганий офіцер вгощає її цукеркою, а тоді стріляє в потилицю. Добрий офіцер в шоці.

Тепер питання: звідки у Смоленську українці та ще й з опасками? Які синьо-жовті опаски могли бути в Росії, якщо людей з такими опасками на Сході України виловлювали і розстрілювали, звинувативши у приналежності до ОУН.

У третій серії маємо 1944 рік. Село Буцин ("Butsyn") на Волині. Той самий добрий офіцер – його за спробу дезертирувати позбавили звання – іде палити сільську хату. Іде, звичайно, з болем серця. Бо він у нас позитивний. Але такий наказ. Заходить в хату із каністрою... Тут можна було б здивуватися: навіщо заходити до хати, якщо облити її можна і знадвору. Ха! Тоді б не було наступної сцени.

В хаті за столом сидять дід і баба і п'ють чай. Хто не знає, що волинські селяни любили чаювати? А дід, звичайно ж, з великою бородою. Волиняк, одне слово. Баба й каже: "Чай?" А дід: "Пажалуйста, садітєсь".

Ну, бо на Волині саме так і розмовляють.

В результаті він так і не спалив хати, за що його лупцює офіцер.

Одне тішить – не тільки українці виглядають гімнюхами. Полякам теж дісталося. Селяни, продаючи партизанам харчі, цікавляться, чи нема серед них жидів. "Ні,  – відказують партизани,  – якби були, ми б їх, як кошенят потопили". Але насправді є серед них єврей  – це один із тих п'яти героїв. Йому вдалося втекти з потяга.

Польські партизани, напавши на товарняк, який перевозив в'язнів концтабору, вирішують не випускати їх з вагонів. Хай, мовляв, позадихаються. Партизан-єврей запитує: "Що – мають отак здохнути?" Другий партизан відповідає чистою польською мовою: "Так. Бо то здебільшого жиди. А жиди ще гірші за комуністів і руских".

Коли партизани відходять, партизан-єврей повертається і випускає в'язнів. Партизани обурені і думають, що з ним, падлюкою, зробити. Командир партизанів веде його розстрілювати, але потім каже, що він "ґут камерад", дає йому револьвер і відпускає.

І якраз на добре виходить, бо партизанський табір оточують німці і знищують.

Але і росіянам теж дісталося. Бо коли вони захоплюють госпіталь з раненими німцями, то стріляють їх просто у ліжках. А медсестер радісно ґвалтують. Але й тут німці не забули про баланс: з'являється російська жінка-офіцер і розганяє ґвалтівників. Правда, одну медсестру-росіянку, не давши зґвалтувати, розстрілює, бо вона, мовляв, ізмєнніца. Зате медсестру-німкеню бере до себе в госпіталь.

Отакий цікавий серіал. Жодної ноти протесту від уряду, керуючої партії і лічно від Богословської-Калєснічєнка-Єфрємова ми, звичайно, не дочекаємося.

Тому від мене особисто: Філіпп Кадельбах! Ти мене чуєш? То знай, що ти мудак!

Юрій Винничук