Чи прислухаємося ми до голосу розуму?

Минулого тижня під час конференції у Берліні, яку організував Інститут української політики, народний депутат України, опозиціонер Кирило Куликов закликав українських політиків займати злагоджену та єдину позицію у своєму спілкуванні з іноземними колегами. Ми повинні з повагою ставитися до власної держави, до її символів, до її стратегічного курсу – і пропагувати українські цінності, українську суб'єктність. З внутрішніми проблемами ми й самі розберемося – без зовнішнього втручання. Світові потрібно явити ту Україну, яка могла би не скиглити, а демонструвати єдність і згуртованість, - таким був лейтмотив виступу народного депутата з НСНУ.

Дійсно, твереза та зважена позиція. Надто вже часто деякі наші політики живуть за принципом героїв Ільфа та Петрова: "Заграница нам поможет". При цьому забуваючи, що демократія та прогрес можуть стати не наслідком насаджування ззовні, а виключно – наслідком розвитку внутрішніх продуктивних сил. Демократію не можна імпортувати. Демократія – не картопля. Демократію також не можна встановити законами чи циркулярами. Демократія не з'являється як наслідок приходу до влади "добрих" політиків на противагу "злим". Рівень демократії нерозривно пов'язаний із рівнем розвитку середнього класу, національної буржуазії – єдиного реального носія демократичних цінностей та ідеалів. Ні олігархи, ні пролетарі не можуть бути зацікавлені у демократії. Буржуазія не лише зацікавлена – для неї це інструмент досягнення власних політичних цілей.

Сьогодні дуже часто лунає критика на адресу України та її влади. Часто це справедлива критика. Але іноді критика переходить розумні межі і перетворюється на відверте критиканство. Місії Григорія Немирі та Євгенії Кравчук, заяви деяких "втікачів від режиму", іноземні рейтингові агенції з сумнівними методиками досліджень, журналісти, які часто прикривають свою непрофесійність заявами про брак свободи слова – всі вони сьогодні сприяють тому, що Україну починають сприймати на рівні Білорусі. Хоча цілком зрозуміло: в нашій країні рівень свобод значно вищий, аніж, наприклад, у сусідній Росії, не говорячи вже про Білорусь. Заява Ангели Меркель про те, що українці та білоруси страждають під гнітом диктатур у їх країнах викликала здивування навіть серед німецьких політиків. А деякі доморощені українські політики та представники "третього сектора" аплодували цій заяві.

Чи можна подібного роду позицію вважати патріотичною? Як на мене, пораженство (бажання власній державі поразки) аж ніяк не робить честі політикам. "Чим гірше, тим краще" - така позиція веде до взяття влади, але навряд чи до якісних перетворень в суспільстві.

Сьогодні все частіше задаюся питанням: добре, я погоджуюся з тими, хто каже про помилки влади. Іноді ці помилки межують з фатальністю або навіть відвертою дурістю. Але припустимо, що завтра – при допомозі іноземного втручання (на що дуже розраховує значна кількість опозиціонерів) "режим Януковича" буде повалено. Що далі? Хтось бачить того лідера, який би зараз адекватно і – головне – абсолютно по-іншому керував би державою? Хтось бачить того Антиянуковича, який би демонстрував не просто персональне несприйняття нинішнього президента, а й інші підходи до політики, економіки, культури?

Тимошенко? Я впевнений, що вона заслужено перебуває у місцях позбавлення волі (мені відверто шкода Юрія Луценка, покарання щодо якого невиправдано важке – особливо після того, як з-під арешту випустили екс-спікера Кримського парламенту Анатолія Гриценка, вина якого однозначно є вищою, аніж у екс-міністра внутрішніх справ). Більше того: я переконаний, що президент-Тимошенко стала б фатальним вибором для України. "Янукович двічі виконав свою місію перед Україною. Вперше – у 2004 році, коли не допустив третього терміну Кучми, вдруге – у 2010 році, коли не допустив до президентства Тимошенко", - ці слова Олесі Яхно я дуже часто наводжу у своїх статтях, оскільки більш влучно важко сказати.

Яценюк? Як кажуть у Одесі, "не смішіть мої тапці". Популістська промова Яценюка на Михайлівській площі показала: рівень популізму у нього вищий, аніж у Ющенка та Тимошенко разом взятих. Жодного конструктиву – лише голі обіцянки, не підкріплені ні економічними розрахунками, ні навіть здоровим глуздом. Спроби втілити ці обіцянки перетворять Яценюка на Роберта Мугабе, який довів Зімбабве до катастрофічної інфляції – іноді в мільйони відсотків щомісяця. Він не пропонує нічого нового, нічого відмінного – просто вміє подати свої пропозиції у гарній упаковці.

Хто ще? Не бачу…

Генералісимус Франко встановив у Іспанії диктатуру – доволі м'яку, порівняно з диктаторськими режимами Італії, СРСР, Німеччини та інших країн. Проте диктатура – це диктатура. І при всіх негативних проявах вона несе у собі одну важливу функцію: вона є справжнім інкубатором демократичних цінностей. Влада популіста і соціаліста Мігелья Асаньї привела Іспанію до відвертої кризи. Демократія у середині 30-х в цій країні межувала з анархізмом. Демократія після Франко привела Іспанію в сім'ю європейських народів: за кілька десятиліть з'явився і зміцнів середній клас, який став опорою демократії. Влада соціалістів у 30-х навряд чи могла сприяти зміцненню середнього класу.

Переконаний: нинішня влада при всіх мінусах стане інкубатором, в якому народиться справжня українська демократія. Не зараз. Але народиться. І стане могильником тих цінностей, які сповідуються сучасними політиками. Головне не намагатися штучно культивувати те, що має зрости природнім шляхом.

Мені теж хочеться, щоби ми жили в умовах демократії. Але будь-які революційні події можуть по-перше привести до того ж наслідку, що і у 2004 році (згадайте Майдан), а по-друге – кинуть Україну у залежність від сторонніх геополітичних сил. Можна, звісно, змусити ту ж картоплю рости швидше. Але в результаті будемо споживати або недостиглу, або генномодифіковану їжу. Більше ніж переконаний: якщо у 2004 році Майдан фінансувався і підтримувався Сполученими Штатами, то новий Майдан стане наслідком фінансових вливань з боку Росії. Під патріотичними гаслами та національними прапорами, руками справжніх патріотів – але за російські гроші. Бо кому зараз найбільше вигідна дестабілізація ситуації в країні?

Я згоден чекати – я сподіваюся на еволюцію.

Для мене головне – у будь-яких умовах залишатися патріотом і оптимістом. Вірити в майбутнє своєї держави, а не влаштовувати плач біля чужої стіни. Олег Гориславович, князь Чернігівський, відомий тим, що наводив на Русь чужоземців, намагаючись з їх допомогою захопити київський престол. В літописах він залишився негативним персонажем. Якими би благими не були цілі – їх потрібно досягати з допомогою внутрішніх сил.

А назовні виступати спільною командою – не залежно від політичного забарвлення, від партійної прив'язки, від ідеології. Бо Україна – це вище, ніж Партія регіонів, Блок Юлії Тимошенко чи "Фронт змін". Вона вища за Азарова, Турчинова чи Яценюка. І, представляючи Україну, варто думати не про партійну установку, а про сучасне і майбутнє.

Я аплодував виступу Кирила Куликова, хоча ми з ним не однодумці у більшості питань. Але він у Берліні дав багатьом присутнім урок патріотизму, який – переконаний – багато хто запам'ятає надовго.