Сніданок по-українському

Випадково зустріти за кордоном співвітчизника – часом зворушливо, часом повчально. І завжди цікаво. Я люблю за ними спостерігати.

Тут іще такий відомий момент, що з огляду на загальну російськомовність не завжди знаєш, хто насправді співвітчизник, а хто білорус. Чи, скажімо, росіянин. Чи ще який-небудь "митний союзник". Тому й хапаєшся за будь-який мінімальний прояв українського духу, немов за рятівну соломинку.

Останнього разу все відбувалося під час сніданку в готельному ресторані. Готель був польський, тобто на території Польщі, але це, мабуть, не так і важливо. Втім є одна деталь, що стосується національних особливостей сніданкового меню.

Здається, лише в польському готелі ви можете надибати свинячий смалець зі шкварками. Не в кожному, але трапляється. У цьому якраз трапився. Посудина з цим не прийнятним для багатьох європейців і таким рідним для братів-слов'ян харчем у цілковитій згоді з логікою споживання містилася на видному місці поруч із хлібами й булками.

Спиною почувши російську, я мимохідь, краєчком ока почав спостерігати. Він і вона, йому на вигляд ледь за тридцять, вона молодша. Хоч назвати їхню пару гармонійною було би, м'яко кажучи, сильним перебільшенням. Він – із тих, які рано лисіють і катастрофічно швидко повніють.

Тобто в нього пузо, вибалушені очі, потилиця у жирових складках і при зрості в метр шістдесят п'ять він важить усі сто двадцять. Такий собі типовий спортсмен чи то пак антифашист. Вона ж – настільки маленька й тендітна, що я, аби не вживати недоброго українського слова "миршава", вживу відповідніше в цій ситуації і значно лагідніше російське "замухрышка".

Зрозуміла річ: я відразу спробував уявляти, яким чином за таких разюче різних габаритів у них може відбуватися секс. Але позаяк у мене з уявлянням нічого не виходило, я подумав, що необов'язково ж вона йому дружина, коханка чи секретарка. Можливо, вони просто колеги, члени якоїсь делегації тощо. І сексу в них нєт. Або все-таки є – якийсь дуже екзотичний.

Він із самого початку привернув мою увагу не просто тим, що голосно говорив російською (эка невидаль!) Насправді він навіть не говорив – він оголошував. Проходячи уздовж сніданкового шведського столу (до речі, чому шведського? до чого тут шведи?), він рішуче піднімав кришки над мармітами й гучно оголошував на всю залу: "Картошка фри!" А тоді: "Яичница!" Після чого: "Бекон! Сосиски!" Ну і так далі: "Тушеные овощи!", "Блинчики с мясом!", "Фасоль, бобы!"

Невідомо, для чого він це робив. Якби його супутниця була незрячою, то я думав би, що це для неї. Але із зором у неї, слава Богу, все було добре й вона цілком навіть без його допомоги могла б розібратися, де на цьому столі "жареная рыба", а де "рис отварной" Схоже на те, що він це робив для себе. Мабуть, він по-своєму кайфував від самого лише називання всього того їдла, кожної наступної страви. Від того, як усього багато і як йому в ніздрі вдаряють з-під кришок усі ті пахощі.

Минув якийсь час, і я, вже з-за свого стола, розшукав їх поглядом. Вони їли мовчки й не дивлячись одне на одного. Так їдять або зовсім чужі, або збайдужілі собі навзаєм люди. Або, звичайно ж, ті, в яких уночі не склалося. Екзюпері, щоправда, писав, що закохані – це не ті, які дивляться одне на одне, а ті, які дивляться в одному напрямку. Але і в одному напрямку ця пара не дивилася.

Зайво додавати, що на його тарілках було всього й багато. Я знаю, що зазирати в чужі тарілки, мабуть, неввічливо. Але я нічого не міг із цим вдіяти: це ж усе-таки були тарілки моїхспіввітчизників! Тобто не такі вже й чужі мені тарілки.

Й ось коли я, підійшовши до кавового апарата, завмер в очікуванні подвійного еспресо, все підтвердилося, хоч і в доволі несподіваний спосіб. Промайнувши за моєю спиною, вона знову наблизилася до шведського столу. І тут вона зауважила оту посудину зі смальцем та шкварками. Вона вражено зупинилася і, ні до кого особисто не звертаючись, просто сказала вголос найщирішою українською: "Ой. Я хочу цього сала!"

Саме так і нагадує про себе рідна мова – неконтрольованим виплеском підсвідомості на виглядрідного харчового продукту. Витіснена з нормального повсякденного вжитку, вона, здавалося б, уже раз і назавжди забута-зневажена, оживає раптовим криком душі: Я! Я хочу! Я хочу цього! Воно моє!

Поки я пив каву, пазл не тільки склався, але й обріс деталями. До нього чудово підійшов сталевої барви "рендж ровер" з українськими номерами, побачений на готельній стоянці минулої ночі. Молода пара на шляху, скажімо, з Макіївки до Монте-Карло.

Він – лідер обласної організації Молодих Регіонів, вона – його подружка й активістка. Нова еліта і водночас близьке майбутнє нашої спів-Вітчизни, що її в ФМ-ефірах радіоведучі дедалі частіше називають уже не на ім'я, а просто "Страною".

Юрій Андрухович