Типові й нетипові

Мій знайомий є директором невеликого підприємства на Донбасі. Ну, як невеликого? Понад 200 робочих місць. Він не є колишнім партійцем, не є "червоним директором", підприємство своє зібрав з нуля, запустив на хвилі перших кооперативів.

Сьогодні це серйозна фірма, яка дозволяє не просто битись за виживання, а й намагатися облаштовувати довколишній простір на власний розсуд. Знайомий мій є доволі нетиповим бізнесменом (хоча що я знаю про типових?) – цікавиться історією, філософією, політикою. На заводському подвір'ї вивісив прапор Євросоюзу. На прохідній, під час робочої перерви, з гучномовця звучить музика (не Кобзон, ні). Під час останньої зустрічі він переконував мене в шкідливості комуністичної ідеї. З уст підприємця це звучало аргументовано, проте все одно не завжди переконливо. В будь-якому разі звучало це природніше, аніж, скажімо, антикапіталістична риторика з уст Петра Симоненка. Так чи інакше – кожен лишився при своєму. 

Мова не про комуністичні ідеї. Мова про ідеї загалом. 

Донбас для мене завжди був місцем активного функціонування та протистояння різних ідеологічних концепцій, різних світоглядних систем, різних ідей, одним словом. І згадане тут протистояння є, скоріше, позитивною характеристикою, оскільки свідчить щонайменше про існування альтернативної точки зору, хай не надто популярної, хай не надто активно представленої, проте живої та активної. Мені завжди щастило мати справу з "донецькими", які не вкладаються в загальні стереотипи, які виламуються з печальних постсовкових уявлень про понурого бюджетника, готового за тридцять баксів заганяти себе до скотовозів і везти до чужої та ворожої йому столиці, аби підтримувати ним самим вибрану владу кримінальників та буржуїв. 

Мені щастило мати справу з незгодними та незадоволеними, з упевненими в собі, в своїх переконаннях, своїх симпатіях, а головне – в своєму несприйняттібільшості речей, що їм нав'язуються. Мені фантастично щастило знайомитись тут із людьми, що поєднували в собі любов до цієї території з бажанням докорінно її змінити. Більшість із них саме тут і народились. Більшість із них нікуди звідси їхати не збираються. Більшість є нетиповими "донецькими". Нетиповими настільки, що саме питання про донецьку типовість стає риторичним. Їх важко не помітити – в однорідному натовпі місцевих вони різняться навіть не одягом чи символікою – вони різняться виразом обличчя, поглядами. В їхніх поглядах немає агресії, в їхніх поглядах є впевненість. А агресія зазвичай є результатом саме невпевненості. Невпевненості в собі, невпевненості в господарі, невпевненості в тих цінностях, у які віриш (вірніше – в які намагаєшся вірити з усієї сили, попри все очевидніші факти та свідчення, що заперечують сам символ твоєї віри). Вони, ці нетипові донецькі можуть бути доволі різними – хтось із них мирно сповідує свої ліберальні цінності, хтось активно відстоює ліві принципи, хтось налаштований більш радикально, хтось – цілком мирно. Ну, інакше й бути не може – нетиповість і полягає саме на окремішності, на оригінальності, на неповторності, голосно кажучи. І стосується це, звісно, не лише ідей.

Що лишається поза ідеями? Лишається ця територія, з усіма її міфами, проблемами та перспективами. Лишається це протистояння, котре переходить на побутовий рівень, торкаючись щоденних справ, постійних клопотів. За всією цією новорічною мішурою, що за нею марно намагаються приховати довколишню розруху, особливо чітко й болюче помічаєш різницю між Донбасом "офіційним" (штучні ялинки під міськрадами, веселі дими з труб, яскраві бутіки в Донецьку) й Донбасом реальним – порожні будинки на центральних вуличках райцентрів, розбиті дороги, неремонтовані вокзали. Й при цьому – масована пропаганда, потужне, лавиноподібне бажання влади забити від початку будь-яку спробу інакомислення, незалежної думки.

Коли бачиш усе це саме в сірувато-блідих передноворічних тонах, починаєш відчувати особливо гостро – саме тут ти й знаходишся на своєму місці, саме тут воно і є – це твоє місце в житті. Саме сюди потрібно постійно повертатись. Саме від цієї чорно-білої реальності в жодному разі не можна відмовлятись, не можна її ігнорувати, не можна її зраджувати. Оскільки саме тут у першу чергу необхідно щось змінювати. Вірніше – необхідно змінювати все. Підтримуючи нетипових місцевих. Попри всю агресію місцевих типових.

Сергій Жадан