За наших і ваших ведмедів

Ні тобі новостєй, ні пєсєн. Ні реклами про те, що, мовляв, "руїну подолано". Ще краще – без телебачення. Відсутність преси, сама лиш природа.

У місті ти теж маєш можливість всього цього уникнути. Відсторонитися можеш, проте не позбудешся так однозначно, як тут.

У Біловезькій пущі не пам'ятають про Аллу Пугачову, не знають, хто такі Потап і Настя. Може, це якась пара циркових ведмедів?

Слава Богу, в пущі не доводиться включатись у боротьбу за розмноження Філіпа Кіркорова. Усі ці старомодні російські ймення канули тут у Лету відразу ж із відходом комунізму в "народній" Польщі.

Інколи мені здається, що вони і в нас уже насправді канули, а всі ці чергові їхні встрєчі та збіговиська суть ніщо інше, як просте намагання нагадати (а заодно й нагидити) про себе. "А ось і ми, ваші старорежимні фріки! Не чекали? А ми от іще живі і в пачках. І пачки в нас іще огого!".

Якби Пугачова відколола щось таке зі сцени, я б навіть почав її трошки поважати. Але ні, не відколола, не той розмір голови.

Тож поки що всі вони й далі паразитують на хворій ностальгії наших сірих радянських співгромадян. Навчають молодих "артистів" так само скакати, шансонити, совково-гламурити.

Підтягують за собою маладую порасль на всьом пространствє есенге. Російська естрада не шкодує ні зусиль, ні бабла, щоб викувати собі гідну заміну. Достойних виконавців своїх невмирущих гітів. Застовбити назавжди статус-кво.

Найбезнадійніше ж те, що молодняк ведеться. Ведеться, як ведмеді на мед.

Безкоштовного меду не буває, навіть дикого в лісах, навіть у природних бортях. Про це знають місцеві біловезькі ведмеді. Тепер їх тут немає – зникли, пішли геть, вимерли. Колись же вони були головними суперниками людей у боротьбі за мед.

Він у давнину був єдиним антибіотиком, доступним ведмедям і людям. Без меду не могли ні перші, ні другі. Ба більше – за мед убивали. Люди винищували ведмедів як своїх найзапекліших конкурентів у боротьбі за мед.

Нині, мандруючи пущею, можеш натрапити на місця, де людям нагадують про це. Ось височезне дерево. І на його стовбурі, на висоті так метрів із три-чотири – борть, себто медоносне дупло, праобраз пізнішого вулика.

Ведмідь, зачувши мед, підкрадався до стовбура, старанно оминаючи густо понаставлювані під деревом вигострені кілки, і пускався стовбуром угору. Скільки часу забирало в нього долізти до борті – окреме питання. У будь-якому разі йому дуже хотілося меду, і він докладав усю свою силу та вміння.

Й от він нарешті видряпався, й така пожадана, така духмяна солодка борть вже ось тут перед ним – і в неї можна запустити лапу. Але – о Господи! – люди, виявляється, вигадали такий підступний механізм, польською він називається samobitka.

Своєю лапою ведмідь мимоволі зачіпає його – і він спрацьовує: здоровенна довбня, невідомо звідки взявшися, лупить його по голові. Від несподіваного болю, кривди, образи й запаморочення ведмідь розтискає лапи і падає зі стовбура вниз.

Так, ви вже здогадалися – він падає всім собою на оті густо розставлені під деревом і бездоганно заточені кілки. Чи встигає він проревіти у мить своєї жахливої смерті – ще одне окреме питання.

Але навіть середньовічні ведмеді-бортняки не позаздрили б сучасним. Наприклад, отим, які сидять по тісних клітках у зоопарках. Вони вже ніколи не вилізуть на жодне високе дерево, ніколи дикий мед не обпече їхнього язика.

Їх не вб'ють за мед на батьківщині серед правічного лісу. Їхня доля – лизати залізні ґрати своїх малогабаритних тюрем. Ловити саркастичні погляди ситих і вільних візитерів, хапати ротом хлібні крихти, що їх розкидають по клітках дурні люди.

Щоночі снити про ліс, річку, про затишні лігва, про борті, заповнені до країв пахучою й солодкою амброзією, за яку вони колись боролись і умирали.

Не позаздрили б ведмеді-пращури і тим своїм нащадкам, котрі веселять роззяв у смердючих цирках чи тішать еліту на днях народження в російсько-українсько-білоруських президентів. Або котрі танцюють за цукор на сходках наших та їхніх бандюків-попсюків.

Як сильно треба зневажати і людей, і тварин, щоб змушувати їх до такої ганьби! Наприклад, оту дівчинку-ведмедицю, найменшу і найслабшу, таку всю довгасту, видовжену, з такими незграбними і неслухняними лапами, з таким сумом у карих очах.

Одягнути їй жахливу людську шматку на стегна, змусити стояти на задніх. І танцювати, танцювати-крутитися під музику всякої лабуди.

Дорогі ґрінпісівці, любі екотерористи! Вистежіть цю тітку в котромусь темному провулку та обілліть її щедро з голови до ніг, наприклад, лайном. За знущання над твариною і погану музику. Вся надія лише на вас.