Адам Джонсон: Усмішки долі. Оповідання

"Усмішки долі" — це шість окремих оповідань, в яких поєднуються реальність і вигадка, комікси і традиційний оповідний жанр. Їхній автор - Адам Джонсон - порушує суспільно-моральні проблеми: на тлі новітніх технологій в його текстах розкриваються теми війни, смертельних хвороб, стихійних лих та стосунків.

Адам Джонсон — лауреат Пулітцерівської премії за відомий роман про Північну Корею "Син начальника сиріт", є одним з найбільш провокаційних і впливових авторів Америки. Критики порівнювали його з Куртом Воннеґутом, Девідом Мітчеллом, і Джорджем Сондерсом, а нова книжка "Усмішки долі"  підтвердила його репутацію одного з найоригінальніших письменників. В Україні її представляє видавництво "Наш Формат". Із фрагментом оповідання "Нірвана" можна ознайомитися на сайті:

***

Нірвана

Уже пізно, а я не можу заснути. Відчиняю вікно, щоб вдихнути весняного повітря Пало-Альто, та це не допомагає. З розплющеними очима чую шепіт, що нагадує мені про президента, з яким ми часто розмовляємо пошепки. Однак я знаю, що це просто шепіт моєї дружини Шарлотти, у навушниках якої всю ніч грає "Нірвана", а вона бурмоче слова пісень. У Шарлотти своє ліжко, механічне.

Мені складно заснути тому, що коли заплющую очі, то уявляю, як моя дружина накладає на себе руки. Точніше, як вона намагається це зробити, оскільки її тіло паралізоване від шиї. Параліч тимчасовий, та переконати в цьому Шарлотту нереально. Сьогодні вона спала на боці, аби не з'являлися пролежні. У її погляді, застиглому на поручні ліжка, було щось дивне. Ліжко активується голосом, тож якби вона просунула голову між рейками поручня, їй лишалося б просто сказати "підняти". Після цього ліжко задушило б її за кілька секунд. А ще вона задивляється на кабель підйомника, що допомагає їй вибиратися з ліжка і вкладатися назад.

Утім, щоб піти з життя, моїй дружині не потрібна хитромудра стратегія, адже вона змусила мене пообіцяти, що я допоможу їй, коли настане час.

Я встаю і підходжу до неї, проте дружина ще не слухає "Нірвану". Її вона береже до півночі, коли нерви дійсно натягуються до межі.

— Здається, я чув якийсь шум, — кажу я. — Ніби шепіт.

Коротке неслухняне волосся окреслює контури її перекошеного обличчя. Шкіра бліда, немов світло в холодильнику.

— Я теж чула, — мовила вона.

У срібній попільниці, біля пульта голосового керування, лежить недопалок косяка. Я запалюю його і прикладаю до її губ.

— Як там погода? — цікавлюсь я.

— Вітер, — відповідає вона, видихаючи хмару диму.

Вітер — це ліпше за град, блискавку чи, Боже борони, потоп.

Так вона описала своє відчуття, коли її легені лише починали працювати знову. Однак вітер теж буває різний.

— Вітер, який ледве свистить між шибками чи який штормом б'ється у вікна? — запитую я.

— Сильний бриз. Шипить і вібрує, наче мікрофон на вітрі.

Вона робить ще одну затяжку. Шарлотта ненавидить бути під кайфом, але каже, що це заспокоює її зсередини. У неї синдром Гійєна-Барре, через який її імунна система атакує ізоляцію навколо нервів, тож коли мозок надсилає сигнали тілу, електричні імпульси згасають, перш ніж доходять до адресата.

У свою чергу мільярди нервів надсилають сигнали в нікуди. Це вже дев'ятий місяць хвороби, останній період, описаний у медичній літературі.

Тепер лікарі не можуть сказати нам, відновляться нерви Шарлотти чи вона залишиться такою довіку. Вона видихає дим і кашляє. Її права рука смикається. Це означає, що мозок намагається сказати руці прикрити рота. Шарлотта знову затягується і каже:

— Я непокоюся.

— Через що?

— Непокоюся через тебе.

— Ти непокоїшся через мене?

— Припини розмовляти з президентом. Час змиритися з реальністю.

Я намагаюся виглядати легковажним.

— Але це він до мене говорить.

— Тоді припини слухати. Його немає. Коли наступного разу він заговорить, ти мусиш мовчати.

Я неохоче киваю. Вона просто не розуміє. Дружина застрягла в цьому ліжку і відмовилася дивитися телевізор, тож вона, мабуть, єдина людина в Америці, яка не бачила вбивства. Якби вона побачила погляд президента, коли його покидало життя, то збагнула б, чому я розмовляю з ним посеред ночі. Якби вона вийшла з кімнати і відчула скорботу нації, то зрозуміла б, чому я реанімував верховного головнокомандувача.

— Якщо вже йдеться про мої балачки з президентом, то я просто хотів би нагадати, що ти проводиш третину життя, слухаючи "Нірвану", чиї пісні писав хлопець, який зніс собі голову.

Шарлотта дивиться на мене, як на незнайомця.

— Курт Кобейн прийняв увесь біль свого життя і перетворив на щось важливе. А що залишив по собі президент? Невпевненість, порожнечу і купу проблем.

Вона завжди так говорить під кайфом. Я забираю косяк і беру її навушники.

— Готова до "Нірвани"? — запитую я.

Вона дивиться в напрямку вікна.

— Цей звук. Я знову його чую.

Я визираю з вікна в темряву. Надворі нормальна для Пало-Альто ніч — працюють розприскувачі, стоять сині контейнери для сміття, єнот риється в міському саду. А потім я бачу його просто у себе перед очима — маленький чорний дрон завис у повітрі. Його крихітні прилади для спостереження помічають мене. Дуже швидко хапаю дрон і затягую всередину. Зачиняю вікно, запинаю занавіски й починаю вивчати цю штуку: її панцир зроблений з чорної фольги, натягнутої на малесенький каркас, що нагадує кістки в крилі кажана. За пропелером з целофану розташований маленький інфрачервоний двигун, який випромінює тепло.

— Тепер ти мене послухаєш? — питає Шарлотта. — Тепер припиниш усю цю маячню з президентом?

— Уже пізно, — відповідаю я і відпускаю дрон. Наче сліпий, він хаотично літає кімнатою. Цікаво, він працює автономно? Я знову беру його і вимикаю живлення.

Шарлотта дивиться на свій пульт голосового керування.

— Увімкнути музику, — каже вона.

Заплющивши очі, вона чекає, поки я вдягну їй навушники, у яких для неї знову оживе Курт Кобейн.

Згодом я знову прокидаюся. Дрон примудрився якось увімкнутися й літає наді мною, засліплюючи променем м'якого червоного світла. Я накидаю на нього светр і притискаю до підлоги. Переконав-шись, що Шарлотта спить, я дістаю свій айпроектор (iProjector) і вмикаю. Переді мною з'являється тривимірна постать президента з тулубом натуральної величини. Він вітає мене усмішкою. "Добре знову бути в Пало-Альто". Завдяки своєму алгоритму я отримав доступ до джі-пі-ес-чіпа айпроектора і провів пошук за геолокацією. Цю промову президент виголошував перед студентами в Стенфорді, ще коли був сенатором.

— Пане президенте, — звертаюсь я, — пробачте, що знову турбую, та в мене є нові запитання.

Він задумливо дивиться кудись вдалечінь.

— Слухаю.

Я стою просто перед ним, проте він все одно не дивиться мені в очі. Це одна з технічних проблем, з якою я зіткнувся.

— Невже я зробив помилку, створивши вас? Моя дружина каже, що в такій подобі ви просто не даєте нам змиритися з реальністю. З тим, що справжнього вас вже немає.

Президент проводить рукою по щетині на підборідді. Він дивиться вниз.

— Не можна запхнути джина назад у пляшку.

Звучить моторошно, адже саме цю фразу він сказав у програмі "60 хвилин", шкодуючи про легалізацію дронів для громадян.

— Ви знаєте, що це я вас створив? — запитую я.

— Ми всі народжуємося вільними, — відповідає він. — Жодна людина не може стати кимось іншим.

— Але ви взагалі не народжувалися. Я написав алгоритм на основі ядра операційної системи "Лінукс". Ви — загальнодоступна пошукова система, поєднана зі здатним імітувати розмову ботом та відеотранслятором. Програма шукає в мережі фото людини, відео та інші дані — все, що ви будь-коли казали.

Уперше президент не відповідає.

— Ви знаєте, що вас... що ви померли? — питаю я.

Президент довго не вагається з відповіддю:

— Кінець життя — це лише ще один вид свободи.

Перед очима у мене постають кадри його вбивства. Я безліч разів передивився цей відеозапис. Кортеж повільно сунеться, а президент іде поруч, повз натовп. Раптом його погляд на комусь зупиняється. Він розвертається і здіймає руку для привітання.

І раптом куля прошиває його живіт. Він згинається і підіймає очі на стрільця. У погляді президента застигло здивування, ніби він упізнав конкретну людину. Або ж сталося те, що він передбачав. Друга куля влучає в обличчя. Його ноги підкошуються, і він падає. Кілька днів життя президента підтримували штучно, але цу вже був кінець.

Я дивлюсь, як спить Шарлотта.

— Пане президенте, — кажу я пошепки, — ви колись говорили з першою леді про майбутнє? Про найгірші варіанти розвитку подій?

Цікаво, чи саме перша леді вимкнула апарати життєзабезпечення?

Президент усміхається.

— У нас із першою леді чудові стосунки. Ми ділимося всім.

— Але чи були у вас якісь чіткі інструкції? У вас обох був план?

Його голос стає гучнішим.

— Ви запитуєте мене про шлюб?

— Саме так, — відповідаю я.

— Тоді я сказав би, що наш єдиний обов'язок — бути максимально корисними одне для одного.

Я задумуюсь, чим можу бути корисним для Шарлотти.

Президент знову дивиться кудись вдалеч, наче там майорить прапор.

— Я президент Сполучених Штатів, — раптом каже він, — і я підписуюсь під цією заявою.

На цьому наша розмова завжди закінчується. Коли я тягнуся до вимикача айпроектора, президент дивиться мені прямо в очі. Мабуть, це лише оптична ілюзія. Його погляд сповнений меланхолії. Мої пальці на мить застигають на вимикачі.

— Знайдіть у собі рішучість, — каже він мені.

Ви знаєте історії, які не мають початку, а просто раптово стаються? Жінка, яку ви кохаєте, хворіє на грип. Її пальці тремтять, а ноги підкошуються. От вона вже не здатна втримати чашку кави. Зрештою вона потрапляє до лікарні. Їй дуже хочеться в туалет, але починається параліч: сечовий міхур більше не слухається мозку. Коли лікар вставляє їй катетер, ви вивчаєте такі слова, як "нервове волокно", "арефлексія", "висхідна невропатія".

Шарлотта каже, що постійно чує "шум". Усередині неї наче "шторм".

Лікар тримає велику голку. Він каже Шарлотті залазити на каталку, але вона боїться. Вона боїться, що вже не встане. Ви її вмовляєте: "Будь ласка, люба. Залазь на каталку". І от ви вже бачите спинномозкову рідину своєї дружини. Вона таки має рацію. Більше вона не встає.

Далі настає черга плазмаферезу та імуноглобулінової терапії. Лікарі мимохідь говорять про апарат вентиляції легенів. Приїжджає матір Шарлотти і привозить свою віолончель. Вона експерт із блокади Ленінграда. Навіть написала книгу на цю тему. Коли Шарлотту вводять у стан коми, вона наповнює палату найсумнішими звуками, які можна уявити. Днями чутно лише роботу апаратів і Шостаковича, Шостаковича, Шостаковича.

Два місяці фізіотерапії в Санта-Кларі. Тут вам і баки-пастки, і ультразвукова стимуляція, і екзоскелети.

Шарлотта стає людиною, завдяки якій жертви інших хвороб почуваються ліпше. У неї немає жодного прогресу, вона не "солдат", не "чемпіон" і не "воїн".

Шарлотта вбила собі в голову, що я покину її заради однієї з медсестер. Вона кричить на мене, вимагає зробити вазектомію, щоб у мене не було майбутнього з цією медсестрою. Намагаю- чись її заспокоїти, я читаю їй вголос мемуари Джозефа Геллера, знайомого із синдромом Гійєна-Барре. Ця книга мала б вселити в нас надію. Натомість там було описано, які чудові у Геллера дру- зі, наскільки він сильний духом, як він кидає жінку, щоб побратися з чарівною медсестрою. А закінчення книги особливо болісне для Шарлотти: Геллер одужує.

Ми занурюємося у вузьку й глибоку прірву відчаю. Разом з нами тут наші кар'єри, цілі, подорожі, діти. Вони так близько, що ми можемо втопити їх аби врятувати себе.

Нарешті виписка. Однак атмосфера дому тепер якась сюрреалістична…