Фредерик Бегбедер: Бесіди нащадка епохи

"Бесіди нащадка епохи" — певною мірою підсумкова книжка для француза Фредерика Бегбедера. В українському перекладі вона вийшла у Видавничій групі "КМ-Букс".  У ній зібрані за останні п'ятнадцять років інтерв'ю з такими видатними особистостями як Умберто Еко, Бернар Франк, Мішель Уельбек, Бернар-Анрі Леві.

"Ці бесіди – ніщо інше, як творчість, тож такими їх і сприймайте. Коли письменник розмовляє з колегою, їхній діалог несхитно спричиняється до виникнення літератури: це усна творчість. Писати – це мовчки промовляти, а промовляти – це писати вголос. – розповідає Бегбедер у передмові. – Гадаю, мине зо два десятки літ, і в цій книжці побачать, як зі шмаркатого початківця я обертаюсь старим поважним і задоволеним собою письменником".

Перекладом з французької займався Леонід Кононович. 

Інтерв'ю із французьким філософом, письменником, політичним журналістом Бернаром-Анрі Леві маєте змогу прочитати на сайті:

***

Бернар-Анрі Леві

— 21 січня 2009 —

Відколи було опубліковане його листування з Мішелем Уельбеком, з Бернаром-Анрі Леві сталася неймовірна річ: він знову став hype. Хоча книжка "Публічні вороги" ("Грассе — Фляммаріон") і не зазнала очікуваного успіху, він опинився на сторінках "Purple", гламурного ілюстрованого часопису Олівера Зама, а Ерік Даган, еге ж, саме той, що провадить хроніку "Білі ночі" в "Ліберасьйон", зняв для "Франс-5 документальний фільм під назвою: "Бернар-Анрі Леві, історична нерозсудливість". І от ваш покірний слуга подумав собі, що new street trash credibility часопису "Нуво філософ" бракує тільки бесіди з цією людиною. Й ось ми розмовляємо в його помешканні на бульварі Сен-Жермен.

ФБ. Ну що? Як завжди, стрес перед від'їздом?

БАЛ. Та ні. Мені треба п'ять хвилин, щоб зібрати речі. Заходьте до кабінету. Що питимете?

ФБ. Коку-лайт. Куди вирушаєте?

БАЛ. На острів Моріс, плавати.

ФБ. Війни там нема.

БАЛ. Авжеж. Нещодавно, читав я у пресі, Енріко Масіасу не дали виступати.

ФБ. Чому? Що він накоїв?

БАЛ. Та нічого. Він єврей. Як і Артюр. Бачили ж, як Артюрові, шоуменові, не дали організувати його виступ, та ще й двічі, й цього разу у Франції? Це було відразу після подій у секторі Газа і, як сказав Дьєдонне, якось біля входу в театр зібралася купа дурнів, які волали: "Ізраїльський убивця, Артюрів спільник!" — бо гадали, що той фінансує Цахал. Воно, звісно, дурня, але від нього аж мороз іде по спині.

ФБ. Він близький до Саркозі, підтримував його.

БАЛ. То й що? І що це міняє? Одне слово, острів Моріс. Їду туди відпочивати, плавати і працювати.

ФБ. А де зупиняєтеся?

БАЛ. Та вже двадцять років у тому самому готелі — "Роял палм".

ФБ. А я люблю "Принс Моріс". Та коли я був там останнього разу, то там дощило.

БАЛ. Ви і справді надаєте перевагу "Принсу Морісу"?

ФБ. Він трохи пізніше збудований, там оформлення у стилі "аман", скрізь подушечки, великі ліжка і стоїть він на дерев'яних стовпах. "Роял палм" — це там, де бував Ширак, давніша споруда.

БАЛ. А я там постійно зупиняюся, не люблю міняти готелі... А як море біля "Принса Моріса"?

ФБ. Та не таке добре, це ж з другого боку острова, й там штучний пляж. Треба визнати це, берег там насипаний.

БАЛ. У "Роял палм" є перевага — лагуна, тепле море. Ми з Арієль там дуже довго плаваємо, і це просто чудово.

ФБ. Воно й не диво, що ви такий стрункий.

БАЛ. Один з секретів моєї письменницької майстерності: я розпочинаю свої книжки, плаваючи, бо мені так найліпше думається.

ФБ. То проведімо страшенно легку бесіду.

БАЛ (звертається до свого шріланкійського мажордома): Гаррі! Could you please check with Joëlle my lunettes de natation. OK, you put them into my bag. Thank you.

ФБ. Я оце думав... хотів я збагнути життя, яке ви провадите. (Підводжуся і починаю міряти кроками його кабінет). Вибачте, що почав ходити, але ж ви пам'ятаєте Монтеня: "Мої думки сплять, коли я сиджу".

БАЛ. Так роблять колишні в'язні. Чоловік, який сидів у цюпі, раптом підводиться під час розмови і починає ходити туди-сюди. У мене є кілька таких приятелів, і вони всі так роблять.

ФБ. А ви сиділи у в'язниці?

БАЛ. Авжеж, в Індії тридцять п'ять років тому. Чверть століття тому в Пакистані. В Аргентині наприкінці 70-х років під час режиму фашистських генералів. Але щоразу недовго. А ви?

ФБ. Та я дві ночі... Першу ніч у комісаріяті восьмого округу, а другу в префектурному ізоляторі.

БАЛ. Це та історія з автомобілем... І дві ночі?

ФБ. Та ні, то було інше! Мене перевели до в'язниці на острові Сіте.

БАЛ. Ага, пригадую. Я навіть послав вам одне СМС-повідомлення з огляду на ту жахливу ситуацію, в якій ви опинилися...

ФБ. Отож, бачте, я рецидивіст, того й питаю. Гаразд, а що ви робите загалом? Де ви оце були? Ви повернулися з Гази?

БАЛ. З Ізраїлю. З Рамалли, це на палестинській території, і з Гази, якщо коротко.

ФБ. Разюче, так і думаєш собі: "Він прямує до Гази, під бомби, а потім на острів Моріс". І це непоганий підсумок вашого життя, хіба ні? Більшість людей, що мешкають у "Роял палм", ніколи не були на війні. А ви маєте доступ до цих двох світів. І що воно дає?

БАЛ. Мені не дає нічого. Та іншим, врешті, певним людям, вочевидь, щось таки дає. І навіть, гадаю, збуджує. Але що ви хочете почути від мене? З одного боку, я проваджу життя інтелектуала. З другого, я люблю життя. Просто, та й годі.

ФБ. Інтелектуальна професія не обов'язково провадить під бомби. Дуже захопливо це — податися до Боснії, до Афганістану, але коли йдеться про інтелектуала, то ліпше залишатися в ліжку.

БАЛ. Авжеж, цілком згоден. І це статечно буде. Та в мене буває й по-іншому. Мій темперамент... мої уподобання... життєві ситуації... Хочу сказати, що, вочевидь, це не "система". Мені не двадцять років і я не прокидаюся, уторопавши, що треба податися до Афганістану. Та ось вибухнула війна в Боснії. Я писав, я виступав, та врешті відчув, що треба податися туди, щоб говорити про неї зі знанням справи.

ФБ. Згода, та я хочу підвести підсумок. Усе розпочалося в 1971 році з вашої мандрівки до Бангладешу. Я поважаю цю традицію, вона йде ще від Вольтера,— інтелектуал, що втручається в політику. Але зараз вам шістдесят років, ви народилися в 1948 році, то можете сказати собі: "Тепер я подамся тільки до "Роял палм", до мого дому в Марракеші, писатиму про хмари, про мою дружину, про діток".

БАЛ. Н-ну...

ФБ. Ні, правда, я не жартую. Звісно ж, це ніякий не наказ. Та можна з певністю сказати, що замолоду треба бути палким, а потім... треба зважати на свій поважний вік, мій любий друже. Що ви гадаєте про це? Любов до мандрів ніколи вас не покине?

БАЛ. Мабуть, ні. Проблема — це поважний вік, який, здається, ще не вхопив мене в свої лабети. Мені шістдесят років, але...

ФБ. Це не зовсім і пенсійний вік, проте...

БАЛ. Річ у тому, що я ніколи про це не думав. А якщо й думаю, як оце зараз, коли ви мені про це сказали, то мені воно здається неймовірним, здається найгіршим з-поміж усього, що може статися.

ФБ. Отож...

БАЛ. Ці шістдесят років не відіграють аж такої ролі. Я не залучаю їх до концепції мого "я", до визначення самого себе, і живу так само, які тоді, коли не мав їх. Коли мені було двадцять років, я відгукнувся на заклик Мальро, взяв квиток на літак і подався в Бангладеш. У сорок п'ять я побачив снайперів, що стріляли людей у Сараєві, сів ув авто, проїхав сербські позиції й опинився в обложеному місті. В шістдесят років я дізнався, що росіяни рушили на Тбілісі...

ФБ. І подався до Осетії.

БАЛ. Ні, до Грузії. Я просто хочу сказати, що на це треба не так багато часу.

ФБ. І ви боретеся зі старістю, намагаєтеся залишатися живим і метким, час до часу полишаючи своє позолочене ґетто і поринаючи у кров і бруд?

БАЛ. Ви тут усе перекручуєте. Полишаю я те, що називаєте ви позолоченим ґеттом, не для того, щоб почуватися живим, а якраз тому, що я живий!

ФБ (регоче).

БАЛ. Ні, правда! Довкола нас дедалі меншає живих людей. І дедалі більшає живих трупів, зокрема, і поміж молоді,— людей, що вважають себе живими, але майже у всіх аспектах вони мертві. Я ентузіяст. Я щасливий, що живу. Я люблю втіху і насолоду. Люблю діяти. Люблю писати. Працюю мов звір, до цілковитого виснаження, ріжу і ріжу свої тексти. Одне слово, я живий. Настільки живий, наскільки це можливо.

ФБ. Існують речі, що про них ви зараз не кажете, але писали про них в електронних листах одному письменникові, конкурентові й другові заразом, і я хочу зараз їх зачитати, щоб воно було так, наче ви їх самі сказали тут: по-перше, в ліцеї Пастера в Неї, де ви навчалися колись, був такий цап-відбувайло, що звався Малляг, з нього всі збиткувалися, і ви стали на його захист. Так от, коли вийшла ваша книжка, він заявився до вас?

БАЛ. Ні.

ФБ. Ото, певне, вже тоді почали ви захищати пригноблених, у ліцеї. І друге, ще важливіше. Ви весь згадуєте свого батька, який брав участь ув іспанській війні на боці республіканців, а потім завербувався до французьких збройних сил. Отож, зрештою, ваш потяг до дії є намаганням наслідувати цього таємничого мовчазного самотнього батька. Оце ті дві речі, що про них ви мені не казали.

БАЛ. Добре, скажу. Втім, це той висновок, що його зробив Уельбек в одному листі — тому, що йшов відразу ж за моїм: "Неможливо уникнути впливу батьківської моделі". Уельбекові це не дуже сподобалося. Він сказав: дурне воно якесь, те, що ми весь час повертаємося туди і що...

ФБ. ...навіть такі розумні люди, як ми...

БАЛ. ...такі своєрідні письменники, як ми оце... що ми весь час туди повертаємося, і зрештою улягаємо цьому давньому, як світ, законові. Він, звісно, має рацію. Це правда, бо я, наприклад, відчуваю на собі дуже потужний вплив батьківської моделі. Це правда і...

ФБ. Я бачив вашого батька тільки раз. Це було у 1993 році під час вашого весілля в Сен-Поль де Ванс. Я регулював звук, і він узяв мене за діджея. Він сказав: "Та зробіть тихіше трохи!" Він дуже авторитарний. Отож, мушу визнати, що це має бути непросто.

БАЛ. Та ні, бо він заразом і добрий, і лагідний...

ФБ. І весь час на службі. В останньому романі Жана-Поля Ентована, що не знайшов визнання,— він зветься "Те, що було у нас найліпше",— подається досить цікавий ваш портрет. Не відмовлю собі в задоволенні зачитати декілька знайомих вам уривків. Звісно, ви там не фігуруєте відкрито, герой той зветься Льюїс...

БАЛ. Послухайте, це була така комедія, треба було обманути недоброзичливих критиків. Але тепер можна відкрити гірку жорстоку і нестерпну правду: Льюїс — це я.

ФБ. Отож, слухайте: "Він писав книжки, що набували розголосу, любив славу і любив купатися в її промінні, й почував, що його стосується доля всього людства". Далі ще цікавіше. Він пише, що ваша справжня модель — не Мальро, а князь Малько Лінге, герой серії САС Жерара де Вільє. Це правда?

БАЛ. Ні, неправда. Треба уточнити. По-перше, це неправда. По-друге, я справді читаю серію САС.

ФБ. Отож як ви летите на той бік планети, то керуєтеся адресами Жерара де Вільє?

БАЛ. Якщо серйозно, то мені траплялося бувати в тих краях, що про них писав Жерар де Вільє. І щоразу я переконувався, що він був добрий журналіст. Пречудова задокументованість, достеменна інформація, широкий геополітичний овид. У Пакистані, під час розслідування смерті Данієля Перля, я впорався навіть трохи ліпше, ніж він...

ФБ. Цікаво.

БАЛ. Авжеж. Одне можна сказати: Жан-Поль помістив мене поміж Сартром і Жераром де Вільє, і в цьому є частка правди.

ФБ. "Поміж моїм меланхолійним заступником і князем Малько виникають якісь неочікувані зв'язки" (регоче).

БАЛ. Знаєте, попри те, щó кажуть чи думають собі декотрі дурники, я люблю книжки Жана–Поля і той портрет, що він у них намалював.

ФБ. Таж я допіру про це і казав! Він уважно спостерігав, як ви подалися спершу до Ізраїлю, що провадив війну, а потім у "Роял палм" на острові Моріс. А ось уривок, що найдужче мені подобається: "Що стосується Льюїса, який був байдужий до змін погоди, то він сидів у своєму кабінеті й читав "Переробки" Блаженного Августина, пишучи заразом статтю для "Калькутта дейлі"".

БАЛ. (Регоче).

ФБ. Я обідав із Жаном-Полем, вашим найліпшим другом, й ми дійшли висновку, що ваша модель — це не Мальро й не САС, а Поль Моран. Те саме замилування мандрівками, смак до життя, до літератури, та й розкіш певна теж, про це свідчить помешкання, де ми оце перебуваємо. Є і різниця: ви, либонь, не одружилися б з антисеміткою.

БАЛ. В Морана є дві речі, яких я терпіти не можу. Звісно ж, це антисемітизм,— не лише його дружини, а і його власний. І вузьколобість, що була йому притаманна й обмежувала його світогляд. І, якщо відкинути це, то спрага до життя, намагання жити на кількох регістрах заразом, не приховуючи втіхи від того, що так живеш, мені в ньому подобається. Дуже подобається. І я теж вважаю, що швидкість — це чеснота. І теж вважаю, що мати кілька окремих життів заразом — це добре. І вважаю, що треба покінчити з лицемірством і смак до життя не слід розглядати як несумісний з письменницькою працею. І, можливо, в цьому життя мене трохи і змінило: я не почуваюся ніяково з цим; завдяки цьому я здобув свободу.

ФБ. Вибачте, але остання ваша книжка не справила такого враження. Може, винна в цім назва, "Публічні вороги", через неї складається враження, ніби наповнена ця книжка скаргами і наріканнями на "тічку" ненависних вам журналістів. Її хибно зрозуміли?

БАЛ. Це ви її не так зрозуміли. У неї два автори, нагадую. Один — Мішель, про якого можна з певністю сказати, що він "нарікає", а другий — я, що знай торочить йому: "Нарікати нема на що: по-перше, все це несерйозно; по-друге, ці люди — пігмеї; по-третє, ви візьмете над ними гору, бо ви великий письменник". Отак буквально я йому відповів. А нарікати, скаржитися, вимагати справедливості — це не в моєму стилі, не в моєму дусі.

ФБ. А чи не гадаєте ви, що це була помилка — давати книжці таку назву? Ніхто не вважає вас ворогом суспільства. Це Меріна визнали ворогом суспільства, а не вас.

БАЛ. А відколи це назва була помилковою чи непомилковою? Це назва, та й годі.

ФБ. Бо я вважаю, що книжка ця набагато ліпша, ніж її назва.

БАЛ. Що ж, тим краще. Найліпше, що може статися з автором, це те, що книжки його виявляться розумніші від нього. А з книжкою найліпше може статися тоді, коли вона виявиться краща, ніж її назва.

ФБ. А в цих словах немає таємничого підтексту, що має на меті роздратувати мене?

БАЛ. Роздратувати? Та це ж чудово! Таке щастя, такий шанс! Давайте хоч на півсекунди станемо серйозні й поглянемо на факти, якими вони є. Якщо є щось "таємниче", то це передовсім тому, що досить довго ми з Мішелем не певні були, що треба публікувати цю книжку. Коли ми почали писати її? На Різдво 2007 року, здається. І до травня чи й до червня були задоволені нею, то було справжнє листування двох письменників, щире, глибоке, й ми не замислювалися над тим, чи публікувати її, чи ні. А потім... потім, коли врешті вирішили це зробити, коли стало зрозуміло, що це стане книжкою, мав вийти Мішелів фільм, і ця книжка не повинна була ставати йому на дорозі, йому треба було дати всі шанси, бо якби звістка про вихід книжки побачила світ зарано, то немовби паразитувала б на ньому... Тереза Кремізі ніколи не говорила про це. І, слід сказати, мовчки прийняла всі образи і догани. Отака правда. Вона дуже проста.

ФБ. І все-таки ця таємниця... Нещодавно вийшов фільм Етьєна Шатіє "Агата Клері", про який не писали у пресі, а те, що книжку чи фільм не показують пресі, завжди викликає підозру — ану ж бо вони нічого не варті?

БАЛ. Так, але Мішелів фільм був чудовий, а відгуки кінокритиків були гротескні, як часто воно трапляється. Й от я вас питаю: в чому проблема? В "підозрі"? Та письменник тільки мріяти може про це!

ФБ. Книжку цю добре прийняли, але недобре зрозуміли.

БАЛ. Добре прийняли, авжеж. Але не так уже недоб­ре і зрозуміли. В інтернеті взагалі галас знявся... Але це несуттєво.

ФБ. Я теж став причиною виникнення цієї книжки, бо познайомив вас із Мішелем Уельбеком під час тієї незабутньої вечері в "Еспланаді". Тож я тут головний винуватець.

БАЛ. От бачите, ви стояли біля її витоків. Отож заявіть про це на сайті bakchich.com.

ФБ. Що ж, продовжимо хронологію. Після мандрівки в Бангладеш 27 травня 1977 року ви з'явилися в передачі "Апостроф" і стали символом медійного інтелектуала, бо ця передача, де виступали нові філософи, де прозвучало ваше друге, та, як по правді, перше справжнє есе, "Варварство з людським обличчям", відкрила публіці гарного парубка, пречудового промовця, з заможної родини, який умить став знаменитістю. Мені не хотілося, щоб ви скаржилися під час цієї бесіди, та вам почали страшенно заздрити, що правда, то правда.

БАЛ. Яким іще тоном треба вам сказати, що я ніколи не скаржуся ні на що, геть ніколи, з принципу? І, сказавши це, треба визнати, що потрібне ціле життя, щоб розплатитися за те, що ви оце допіру змалювали. Може, навіть і друге життя, те, що настане по смерті, де мені доведеться платити і платити рахунки...

ФБ. Ви б могли щезнути, заховатися, як ото вчинив Селінджер. А ви стали вже аудіовізуальним письменником, вас бачать, чують, і це триває ще від 1977 року, тридцять два роки.

БАЛ. Та "міг би", як ви сказали оце. Та мене воно не тішить. І, зрештою, як вам сказати... якщо письменник ховається, то, безперечно, йому є що ховати. Може, воно і прикро, але це таки правда: мені нема чого ховати... І ще одне. Таки правда, що я став таким, як ото ви кажете. Та правда і в тому, що я письменник, який працює, і навіть багато працює, забившись у свою нору, у свої внутрішні катакомби, причому не розголошує в мас-медіях своїх досягнень! Мої книжки люблять або не люблять, але вони існують. Їх уже десятки зо три. Вони рухаються. І не дуже повторюють одна одну. І це факт.

ФБ. Як і в будь-якій творчості, все воно неоднозначне, та є книжки, які неможливо скинути з рахунку. Наприклад, "Останні дні Шарля Бодлера", "Століття Сартра". Гадаю, ці дві книжки читачі поважають найдужче, і цікаво, що це книжки, написані про інших письменників. І от сьогодні, з огляду на свою бібліографію, чи не здається вам, що ви більше працювали на цих двох авторів, чи, може, у вас є інші уподобання?

БАЛ. Авжеж, є. Та не лише ці дві книжки. Є "Щоденник боснійської війни", "Лілія і попіл" або ж...

ФБ. Чому? Тому що це нова журналістика? Що вона суб'єктивна?

БАЛ. Скажімо, так. Суб'єктивна журналістика. І це формулювання найліпше стосується одної з моїх книжок, тої, де йдеться про забуті війни. І, напевне, це і є моя найулюбленіша книжка.

ФБ. З тієї ж таки причини?

БАЛ. Так. І тому що це добромисна книжка, спрямована на те, щоб поправити навіть непоправне, тобто ту різанину, де полягла сила-силенна людей, від яких не лишилося ні імен, ні могил, ні облич. У цьому й полягає її мета. Поховати на папері небіжчиків у Бурундії, в Південному Судані, в Колумбії. Повернути імена тим, хто поліг без сліду, без будь-якого підтвердження в архівах чи ще десь. Уявіть цю ситуацію, коли в країні нараховуються сотні тисяч убитих, ніхто ні облич їхніх не пам'ятає, ні імен, і навіть нема такого місця, де їх можна було б знайти і поховати,— як на мене, це абсолютне прокляття. "Я — могила мого батька",— писав Бодлер, адже батько його, як ви знаєте, був священиком-розстригою, якого поховали в спільній могилі. Отож люди, якими я цікавлюся в цій книжці, це мільйони отаких жертв, мільйони... І нарешті є й третя книжка, яку я люблю, либонь, з тих самих причин, це моє дослідження про Данієля Перля...

ФБ. Це три книжки, які ви називаєте слідчими романами, хоч насправді це щось на кшталт "non-fiction novel". Це те, що вчинив Трумен Капоте в романі "З холодною кров'ю" в 1966 році...

БАЛ. І так, і ні. "Перль" є передовсім дослідженням — ретельним, стислим і (крім того розділу, де змальовано внутрішній монолог Перля перед стратою) таким, що улягає всім канонам журналістики. Книжка про Боснію — це щоденник, справжній щоденник, я опублікував усе, що написав у ньому за чотири роки тієї жахливої боснійської війни, за винятком надто вже інтимних сторінок. А щодо книжки про забуті війни, то написана вона в стилі Набокова, його роману "Блідий вогонь": довгий основний текст, з відступами, що відсилають до наступних трьохсот сторінок.

ФБ. Ви не згадуєте ні книжки "Диявол у голові", за яку здобули премію Медичі в 1984 році, ні книжки "Останні дні Шарля Бодлера", яка здобула премію "Інтеральє" в 1988 році.

БАЛ. Еге ж, і справді... та сьогодні не хочеться, нагадайте мені про це завтра. Я, знаєте, часом дуже вередливий буваю.

ФБ. А "Століття Сартра"? Дуже добре пам'ятаю, що то було ваше повернення в 2000 рік, коли всі були одностайні в думці про одну з ваших книжок...

БАЛ. Еге ж!

ФБ. Ага, то що, не треба цим перейматися, Сартр уже не потребує допомоги?

БАЛ. Ні. Ця одностайність видається мені чудер­нацькою.

ФБ. Відшкодування за працю, бо ви добряче потрудилися над цим текстом?

БАЛ. Може, й так. П'ятсот сторінок... розділ про Гайдеґера... перечитання "Критики діялектичного розуму"... Що ж, люди були задоволені. Надто ж після пригоди з моїм фільмом "День і ніч", де грав Ален Делон...

ФБ. "Варварство з людським обличчям" і рух нових філософів — то була критика комунізму. В 1989-1991 роках комунізм зазнав краху скрізь, крім Китаю, Північної Кореї й Куби, та зараз він майже не існує, і ви могли б узятися до критики капіталізму, спробувати поглянути, що ж не так у нашій системі, й пояснити це. А ви натомість знайшли нового ворога, ісламістський тероризм, якого охрестили "фашисламізмом". Чом би вам не проаналізувати натомість, що ж не працює в нашій західній системі? Ви ж часто їздите до США і, напевне, зустрічаєте там отих трейдерів, що геть очманіли від кокаїну,— вони руйнують нашу планету!

БАЛ. Маєте рацію. Та життя коротке, і всього не встигнеш зробити.

ФБ. (Регоче).

БАЛ. І що ви хочете почути від мене? "Фашисламізм" здається мені набагато дужчою загрозою, ніж ультралібералізм.

ФБ. Таж наша система перебуває на межі краху.

БАЛ. Я так не думаю. Вона перебудовує себе, регулює, звільняється від шахраїв, ставить захисні механізми, що відповідатимуть отій складності, якої сягнули оті "трейдери", що про них ви кажете. Але щоб капіталізм був на межі краху — о ні, про це й не мрійте...

ФБ. Ми з вами ніколи не балакали про це. Коли я написав оту річ проти реклами, то побачив, що вам начхати на цю проблему. Гадаєте, це не загроза вільним, демократичним країнам?

БАЛ. Ні, звичайно. Як на мене, ідеального суспільства нема, треба відмовитися від нього, навіть не сподіватися його, і найнешкідливіша політика — це та, що стремить до найменшого зла. А ми що маємо? Диктатура іміджу, тиранія товарів, реклами,— може, це й недобре, але це найменше зло. Може, треба не так уже й поклонятися цим ідолам, проте це не фашизм. Може, треба критикувати їх, он я написав тридцять шість тисяч текстів проти податку Тобена, проти цього здирницького капіталізму, але...

ФБ. ...але турбує вас передовсім зростання фундаменталістського фашизму.

БАЛ. Еге ж. Гадаю, перед сучасним людством постали три смертельні загрози: нацизм, комунізм і, на сьогодні, фундаменталістська версія ісламу, що є арабською версією фашизму. Ви добре мене чуєте? В слові "фашисламізм" головне слово не "іслам", а "фашизм". Тобто це не релігійна, а політична проблема — і політично треба її трактувати.

ФБ. Коли ви востаннє бачили Барака Обаму?

БАЛ. Два роки тому в Чикаго.

ФБ. Коли ви написали "American Vertigo"?

БАЛ. Ні, це було вперше, за два роки до того, увечері під час Бостонської асамблеї і його першої великої промови. Я ще спробую згадати її. А що ви хочете? Така правда. Я був першим, хто і сказав, і заявив у пресі, в одній американській газеті, що цей чоловік стане президентом США. Стаття називалася "Чорний Клінтон". Спершу, якщо вже бути точним, в неї була назва "Чорний Кеннеді". Але видавці тої газети сказали мені: "Жартувати жартуйте, але сюди зась — не чіпайте нашого Кеннеді..."

ФБ. А ви не телефонували йому відтоді? Треба нагадати йому про це!

БАЛ. Може, він і пам'ятає, хтозна... Коли італійський актор Франческо Везолі влаштував на Венеційському бієналі свою славетну виставу, де ми з Шерон Стоун грали двох кандидатів у президенти, що сваряться поміж собою, то йому хотілося, щоб усе воно виглядало найвірогідніше, тож для Шерон він запросив до Лос-Анджелеса радників Буша, а для мене до Парижа запросив радників Обами, який натоді, слід сказати, нічого особливого ще не утнув...

ФБ. Треба негайно встановити контакт із цим добродієм, щоб попросити його сприяти заснуванню палестинської держави. Адже мало хто знає,— всі вважають, що ви безумовно підтримуєте Ізраїль,— що ви за палестинську державу.

БАЛ. Я цілковито підтримую Ізраїль. Але правда й те, що вже сорок років я відстоюю справедливість для палестинського народу. Але я не за будь-яку палестинську державу... Не хочу, щоб вона була військовою базою Ірану... Не хочу, щоб вона була пусковою установкою для ракет, що полетять на Ізраїль... Не хочу, щоб у ній запанували "Браття-мусульмани" зі своїми законами і щоб ця зараза перекинулася до Єгипту, вчинивши з нього у сунітській зоні відповідник того, чим є Іран у шиїтській... Отака стратегічна ставка в цьому ділі. Ось що розігрується в цій драмі, крім самого Ізраїлю. Чи стане Єгипет для сунітів тим, чим є Іран для шиїтів?

ФБ (регоче). Ох, перепрошую, я геть нічого не тямлю... Та інші речі мені доступні, гадаю, це прикольно, коли письменник так глибоко і щиро переймається геополітикою.

БАЛ. Тим ліпше для вас. Та для єгиптянок, яких, можливо, попросять знову надіти паранджу, для тих жінок, яких закидають камінням за те, що вони глянули на іншого чоловіка, для дівчаток, яких, як ото в Пакистані, живцем закопуватимуть у землю, бо вони відмовилися виходити заміж у восьмирічному віці, в цій ситуації, на жаль, прикольного нема нічого: вона жахлива — і, повірте мені, диктатуру товарів з цим порівнювати нема чого.

ФБ. Гадаю, вам пора вже ставати Чораном. Ви маєте писати лише холодні й нігілістичні афоризми й не думати вже про шиїтів та сунітів. Згода?

БАЛ (регоче). Гадаю, пора вже робити те, що мені подобається. Я не планую цих речей. У мене відсутня стратегія. Не можу сказати, що з мене підступний тактик, але стратегії я не розробляю.

ФБ. Ви робите і кажете лише те, що вам подобається, та й годі. І не треба вас ні до чого спонукати.

БАЛ. Так ото ж. Письменник трохи має бути тактиком, а то його зметуть, виштовхнуть на узбіччя, поховають під усілякою гидотою, яку виливають йому на голову. Та з усім іншим треба поводитися, як воно є.

ФБ. До прози не повернемося?

БАЛ. Та ні, чого ж. У мене в роботі один роман, давно вже, років зо двадцять, либонь, та я всякчас його відкладаю. Воно й правда, що це недобре: я завжди відволікаюся на щось інше.

ФБ. Ви пишете роман уже двадцять років?! Ото великий він, мабуть!

БАЛ. Та ні, навпаки, геть куций, зведений до мінімуму...

ФБ. Так, але дивіться, що для прозаїка роман стоїть на першому місці. Коли я пишу роман, то нехай там хоч буде війна в Афганістані, а я знай писатиму про "цю хвойду, мою дружину".

БАЛ. Та воно так, але для мене ті книжки, що я пишу про такі події, здаються важливими.

ФБ. А роман на другому місці.

БАЛ. Можна й так сказати. Але можна сказати й те, що так воно й має відбуватися, що книжки приходять, коли настає їхня пора, отож і третій роман утілиться, коли дозріє по-справжньому. А хто знає, коли пора чи коли не пора на це? Чи не вигадуєш цілу купу відмовок, щоб відкласти працю над романом, бо він ще не готовий, бо життя ще не скінчило свою роботу?

ФБ. Але ж ви розвиваєтеся, ви завжди відмовлялися казати про себе, хіба що в тексті, який мені дуже подобається, він називається "Комедія", та насправді є чимось таким як сповідь. Ви самі кажете це: в "Публічних ворогах" ви пояснюєте, що в "Комедії" немає справжньої щирості, що це, сказати б, машкара на машкарі. Й от у цій книжці вперше з'являється автобіографічність, епізоди з особистого життя, чого раніше ніколи у вас не було. Отож ви розвиваєтеся, може, ви станете письменником-автобіографістом, чимось на кшталт Шатобріана й Анні Ерно?

БАЛ. "Публічні вороги" — це книжка, до якої я дуже прихильний. Та не зневажайте мене і не робіть поспішних висновків. Вона постала лише тому, що ми балакали удвох з Мішелем. Без нього я ніколи не сказав би — і ніколи не скажу — того, що було сказано.

ФБ. А чому так?

БАЛ. Бо воно не цікавить мене. Мені нудно розповідати про себе.

ФБ. Дивно, навіть, сказати б, парадоксально. Бо ви відзначаєтеся публічним ексгібіціонізмом і водночас літературною цнотливістю.

БАЛ. Авжеж. Та важить лише літературний аспект, ви не вважаєте? Їй-богу, в літературі це "після вас".

ФБ. Після кого "вас"? Після читача?

БАЛ. Ні. "Ви" — це Сартр, це Бодлер, це Данієль Перль, це антигерої забутих війн, це босняки, це мій сусіда, мій ближній, мій ворог, мій друг — усі хто завгодно, крім мене. Отак.

ФБ. І все-таки ви кажете "я".

БАЛ. Так. Та це питання простої цнотливості. Важливо знати, хто говорить, яке тіло, яка душа в цьому тілі, яка тема. Існують такі філософи, котрі поводяться, наче чисті безтілесні духи, що живуть у небі платонівських ідей. Та це неправильно. Порядність вимагає сказати: "Ось, це я промовляю; це моє тіло, що існує у вузьких просторових рамках, нервове, чітко визначене"; і важливо чітко вказати на це.

ФБ. Еге ж, і я можу висунути ще одну гіпотезу, яку допіру вигадав. Ви не довіряєте собі, тож волієте бути в товаристві Шарля Бодлера, Жана-Поля Сартра, Данієля Перля, тому що ви боїтеся зустрітися віч-на-віч з Бернаром-Анрі Леві. Й опиняєтеся в Жака Шанселя, пречудово!

БАЛ. Авжеж, може, воно й так. Та як по правді, не вірю я в це. Це питання не довіри, а цікавості. А я собі не цікавий, ось і все. Зрештою, речі всі пов'язані. Я ніколи не займався психоаналізом. Ніколи не писав листів. Крім Уельбека, я майже ніколи нікому їх не писав. І додам, що як і бувають у мене різні душевні стани, таємниці, журба, то я ніколи нікому не набридаю ними, ніколи не розповідаю нікому про них — навіть найліпшим друзям, а ще менше собі...

ФБ. Але ви пишете щоденник.

БАЛ. Так, пишу, але просто щоденник. І якщо завтра я помру, то він буде знищений.

ФБ. Дивно воно, коли людина говорить про себе, не кажучи про себе. Ви, мабуть, щось усе-таки кажете в своєму щоденнику.

БАЛ. Авжеж, усе кажу. Все, що тільки можна.

ФБ. А він буде опублікований?

БАЛ. Та звісно, що ні. І тим-то, знову ж таки повторюю вам, я й веду його.

ФБ. То для чого воно все? Щоб з'ясувати все на папері?

БАЛ. Це допомогло мені написати "Лілію і попіл". Воно служило мені сировиною для романів. Це комора, з якої я знай черпаю і, сподіваюся, й далі черпатиму матеріял для наступних книжок. Але я казав уже Уельбекові: опублікувати щоденник можна, геть ніяких проблем нема. І тому я застосував одне обладнання, воно трохи заскладне, але як щось зі мною станеться, щоденник буде знищено...

ФБ. Що ж, певне, ваш секретар матиме доста клопоту, знищуючи його в подрібнювачі. А наша балачка буде в ньому?

БАЛ. Усе буде. Кожен день. Ретельно, як у церкві. І ранній ранок. І пізній вечір. На телефонному відповідачі отої молодої жінки, яку ви бачили і яка, прийшовши уранці, набирає усе це... То чом би й нашій розмові там не бути?

ФБ. Це метода Енді Воргола. Він теж провадив свій щоденник по телефону.

БАЛ. Воргол диктував Пет Гекет. А в мене трохи по-іншому. Я диктую на автовідповідач, а моя Пет Гекет, що зветься Джоель Габерт, записує все це щодня, нічого не кажучи й нічого не коментуючи, три рядки чи десять сторінок — буває по-різному, та завжди за допомогою машини.

ФБ. Там чимало з вашого приватного життя.

БАЛ. Авжеж, але чимало і про інших людей. Не кажучи вже про декілька світів, які довелося мені перетнути упродовж останніх сорока років. Інформації багато. Багато й розмов. Багато "про зворотний бік сучасної історії". Та з цієї причини все воно не підлягає публікації. Інакше кажучи, правило непорушне: після вас... жалюгідна купа таємниць... "я" відразливе тощо.

ФБ. Таж не можете ви сказати, що не любите Монтеня, Монтеск'є, Пруста, Бенджаміна Констана чи Жан-Жака Руссо!

БАЛ. Так ото ж. Вони не належать до моїх улюблених письменників. Я люблю Монтеск'є, Мальро, Бодлера і Вольтера, не кажучи вже про Гемінґвея, що розповідає про війну в Іспанії, та не ставить себе в центрі подій. Не кажучи і про Малапарте і його "Капут", що, як на мене, є одною з найбільших книжок ХХ століття. І, щоб лишитися в ХХ столітті, про найбільш недооціненого автора — Луї Арагона з "Базельськими дзвонами" і "Мандрівниками на Імперіялі". Це моє. Може, через двадцять років я скажу вам щось протилежне, але поки що це моє.

ФБ. "GQ" відзначає його річницю в спеціяльно елегантному числі. А яке ваше визначення елегантності?

БАЛ. Для чоловіка чи для жінки?

ФБ. Для чоловіка.

БАЛ. Треба, щоб вона не впадала занадто в око, щоб не була криклива, а також щоб була якомога більше непомітна.

ФБ. Це визначення дендизму. Ви належите до рідкісних людей, відомих у Франції, може, з Тьєррі Ардіссоном, який носить однострій. Бо ви теж його носите. Це біла сорочка з трохи розхиленим коміром, часом і геть розхиленим, залежить від місця і пори. Ви носили її вже тоді, коли робили передачі в 1977 році. Коли ви її уподобали?

БАЛ. Хтозна. Вона завжди була.

ФБ. Одягатися завжди однаково — це означає не замислюватися над цим?

БАЛ. Авжеж.

ФБ. І це триває вже сорок років?

БАЛ. Та мабуть. Еге ж, у двадцять років я зненавидів картаті й барвисті сорочки і все таке...

ФБ. І ви ніколи не носите краватку...

БАЛ. Еге ж, ніколи. Та це вже невроз. Краватка душить мене. Таке враження, наче я задихаюся.

ФБ. Мабуть, це один зі способів підтримувати спогади про ваше сонячне коріння.

БАЛ. Може, й так. Я люблю сонце. І, як усі люди, що люблять сонце, хочу мати на собі якомога менше вбрання. Хочу зізнатися вам, що нічого спільного з сонячним корінням тут нема, бо так само, якщо не помилюся, робить і Жан д'Ормессон: працюю я, тобто пишу, переважно голий.

ФБ. Знаєте, ви сформулювали назву статі: "БАЛ: працюю я переважно голий". Запізно, що ж, тим гірше для вас. Ви часто ходите в чорному костюмі. Або носите костюм з гладенького велюру. А сорочка яка?

БАЛ. Та я й не знаю... Усі мої сорочки від Шарве, то, може, і ця...

ФБ. Цікаво. Бо я щоранку питаю себе, як оце мені сьогодні вбратися. І гаю багато часу. Не весь ранок, але... Оце сьогодні вбрав я цього джемпера і цю сорочку, мізкуючи над нудними, та часом і втішними речами.

БАЛ. Ви хочете сказати, що багато міркували над тим, як убратися... чи що?

ФБ (регоче). Ох ви ж, бешкетнику! Читачі будуть здивовані: БАЛ жартує! Ми провадимо цю бесіду в січні, надворі нуль градусів, а ви ходите вулицями з розхиленим коміром, майже голі до пояса. Не холодно вам?

БАЛ. Інколи.

ФБ. Ви загадка науки.

БАЛ. У мене складні стосунки з температурою, це правда.

ФБ. Вам, напевне, гáряче навіть у засніжених горах Грузії?

БАЛ. Та хтозна, чи багато було того снігу в Грузії. Але пальто я рідко надіваю.

ФБ. Ви як ото звір з гарячою кров'ю, це дивно.

БАЛ. Холодні покої... Я люблю спати в холодних покоях... перечитайте Бодлера!

ФБ. Ага, і щоб повітря було з кондиціонера?

БАЛ. Еге ж, я люблю таке повітря.

ФБ. Як і Джонні Голлідей. Він завжди хоче, щоб було крижане повітря з кондиціонера.

БАЛ. Ага, ось іще одна причина, якої я не знав, вважати Джонні Голлідея симпатичним.

ФБ. У вас, мабуть, скрізь є помешкання? Нью-Йорк, Париж, Марракеш...

БАЛ. У Марракеш я вже нечасто їжджу.

ФБ. Чому? Адже ви перекупили там дім в Алена Делона. Він і досі вам належить?

БАЛ. Авжеж.

ФБ. І ви туди не їздите?

БАЛ. Ні. Я буваю в Нью-Йорці й на півдні Франції, в Сен-Полі.

ФБ. У вас там дім чи ви зупиняєтеся в "Коломб д'ор"?

БАЛ. Друге, мій капітане.

ФБ. А Танжер? Я бачив документальний фільм про дім у Танжері, збудований Андре Путманом...

БАЛ. Так. Але якось кумедно вийшло: я був там усього раз, три дні там прожив.

ФБ (регоче). Чому?

БАЛ. А хтозна... Часу немає, либонь...

ФБ. Ви, як ото Каде Руссель, маєте пречудові будинки, про які знімають фільми, та не живете там.

БАЛ. Та, може, поїду туди... Вони стоять там.

ФБ. А що ви скажете про Нью-Йорк?

БАЛ. Ох, перепрошую, нічого. Там я майже нікуди не ходжу. Є одна місцина...

ФБ. Та, де я вас зустрів?

БАЛ. Так, там, де я мешкаю, готель "Картіль" і...

ФБ. Я зустрічався з вами й у "Вейверлі-інн", у ресторані "Грейдон Картер".

БАЛ. Ага, і справді. Це інша справа. Та я рідко виходжу з "Картіля".

ФБ. Кажу це, бо ми робимо цю бесіду для ілюстрованого часопису "Конде наст" і треба буде зайти та поздоровкатися з господарем "Vanity Fair", який є вашим другом.

БАЛ. Навіть якби він і не був моїм другом і навіть якби ми не балакали для часопису "Конде наст", я все одно зайшов би, щоб виявити повагу до Грейдона, який робить один з найкращих часописів на світі.

ФБ. А в Парижі куди ви ходите?

БАЛ. Куди? В які ресторани? Та це від бажання залежить. Це як ото з сорочками. Я раз і назавжди вирішив цю проблему. Я не дивлюся на карту, щоб дізнатися, що я їстиму, а обираю ресторан залежно від того, що мені хочеться з'їсти. Хочеться мені сочевиці, суфле, риби, соєвого салату, то я йду до "Матіса", до "Рекам'є", до Гая чи до маленького китайського ресторанчика, що біля мого дому, трохи нижче. Отак я уникаю читання манірних меню. Втім, у мене є тест, який я називаю "тестом на дівок": якщо я обідаю з дівчиною, що довго вагається, перш ніж замовити щось, то обід розпочався невдало. А якщо я кажу "замовте тріску зі шпинатом", а вона поринає в ще уважніше читання меню і мимрить: "Ох, не знаю",— то вже й геть нічого не поправиш.

ФБ. А що, Арієль Домбаль швидко обрала страви?

БАЛ. Авжеж.

ФБ. Всі мої бесіди я завершую запитанням про наркотики. Це цікаво, бо я, наприклад, дізнався, що Уельбек пробував героїн, Фінкелькраут — ЛСД... а ви часто казали, що вживаєте амфетаміни, щоб ліпше писалося.

БАЛ. Вже не вживаю. Надто вже недобрі побічні ефекти. Я більше прихильний до кортизону. Що ж до героїну чи ЛСД, я уникаю їх. Ото тільки якось раз, у Мексиці, сорок років тому, скуштував галюциногенних грибів...

ФБ. Як ото Ле Клезіо!

БАЛ. У них є перевага: починаєш спілкуватися з мерцями. І це таки правда, бо цілковито міняється часова орієнтація і зненацька опиняєшся у світі мерців і примар. Проте я не люблю розповідати про це. Воно шокує моїх дітей.

ФБ. А ваші вчителі Мальро і Сартр не робили з цього проблеми... Каптагон для одного і кокаїн для другого.

БАЛ. Та знаю це... І вони мали рацію. Вони руйнували своє здоров'я, це так. Але ж це дало їм змогу лишити після себе шедеври. Чому вони служили? Здоров'ю чи літературі?

ФБ. З приводу наркотиків і щоб завершити нашу розмову: чи не шокують вас заходи з захисту громадського здоров'я? Ніде не можна курити, розповсюджувачів наркотиків садять до хурдиги, все заборонено...

БАЛ. Ваша правда, це недобре. Запанувало якесь нав'язливе стремління до гігієни, а це має досить негарний вигляд. Я пишу про це вже три роки: якщо і є спільне джерело всіх тоталітарних спроб, то це гігієнізм, оте намагання зцілити. Звісно, до тоталітаризму нам далеко, навіть дуже далеко. Але з цим намаганням зцілити треба загальмувати!

ФБ. Мені дуже подобається цей висновок. Нарешті ми знайшли спільну першопричину.