Яцек Денель: Матінка Макрина

У центрі цієї книжки - видатна містифікація, жертвами якої стало багато людей. Польський письменник Яцек Денель подає дві історії матінки Макрини Мечиславської, святої мучениці за католицьку віру, яка мала аудієнції в Папи й зналася з Адамом Міцкевичем.

Із переплетених монологів Макрини-Юльки постають різні версії однієї приватної історії, яка свідчить, що розмежувати святість і божевілля іноді майже неможливо.

Із уривком книжки від видавництва "Комора" пропонуємо ознайомитися на сайті:

Я звичайна жінка: лихі люди мене кривдами не змінили, а якби навіть мене хтось із ніг до голови позолотив, теж ніяк би я не змінилась: ось, одне тіло й у ньому одна душа. Я гарно не співаю, не вмію гаптувати, як сестра Юс­тина Шлеґелівна, що вже нічого не вигаптує, бо їй вико­лоли очі, не малюю, як сестра Розалія Медонецька, якій муром покалічило і руки, і ноги, і голову, що вона одразу сконала, але одне я завжди мала — нюх. Нюх, як у хорта. Не до запаху сіна і лілій, ладану і гною, не до ароматів і пахощів, а до людей, що кожного за двісті кроків ви­нюхувала. А від Семашка мені давно сіркою відгонило, давно я дивилася на нього й ніби бачила єпископа, якому повинна зберігати послух, а за коміром у нього чорта ви­нюхала. Тож коли він вдерся до монастиря, хвіртку ви­ламав, привів солдат, перелякані сестри прибігли до мене, нічого не розуміючи. Але я розуміла аж надто добре. Бо теж не вперше цей віровідступник, схизматик на наш монастир нападав, тривожив сестричок, довбешкою чор­ною, кудлатою, як у чорта, лякав, не вперше, як вовк по­між овечок, як хитрий лис поміж курочок біленьких, сту­пав, то запобігав, то ікла шкірив, немовби в ньому увесь цей звіринець клекотів, бо був у ньому ще слизький змій, і жорстокий лев, і смердючий, зашкарублий кнур… Він приїхав одного разу й одразу ж здався мені якимось пе­реміненим. Ще раніше весь ранок між молитвами я дум­ки позбирати не могла, ходила з кутка в куток, якийсь неспокій у собі маючи, який ні в землю не закопаєш, ні у воді не втопиш, ні в стіну не ввіб'єш, і коли раптом побачила крізь віконце, крізь маленьке віконце, вирізане в грубому стародавньому монастирському мурі, жовтий туман, що від його брички курився й висів над усією ву­лицею, бо він ще тоді однокінною непоказною бричкою їздив, то я раптом відчула, мовби в серці моїм голос якийсь промовив: Оце, оце тебе тривожить, донько, до­нечко моя, від цього всі твої дрожі й сумніви твої; зло бричкою їздить, зло у браму постукає, зло повз сестру-ключницю Мар'янцеллу Семнішківну у двір заїде, також коли мене мої сестрички викликали, то я одразу знала, куди я сходжу зі своєї келії. А той мені до ніг припадає, матінкою превелебною називає, править, що важливі но­вини везе, яких однак при сторонніх повідомляти не можна, тож краще піти в якийсь тихий закуток, до моєї келії, а там він мені все викладе. Він перестрибував через сходинку, а то й через дві, що я не могла за ним вгнатися, тож я й кричу йому в спину, мовляв, відчинено, хай до ке­лії заходить — а до якої, то ж йому відомо. Відчинено, бо я ніколи не мала ні перед Господом, ні перед моїми сестрами, ні перед іншими людьми чого приховувати. Ледве я, засапана, дочалапала до дверей, за клямку вхо­пилася, сперлася на неї, три-чотири рази глибоко дихнула й погляд на нього піднімаю. А він там такий неспокійний, увесь тремтить, нібито стоїть, але не стоїть, увесь усеред­ині рухається, дрижить. Падьмо ниць, — кажу, — і найперше помолімось разом. Але ні, він не хоче. Мовляв, це може й зачекати, каже, що його привів поспіх в іншій, важли­вішій справі. Важливішій за молитву, — запитала я з не­довірою, але він нічого не відповів. Тільки хрест йому, наче орден, великий і червоний, на грудях блищить. Тоді він хапає мене за руку і встромляє папір, шукає чорнил на столику моєму вбогому. Я читаю — і аж мною захитало. Я одразу листа носом відчула, одразу знала, що мій нюх собачий винюхав, коли я побачила з віконця, як бричка засохлою вуличною грязюкою, камінням гуркотіла. Я очи­ма питаю, що в нього на меті, і намагаюся помітити, яка в ньому кістка дрижить, а яка тримається. Він бачить, що я зблідла, тягне мене до дзиґлика, щоб сіла, а я стою. Я вже в цій келії насиділася. Тридцять років. Тридцять років, день за днем, ніч за ніччю, славила Господа, лежа­чи ницьма, хоч келія, келійка маленька — так що на ви­тягнуту руку, кінчиками пальців до одної й другої стіни торкалась. А в ній тільки найскромніше: абияке ліжко, нари з таким прим'ятим сінником, що він як волосяниця плаский був, маленький столик для писання листів і чи­тання духовних книжок, найубогіший дзиґлик, який я з кухні принесла, кращого стільця по колишній ігумені віддавши старшій сестрі, яка при вогні вдвоє зігнута пра­цювала, страждаючи від незручності… отже: ліжко із сін­ником, маленький столик, дзиґлик, шматок дошки із вби­тим зі споду цвяхом, що свічником служив, і ще хрестик із двох зв'язаних деревинок, на два камінчики спер­тий, що його мені матуся подарувала, коли я йшла шати чернечі вбирати… отож: ліжко із сінником, маленький столик, дзиґлик, свічник із дошки, хрестик — оце й було все моє господарство, все багатство моє. Жодної скрині для одягу, бо все, що я на себе одягала, належало ордену й лежало в чернечих шафах, жодного посуду, ложок, дзбанів, бо це в трапезній і кухні було, а мені, як і нам усім, лише позичалося, та й то не так, як у багатших мо­настирях, срібне й порцелянове, а найпростіше — глиняне, дерев'яне, надщерблене, надбите… жодної книжки у власності, жодного аркуша, всі приносилися з бібліоте­ки, читалися і клалися з найвищою повагою на порожнє місце, у заглибину між двома книжками на дубовій, лис­кучій від років полиці. І саме в цій келії стояла я тоді в задумі, перелякана, але весь свій страх віддаючи Марії та Ісусові, уся з ніг до голови, від пальців ніг до кінчика волосинки на маківці залишена на їхню опіку, і слуха­ла, що мені цей лис, цей вовк, цей змій, цей чорт у вухо ллє. Я стою, а він уже на дзиґлику сидить. Я мовчу, а він плазує, крокодилячими слізьми заливається, що істину пізнав єдину з Божої намови, що видіння йому було, він на сіннику лежав, ангел Господній йому повідомив, ніби­то святий Василій, отець наш, податель статуту, був від­ступником, зведеним на манівці сатаною. І що не слово — то шкура зміїна шелестить, і що не речення — то як скритний, сліпий кріт, що в смердючій труні сидить. Він вустами до руки припадає, все обличчя мокре, потом і слізьми зро­шене, холодне, як мертва риба.