Гремя огнем, сверкая блеском стали

Мій дідусь, царство йому небесне, все своє життя був затятим сталіністом. Іноді його попускало, потім знову йшли періоди загострення. Говорячи, що сталіністом він був усе життя, я мав би, напевно, уточнити – все своє свідоме життя.

Він у мене 22-го року народження, тож навряд чи був сталіністом, скажімо, 30-го, коли його розкулачений батько помер від серцевого нападу. Малий ще був.

Так само навряд чи він вважав себе свідомим сталінцем 33-го (хоча події того часу пам'ятав дуже добре, навіть показував мені в дитинстві (так-так – в радянському дитинстві) місця, де знаходились засипані трупами та землею криниці).

А ось 41-го сталіністом він був напевно, що, однак, не завадило йому лишитись на окупованій території, у зв'язку зі станом здоров'я (він майже нічого не чув).

Сталіністом він лишався під час післявоєнного голоду, про який мені так само розповідав. Після ХХ з'їзду, що характерно, так само. І під час застою. І під час перебудови. Я вже не говорю про часи незалежності – тут йому сам бог велів згадувати "замечательного грузина" незлим тихим словом.

За часів радянського дитинства це навіть викликало в мене певний інтерес – постать генералісимуса відверто демонізувалась, справжні чоловіки – далекобійники, ветерани та військовослужбовці мало зважали на офіційну лінію партії стосовно Коби, клеячи його перефотографовані портрети в кабінах своїх "Камазів", чи просто славословлячи його під час безкінечних майовок.

Здавалося, вони знають про нього щось таке, чого нам не говорили в школі. Потім, під час чергових "національно-визвольних" змагань, наприкінці 80-х, ми з дідусем часто з цього приводу сварились: він не міг сприйняти мого захоплення Симоном Васильовичем, я не надто компліментарно відгукувався про його "кремлівського горця". Кожен лишився при своїх симпатіях.

Щоправда, мої симпатії з часом змінилися, а ось його – ні. Гадаю, тоді – в 30-х, хтось сказав йому якісь такі слова, які він не забував усе своє життя. Підозрюю, це були дуже страшні слова. Після таких слів, можу припустити, людина лякається сильно й назавжди.

Іноді її страх і сприймають за політичні переконання та ідеологічну позицію. Бо як інакше пояснити його твердість і небажання сприймати нову інформацію?

Адже він усе життя цікавився політикою, читав книги, передплачував газети – спочатку радянські, потім – антирадянські. Весь час говорив про державне будівництво.

Його однолітки (старі, беззубі й політично непідковані) вважали його диваком – про деякі речі вони звикли просто мовчати. Натомість у його розмовах прізвища генсеків і президентів виникали легко й зникали безболісно.

Під кінець життя все це кінцево перемішалось, до звичних радянських реалій додавалися все нові українські, він за звичкою все це відслідковував, проте зрозуміти, що ж довкола нього відбувається, йому було не так просто. Зрештою, не лише йому.

Під час кампанії 2004-го року говорив мені: "Ось, - говорив, - Якунович із Юрченком метушаться. А я би поставив Василя Івановича президентом". Василь Іванович був, наскільки розумію, якимось головою автодору за часів його молодості.

Помирав узагалі міфологічно. Помираючи, запитав: "Хто ж став президентом?" (Стояла зима 2010-го). Дізнавшись, що Якунович, тяжко видихнув: "Пропала Україна". Лишив багато питань – і про Василя Івановича, і про місця поховань, і про перебування на окупованій території.

А найважливіше – про Нього. Чому він так за нього тримався? Чому не змінив про нього думки? Дивно, - говорив я сам собі, - він же перечитав купу "демократичної" преси, дивився телевізор, доки той не згорів, знав усе, що треба знати, аби не бути сталіністом, зрештою – він бачив усе на власні очі! То чому ж? – Питався я сам себе. Тому, - відповідав собі самому.

Я що думаю: ось ці люди, які портрет Сталіна по Харкову носили – можна, звісно, говорити про їхню "радянську ментальність", "совкову спадщину", "проросійську орієнтацію".

І це нібито все пояснює. Але ж вони теж, сто відсотків, все своє життя читали газети, журнал "Огоньок", дивились телевізор, слухали радіоголоси (не виключено, що й "ворожі"), слухали родинні перекази, цікавилися політикою.

А головне – вони ж усе насправді знають. Все знають. І носять при цьому його портрет. Чому? Тому.

Сергій Жадан