Чекаючи на повернення

До цього важко звикнути. Важко звикнути, що країною рухаються тисячі людей, які змушені були зірватися з місця, лишити домівки, тікати від небезпеки. Вони зустрічаються нині всюди – донецькі, луганські, молоді, літні, впевнені в собі, розгублені. У когось там, удома, лишились друзі (чи вже не друзі), у когось – батьки, яким вони передають їхні пенсії, у когось квартири з книгами, у когось робочі офіси, в яких тепер працює невідомо хто. Головне ж – у всіх у них лишилося там попереднє життя, лишилося їхнє минуле, з усіма спогадами – і добрими й не надто. Хтось лише й думає про те, як повернутися, хтось твердо вирішив не повертатись ніколи. Хтось устиг цілком нормально влаштуватися на новому місці, обзавестися новими знайомствами. А хтось мотається містами й вокзалами, не знаходячи собі місця, не даючи собі спокою, тягне за собою всі свої страхи, всю свою злість, все своє незадоволення. Незадоволення стає все більше, і легше від цього нікому не стає.

Кожен біженець, кожен переселенець – це вже окрема біда, окрема печальна історія, то що вже говорити про цілий університет. Зустрічався днями зі студентами донецького національного, який нині базується у Вінниці. Викладачі розповідають, як їм тепер трапляється добиратися додому – через усі блокпости, через нерозуміння та несприйняття. Говорять із розпачем, говорять про те, що важко знайти своє місце – адже воно, їхнє місце, там – за лінією фронту, і жодне нове місце, жоден новий прихисток їхнього місця не замінить. Ось вони й розповідають про місто, яке вимушені були залишити й до якого мріють повернутися за будь-яку ціну. Так-так, - говориш їм у відповідь, - ви обов'язково повернетесь, ми всі обов'язково там зустрінемось – у місті, яке ви так любите, яке без вас потерпає так само, як і ви без нього. Ось лише коли?

Розумієте, в чому річ, - говорять вони, - у нас усе гаразд, попри певні труднощі, у нас учбовий процес, пори дивну поведінку міністерства, яке просто вирішило на нас зекономити, ми далі робимо свою роботу. Але там у нас була душа, в наших стінах, вдома, розумієте? Я в принципі розумію. Хоча жодного разу в їхніх стінах не був – свого часу, п'ять років тому, вони мене до себе не пустили, не склалося. Але добре, що склалося тепер. Добре, що вони далі роблять свою роботу, добре, що попри всі складнощі й стосунки з міністерством вони далі лишаються донецьким національним, що їм не слід робити вибір і відмовлятися від країни, не слід переходити на інший бік, зрікшись, відповідно, всього, що знаходиться з цього боку. У них у всіх свої сподівання та претензії, своє ставлення, своя особлива позиція. Але проїжджаючи щоразу крізь умовний кордон, вони потім усе одно повертаються сюди, до нас, в ці обставини, в цей простір. Оскільки є невід'ємною частиною цього простору й усіх цих обставин.

Звісно, це дивні обставини. Дивні й неприродні. Біженці це загалом неприродньо. Неприродньо, коли люди змушені тікати, коли змушені тягатися країною в пошуках спокою та безпеки. Неприродньо, коли людину виганяють із обжитого простору, коли женуть її в невідоме, ніби тварину. Але так само неприродньо, коли таку людину не приймають на новому місці, вбачаючи в ній чужого, зайвого, не вибачаючи й не розуміючи. Неприродньо, адже за інших обставин людина ця нізащо не залишила б власного дому, власного міста. Можна її не приймати, а можна допомогти. У кожного, зрештою, є вибір. Ми всі далі лишаємося в одному просторі, перед однією небезпекою, перед якою ми всі однаково беззахисні, рівні. Можемо опиратися й підтримувати одне одного. А можемо тікати далі, теж кидаючи свої вулиці, в пошуках безпеки, в пошуках кращих обставин. Просто від себе ж не втечеш. Не втечеш від свого минулого, від своїх спогадів. Лишається далі з ними жити. В чужих містах, за непевних обставин. Звикаючи до вигнання. Сподіваючись на розуміння. Чекаючи на повернення.