Інтелектуальна "вата"

Коли ми кепкуємо з "вати", яка надивившись російського ТБ поїхала мізками, то усвідомлюємо, що йдеться про людей недалеких, не спотворених інтелектом. Але коли маячню проголошують і пишуть самі ж російські інтелектуали, це вже починає дивувати.

В епоху інтернету перебувати в сфері фантазій, вигадок і брехні більш ніж дивно. Адже завше залишається можливість щось перевірити. Чи то факт поїдання "русскоговорящіх младєнцев", чи то відстрілювання снігурів через те, що вони мають забарвлення російського прапора - на противагу бандерівських синьо-жовтих синичок, любителів сала. Або, як писав Бєлінскій про Шевченка, "любітєлєй сала і гарєлкі по обичаю хахляцкому".

Едуард Лімонов належить до талановитих письменників, ба більше – він українець за походженням із прізвищем Савенко. Але його імперська риторика була тривалий час незмінною: Україну треба завоювати. Та ось минуло кілька місяців протистояння на Сході, і вже Едічка спочатку забуксував у своїх агресивних поглядах і планах, а далі тихенько дав дозаду.

Тепер він переважно пише про те, що нізащо не можна кидати напризволяще Донбас. Мабуть, внаслідок санкцій і численних втрат російських "воїнів-інтернаціоналістів" можливість відступу і залишення Донбасу напризволяще стає все очевиднішою реальністю.

Очевидним стало й те, що на відміну від інтервенції у Криму, Схід і Південь так само легко ніхто не відпустить, а Росія просто не має таких великих людських ресурсів, аби не тільки захопити, але ще й втримати завойовані терени міфічної Новоросії.

І ось Едічці залишається тільки вигадувати небилиці. Наприклад, такі: "Причина войны в Донбассе состоит в том, что Донбасс населён в основном русскими. После националистической революции, случившейся на Майдане в Киеве, русский Донбасс вслед за русским Крымом отказался быть частью украинской империи из опасения за жизни своих людей".

Як вважав Лев Троцький, українізація мала зберегти громадянський мир серед українців

Але статистика досі засвідчувала нам інші дані: більшість населення Донбасу – українці. Кількість росіян різко зросла саме після Голодомору, коли було знищене село.

Японський дослідник Куромія написав цілу книжку про голод і репресії на Донбасі, навівши безліч свідчень того, як Донбас заселяли і як його русифікували. А спочатку була українізація, однак "ця тенденція, – пише Куромія, – підбадьорила націоналістів і занепокоїла Москву", бо пролетарські міста заполонили українські селяни.

Як вважав Лев Троцький, українізація мала зберегти громадянський мир серед українців. "Без українізації ми мали б в Україні громадянську війну під націоналістичними гаслами".

Але у 1933-му українізацію згорнули, а всіх її активних діячів розстріляли. Україномовні часописи Донбасу й Кубані були закриті, письменники і журналісти знищені. А після Голоду 1933-го на Донбас потекли цілі ріки людей з Росії. І, як пише Куромія, на Донбас відправляли злидарів, безпритульних, колишніх в'язнів з усього Союзу.

Тоді й настав занепад усього українського на Донбасі. Лише після війни, коли там оселилися українці, вислані з Польщі, Донбас отримав острівці українства, які залишаються й досі.

А тепер поговоримо про високе. Від прозаїка Лімонова перейдемо до поетеси Юнни Моріц. Щоправда, йтиметься тут не про ту поезію, яку називають "мовою богів", або як охарактеризував її аргентинець Леопольдо Луґонес ("Поезія – це місце, де слова зустрічаються вперше"), а про поезію, яку поезією важко й назвати, бо вона скоріше нагадує заримовану балаканину.

Загалом, вважаю, що писати поезію після 35-40 років – дурість, а після 50-60-ти – вже тихий маразм. Власне, отаким тихим маразмом і пригощають нас наші деякі колишні класики.

Зрештою, грішили цим і великі письменники. Ну, от, наприклад, Іван Франко заповзявся переповідати історію Риму віршами. І хто б нині читав ці віршидла?

Але причина цього мого занурення у поезію все ж таки не висока, а приземлена, і стосується вона скандальних статей колись талановитої поетеси Юнни Моріц. Вірші, які вона стала публікувати на старості років, вражають якоюсь неприхованою люттю до опонентів. А опонентами її є ті російські письменники, які не підтримують політики Путіна. Особливу лють викликає у Юнни поет-сатирик Дмітрій Биков, який постійно дере лаха з російського політикуму.

Поетеса обурюється: російські письменники-опозиціонери вважають, що "Юнна Мориц давно сошла с ума, у неё маразм, старческая деменция, стихи ужасны, она тяжело больна. Это – шаблон травли, помои вонючего вранья, которое хлещет потоком из либеральных помоек".

Своїми ворогами вона визначила не лише російських письменників, які творять у Росії, але й тих, хто живе в Україні: "жуткая публика – все эти лукьяновы, быковы, мальгины, херсонские, кабановы и даже цветковы".

Задля справедливості зазначимо, що вірші останнім часом Юнна пише таки справді нікудишні. Але не це привернуло мою увагу, а її ескапади на тему України.

"Вижившая із ума старуха", як прозвав її дехто, справді демонструє тихий маразм, коли пише "о тайных пыточных тюрьмах в Польше, в Литве по заказу Америки".

"Западу совсем не нужна российская оппозиция, а нужна только антироссийская, русофобская, как в Украине, – и киллеры над этим работают с наглым бесстыдством". Російську опозицію поетеса називає не інакше як "протестуция":

Протестуты и протестутки —

Демократии незабудки.

"Великая Польша – русофобский проект восточно-европейской региональной державы, которая – "за счёт России и против России". Орусофобив Украину, займутся Белоруссией, будут её майданить на той же сковороде, как котлету по-киевски. Но ещё не вечер: Украину и Белоруссию можно перевести на латинский шрифт, сделать польский язык государственным в масштабе Великой Польши, а католичество – само собой…"

Маячню, яку поширює Моріц, поширюють і проплачені Кремлем західні журналісти.

Далі вона згадує французького філософа Бернара-Анрі Леві, який, виступаючи на Майдані, заявив, що "Россия лжёт, обвиняя "мирный" майдан в каком-то фашизме, когда на Майдане много евреев, и все они вместе с украинским народом слились в едином прорыве к свободе".

"Но, дамы и господа, русофобия – самый настоящий фашизм, даже если все евреи планеты будут на этом "мирном" майдане рядом с Леви", - обурюється Моріц.

Загалом дивовижні марева навідують поетесу. Її твердження дивують своєю алогічністю, бо русофобія – це одне, а фашизм – щось інше. Зате багато емоцій. І не зрозуміло, чому усі мусять конче любити росіян. Хіба не природніше когось не любити? Половина Росії, наприклад, не любить євреїв, піндосів, негрів і українців. А твердження Моріц про якийсь "коллективный Запад" – взагалі зі сфери фантастично-утопічних романів.

"Россия с Украиной не ссорилась. Не Россия ссорилась с Украиной! Эту войну объявили России "коллективный Запад" и отечественный русофобский обком".

Далі, ставши в позу Касандри, вона провіщає: "Власть на Украине — одноразовая, как бумажная посуда. Бегают вооруженные банды, отстреливают кандидатов. Страна сама себя разгромила, граждан своих ненавидит и убивает, и всё это вместе — их путь в Европу, прости Господи! Мир там наступит лет через 25–30. Русофобия там останется главным историческим психозом".

Війна в Україні, як відомо, відбувається на дуже маленькі території, але з писанини Моріц складається враження, що війною охоплена уся Україна.

Не дивно, що коли я мав презентації на Заході, то часто виникали запитання, як письменникам живеться в стані війни. І я мусив пояснювати якісь зовсім прості речі. А все тому, що таку саму маячню, яку поширює Моріц, поширюють і проплачені Кремлем західні журналісти. Крові "младєнцев", щоправда, у їхніх статтях ще ніхто не п'є, але Україна у вогні. Туристи у західних турфірмах, вибираючись в Галичину чи до Києва, цікавляться, чи там нема війни. І з подивом вивчають карту, аби переконатися, що війна доволі далеко.

То що вже казати про самих росіян, які слухають і вірять у ці жахіття. Їх ще дужче єднає любов до свого змаразматілого дуче і глибока вдячність, що на їхній батьківщині мир і спокій. А відсутність хамону і пармезану – це таке, це можна пережити. Головне, що економіка лише міцніє від санкцій, а завдяки падінню рубля прибутки зростають.