Мертві й живі

Нещодавно брав участь у цікавому проекті: письменники з різних країн розповідали про втрачене та загублене: втрачені слова, мертві мови, зниклі країни, примарні народи.

Виявилось, що кожен втрачає щось своє, навіть спільні втрати не так об'єднують нас, як лишають сам на сам із переживанням порожнечі, що виникає.

Світ, попри всю свою позірну застиглість і нерухомість, складається з безлічі зникомих речей і явищ, з мертвих слів і застарілих понять, з темних сторінок та білих плям.

Плинність і непевність, що оточують нас, примушують уважніше ставитись до того, що маєш, виявляти до речей щоденних і звичних щонайбільше уваги й турботи.

Інакше є велика небезпека прогавити той момент, коли відбувається чергова зміна повітря й щось назавжди відходить, невблаганно нас змінюючи.

Мене в цьому випадку цікавили саме слова, які ми втрачаємо, які випадають із нашої мови, непомітно йнезворотньо її, цю мову, трансформуючи.

А щойно почнеш наводити лад у власній пам'яті, щойно зануришся в минуле, як назовні почнуть діставатись такі дивні й несподівані речі, ніби мова йде не про твоє особисте минуле, не про твій персональний досвід, а про історію іншої цивілізації.

Хоча насправді ж ідеться всього лише про побут і предметний світ кількох попередніх поколінь. Навіть згадувати смішно – я ще пам'ятаю, як у магазинах продавались пера й чорнила. Ми ними, щоправда, вже не користувались, але вони всюди були.

Нині, підозрюю, їх теж можна знайти у відділах подарунків чи сувенірів, проте сучасним школярам доведеться довго пояснювати, що це таке. Так само, як доведеться, мабуть, пояснювати призначення промокашки (словник ще пропонує варіант "вимочка").

Коли ви востаннє вживали слово промокашка? Я вже не говорю про слово вимочка. Хіба що згадуючи персонажа відомого фільму. Скільки речей ми лишаємо по собі? Скільки ритуалів, пов'язаних із ними? Адже як багато важили для нас свого часу всі ці сифони з газованою водою чи бобіни з самопальними записами.

Де все це поділося? Чому ми від цього відмовились? Заради комфорту? Заради мобільності? Ми так легко, виявляється, позбуваємось власного минулого, легковажимо ним, женемось уперед, за щоразу новим предметним та подієвим наповненням, за новими враженнями, за новими гаджетами.

Досвід від цього не надто наповнюється, пам'ять по цьому нагадує великий родинний підвал – ніхто його не боїться, проте зайвий раз намагаються туди не зазирати. Звісно, навіщо перебирати нікому не потрібні речі, навіщо користуватись словами, які не розуміють продавці магазинів, для чого триматись за минуле, яке все одно неможливо повернути?

Я знаю для чого. Для вдячності. Й для любові. Я, скажімо, часто згадую своє захоплення фотографією. В дитинстві від старшого брата мені дістався повний набір фотографічного заліза. Ну, і плюс, сам фотоапарат – ФЕД-5. В рипучому шкіряному футлярі.

Фотографувати мені особливо не було чого, проте сам процес виокремлення моменту, полювання за реальністю, з її подальшим висвітленням та фіксацією – заворожував.

Я вже не говорю про всі ті слова, назви та абревіатури, що лишились у сонячному часі, серед тих затемнених кімнат і червоних фотоліхтарів, не згадую проунібром та бромпортрет, хоча згадувати про такі речі приємно – за ними стоїть стільки прекрасного, стільки дивовижного й щемкого: мої батьки, мої друзі, мої відкриття, мої розчарування.

Іноді мені здається, що час створили для того, аби випробовувати нас на уважність і вірність. В більшості випадків ми цих випробувань не витримуємо. Легко відмовляємося від людей, які ділились із нами важливими речами, легко відмовляємось від самих цих речей, від назв, шифрів, паролів.

З часом усе більше слів, якими ми освідчувались і присягались, відходять у минуле, лишаючись там назавжди. Підозрюю, одного разу їх не залишиться зовсім. Тоді ми помремо, оскільки нам не буде про що говорити.

Сергій Жадан