Шляхи сполучення

У наступному житті я хотів би працювати на залізниці. Отримувати гроші за долання простору та спілкування з щоразу іншими пасажирами та персонажами – добрий варіант для людини допитливої та уважної. Навіть перспектива збирати білизну за неґречними громадянами не відлякує.

Залізниця дає нам можливість занурюватися в життя країни, бачити його зблизька й зсередини, відчувати його ритм і розрізняти його кольори. Де іще можна з такою легкістю та необов'язковістю знайомитися з безліччю нових героїв, розкривати перед ними серце, слухати їхні історії.

Адже життя це і є, за великим рахунком, наші історії. А наше розуміння життя великою мірою залежить від уміння ці історії слухати. І запам'ятовувати.

Щось таке я думав собі, стоячи нещодавно в приміщенні вокзалу й очікуючи на приятеля, з яким мали разом їхати вечірнім фірмовим. Зустрілися, пройшли до маркету, взяли одну. В купе, під колючою солдатською ковдрою, лежала незнайомка. Якось романтично звучить, правда ж? Я поставив пляшку на стіл. Непочату. О, сказала вона, а я думаю – звідки запах коньяку?

Це від нас, відповів я, відкорковуючи. Останньою прийшла студентка-заочниця з пачкою суші. О, сказала, я як знала, що буде коньяк. Без вас не починали, запевнили ми її. До Полтави точилася цікава розмова.

Говорили про залізницю, згадували веселі подорожі на третіх полицях, в пломбованих вагонах та вагонах для етапування в'язнів. Залізниця – тема загалом невичерпна, невичерпніша навіть за політику. В Полтаві серед ночі знайомий все рвався на вокзал за наступною, жінки його стримували, як могли. А могли непогано.

Наступного дня я безнадійно запізнювався на зворотній потяг. Зателефонував приятелю, попередив. Той уже чекав у вагоні. Вирішив, що потрібно щось робити. Пішов до машиніста. Мій колега, сказав, письменник, він зараз із президентом зустрічається, трішки запізнюється. І шо дєлать? – не зрозумів машиніст. Затримати поїзд, підказав приятель.

Машиніст несподівано погодився. А приятель передзвонив мені, аби попередити, що вони мене чекають. Із машиністом. Добре, зрадів я, ти поясни йому, що Віктор Федорович довго таксі ловив – спробуй на Банковій піймати машину. В купе з нами їхали два брати. Здається, в лікарню. Старший, побачивши нас, сказав – о, як знав, що доведеться з вами їхати. Й дістав пляшку коньяку. Непочату.

Нам дається багато приводів любити це життя, захоплюватися ним, ставитися до нього з повагою та інтересом. Щоправда, нам притаманно легковажити цими приводами, не помічати їх, заплющувати очі, перейматися дрібними проблемами й смішними конфліктами, не цінувати усіх тих зустрічей, подорожей та розповідей, які нам трапляються.

Натомість варто придивитися до життя трішки уважніше, як більшість речей наповнюються сенсом і набирають ваги, а звичні ситуації викликають захват та бажання дякувати невидимим режисерам, котрі все так дивовижно для нас спланували.

Ясна річ, життя може бути жорстким і навіть жорстоким, ясна річ, воно здатне викликати страх, невпевненість і лють, ясна річ, у ньому багато сліз і несправедливості.

Але переважає все одно любов і ніжність, хто б що не говорив і як би все довкола не складалося. Який стосунок має до залізниці те, що я говорю? Який стосунок до залізниці має ніжність?

Не знаю, в моїй свідомості – безпосередній. Я з ніжністю ставлюся до всіх цих пасажирів, до їхніх спогадів і сповідей, до безтурботних провідниць, до відповідальних машиністів.

Мені подобається жити з ними в одній країні й рухатися тими самими маршрутами. Мені з ними завжди було цікаво. Цього разу теж. Ніч була чорною, вокзальні вогні – золотими, жінки, що снилися – ніжними й загадковими.

Сергій Жадан