Сповідь і піст

Описуючи події першого хрестового походу, що відбувся наприкінці ХІ століття, хронікарі зауважують безліч дрібних, але надзвичайно важливих деталей. Стосуються вони не лише містичних осяянь та релігійного запалу учасників бойових дій, але й речей більш приземлених. Зокрема, описуючи знищення турками перших християнських загонів, літописець зауважує, що переможці рубали без огляду жінок, дітей і старих (які теж брали участь у поході), одним словом усіх, за кого не можна було отримати викуп і кого не можна було продати в рабство. Натомість, християни теж виявляли твердість духу й щирість віри – закидали обложені ними міста відрубаними головами мусульман, влаштовували серед ворогів христової віри різанину, передусім для залякування та справедливості. Цікавим є також свідчення про те, що під час облоги одного з міст, найбідніші з хрестоносців, ті, що не мали жодних статків і припасів, харчувались шкірою вбитих супротивників, ріжучи її на дрібні шматки. Щоправда, по всіх цих пригодах християни сповідувались і постились, після чого рушали далі – в напрямку Гробу Господнього. Мусульмани, своєю чергою, теж не припускали зневіри та слабкості – здаючи міста й програючи битви, тим не менше, намагались виловлювати поодиноких християн. І вже з ними особливо не делікатничали – рубали на дрібні шматки, чи стинали голови, ніби тваринам на базарі. Зрештою, Єрусалим було взято, справедливість відновлено, віру утверджено. Трупи, які не встигали поховати, просто палили.

Історична дистанція дає можливість сприймати все це, як пригоду – хай криваву, проте яку захопливу! Адже більшість загиблих лишились безіменними, а ті, хто ім'я мав, зостались у вічності героями й мучениками, можливо, сповненими амбіцій та жорстокості, але ж якими безтямно відважними й запаморочливо авантюрними. Їм приходили уві сні янголи та святі, вони бачили, йдучи в бій, лицарські обладунки святого Георгія, вони помирали за віру, підіймаючись по тому в небеса. Історія здатна перетворювати вбивство на подвиг, а зраду – на маневр. Історія складається з біографій героїв і переможців. Читаючи про чужі перемоги й здобутки, ми уявляємо собі золоті прапори на вежах і небачену стійкість в шеренгах, проте зовсім не відрубані голови, що пролітають над фортечними мурами, наче комети. Історія не пишеться задля примирення та покаяння. Вона потрібна для захвату й наслідування. Об'єктом історії рідко стає мирне населення захоплених фортець, усі ці натовпи, підійняті з місця вогнем і криком, безборонні тіні, що зникали в полум'ї великої політики, самотні й непомітні громадяни державних утворень, що рушились і зникали у вирі трагічних та величних подій. Нас у цьому випадку цікавлять хіба що самі державні утворення, решту просто неможливо розгледіти з такої відстані. Навіть конкретні, сповнені крові й рубаного м'яса свідчення хронікарів виглядають цілком доречними при безкінечних описах багатотисячних військ, охоплених релігійним екстазом, чи незламних гарнізонів, що присягнули своєму богу.Історія вчить, що віра виправдовує надмірну жорстокість, а релігія пояснює мотивацію переможців. Історія вчить, що відпустити при бажанні можна будь-які гріхи, пояснити в разі чого можна будь-які вчинки, виправдати, за належних обставин, можна будь-яку жорстокість. Головне – заховатись потім за релігійними догмами. Головне – сповідь і піст.

Три дні тому в Пакистані було вбито десятьох іноземних туристів. Троє з них були українцями. Представник ісламістського угруповання, що взяло на себе відповідальністьза вбивства, сказав щось на зразок того, що іноземці – вороги, й тому організація з гордістю бере на себе цю відповідальність.

З часу першого хрестового походу минуло майже тисячу років.