"Зелена кофта". Кіно без прикрас

Чотири роки та майже сім мільйонів гривень витратив режисер та сценарист Володимир Тихий на зйомки українського трилера "Зелена кофта". Частину коштів дала держава. Фільм вже встиг побувати на фестивалях у Сан-Себастьяні, Варшаві та Каннах, а сьогодні вийшов у вітчизняному прокаті.

...В одному зі спальних районів столиці зникає семирічна дитина. Після місяця пошуків слідство зайшло у глухий кут. Тоді справу в свої руки бере старша сестра хлопчика. Вона знає, хто справжній викрадач і як йому помститися.

Що буває, коли система не працює? Коли міліція через непрофесійність та корупцію не може впіймати злочинця? Коли суспільство байдуже до твоєї біди? У Тихого звичайна дівчинка-підліток перетворюється на маленьку затяту Немезиду.

Психологічний трилер у Тихого вийшов доволі моторошним. Мене пройняло. Хоча режисер бере не так екшном чи саспенсом, як антуражем. Виявляється, українська реальність без прикрас – чудове тло для жахачок.

Роздовбані вулиці та тротуари, сміття, сірі та понурі люди. Занедбані будинки, захаращені подвір'я, обшарпані ліфти та квартири, де на стінах висять старі килими в оточенні дешевих меблів. Вічні макарони та варена ковбаса на обід та вечерю.

Здавалося б, нічого нового. Все це – лише знайомі фрагменти нашої невтішної дійсності. Але в концентрованому вигляді на великому екрані - справляє гнітюче враження.

Окрема тема, яку режисер розкрив на "відмінно" – підліткова жорстокість. Дівчата у стрічці гамселять одна одну від душі. Педекуди, їм у цьому домопагають хлопці.

Непрофесійні актори і "документальність" зйомок додають фільму переконливості. Місцями взагалі здається, що "Зелена кофта" – це якесь псевдореаліті типу "Сімейні мелодрами", тільки арт-хаус версія.

Ми звикли відпочивати в кіно. Перемикатись. Дивитись на щось нове та незвичне. Із "Зеленою кофтою" так не вийде. Тихий з перших кадрів занурює в український хардкор аж по самі вуха. Виходиш із зали і думаєш – якби не було революції, її терміново треба було би влаштувати.