Апофеоз антиукраїнського безглуздя

Звістка про збитий пасажирський "Боїнг" приголомшила мене. Майже три сотні жертв. З них вісімдесят дітей. Заради чого?

Цілком вірю, що ті, хто скоїв цей страшний злочин, не мали наміру знищувати літака зі звичайними пасажирами, та ще й іноземного, що не має жодного відношення до їхньої боротьби за "свободу" Донецької і Луганської "народних республік". Не думаю також, що якби це був український пасажирський літак і вони про це знали, то теж намагалися б його збити.

Найпевніше, збивали вони "хунтовскій самольот", із чого так тішилися місцеві очевидці, радісні голоси яких супроводжують зроблене відео. Ось вона, дегуманізація ворога в усій красі: вороги – не люди, а об'єкти для знищення. Втім, те саме можна сказати й про українських військовиків, які знищують сепаратистів. І навіть про більшість нас – тих, хто підтримує українське військо: ми теж радіємо із звісток про десятки чи сотні вбитих бойовиків. Заради чого?

Важко погодитися з тими, хто ладен віддати Донбас, раз його мешканці так цього хочуть

Із Донецька й Луганська лунає чітке пояснення: заради свободи й незалежності Донбасу, його народу від українських завойовників.

Свобода і незалежність! Чудова мета (!), що виправдовує будь-які (?) засоби.

Історія переповнена прикладами визвольної боротьби. А здобуття незалежності майже ніколи не буває безкровним. Пролита кров освячує свободу. Її оспівують, опоетизовують, славлять у віках. Пам'ять про криваву боротьбу згодом надихає і збуджує, викликає сентиментальні спогади і радісне піднесення.

І забувається пролита кров, розпанахані нутрощі, відірвані руки й ноги, біль і смерть… залишається романтика боротьби і свободи.

Що ж, люди мають право йти на смерть заради світлих ідеалів. Щоправда, справедливіше, якщо вони віддають за них своє, а не чуже життя. Але це лише сентиментальні зітхання, бо життя – річ жорстока, воно ніколи не буває ідеально гармонійним.

Отож і борці за незалежність Донбасу мають, як їм здається, аргументи за те, щоб боротися проти ворожої їм України. Боротися, а отже, проливати кров – свою і чужу. Мета виправдовує засоби.

Всі ці жертви кинуто на вівтар "свободи" донбаського народу. А що, є такий народ? Є такий етнос – донбасівці? Є донбаська мова? Донбаська національна культура? Та дайте спокій! Є (в історичному відношенні – зовсім віднедавна) Донецький кам'яновугільний басейн, індустріальний регіон, що колись був малолюдним степом, а потім його заселили українці і росіяни. Від заходу – більше українці, зі сходу – переважно росіяни. Так постала українсько-російська етнічна територія, що сформувалася в складі Російської імперії.

Згодом большевицька влада, визнаючи етнокультурну окремішність українців, утворила українську квазідержаву УССР. Етнічні межі визначили як змогли (чи як захотіли) – і зовсім не на користь українців. Ось на цих примежових теренах нібито й сформувався новий народ. Чи справді?

Справді, цей регіон має певні культурні й ментальні відмінності від сусідніх областей України, проте це відмінності суто кількісні, а не якісні. Донбас відносно більш російськомовний, етнічно російський, сильніше зорієнтований на "все російське" – мову, культуру, інформаційний простір, менш проукраїнський. Усе, що є тут, є й на Харківщині, Запоріжжі, Одещині, тільки в меншому обсязі.

Події останніх місяців показали, що в цих областях проукраїнські настрої переважають безсумнівно, тому й не вдалося, попри всі намагання, розпалити там братовбивчу війну. А Донбас виявився критично слабкою ланкою. Хоч і тут, як показують соціологічні дані, частка лояльних до України громадян удвічі перевищує частку налаштованих антиукраїнськи. Не маю сумніву, що коли б трохи раніше, до війни, провели референдум із прямим запитанням – хочете до України чи Росії? – переміг би вибір на користь України.

Тому важко погодитися з тими, хто ладен віддати Донбас, раз його мешканці так цього хочуть. Бо більшість усе-таки за Україну. Інша річ, що ця більшість виявилася пасивною й безпорадною, а "допомога" з боку Росії була такою наполегливою, що їй годі було опиратися.

Суть проблеми, як видається, криється в глибинах їхньої ідентичності.

Ось і забуяли світлі ідеали двох нових республік. Засяяли колективні фантазії про бандерівських загарбників, фашистську хунту, напівміфічний "Правий сектор". Усе це, що водночас і лякало, і викликало люту ненависть, було таким собі апофеозом українськості в її негативному вияві для пересічних донбаських прибічників осяйного "русского міра".

Не треба заспокоювати себе тим, що єдина причина такої виразної нелюбові, а радше ненависті до України – це їхня зазомбованість. Адже зомбування з боку російських, та й багатьох українських ЗМІ, відбувалося майже однаково на сході і заході, у Донецьку, Одесі та Львові. Але саме на Донбасі йому піддалися найбільше, з азартом та ентузіазмом. Із них вихлюпнулося щось таке, чого й раніше було багато і що вони здебільшого приховували навіть від себе самих. Це ненависть!

Ні, навіть не любов до Росії чи Донбасу, не донецький чи луганський патріотизм. А ненависть! До України, української мови, українського патріотизму, українських цінностей, українських намагань унезалежнитися від Росії – до всього українського.

Заради цієї ненависті точиться війна, убивають і катують людей, обстрілюють міста й селища. Заради ненависті – бодай і ненавмисно – збито пасажирського літака.

І в цьому є величезне психологічне питання: навіщо простим, звичайним людям така ненависть? Чому заради неї вони готові вбивати?

Суть проблеми, як видається, криється в глибинах їхньої ідентичності. Початково українська, була вона для них незугарною, неприємною, примітивною, сільською. А зовсім поруч розцвітала ідентичність російська – чудова, блискуча, сучасна, міська, якої дуже хотілося набути.

Така зміна ідентичності стала метою кількох поколінь багатьох українців, а найбільше – на індустріальному Донбасі. Позбутися своєї українськості і стати якомога більше "русскім" – таким було їхнє психологічне завдання. Але для цього треба було відмовитися від колишньої української ідентичності, забути про неї, витіснити, придушити в собі. Перестати любити цю українську часточку своєї душі. А врешті-решт і зненавидіти її.

Ось заради цієї ненависті так безглуздо загинули нещасні пасажири малайзійського "Боїнга".