Смерть, яка не лякає

Зателефонували батьки. Розповіли про смерть давнього знайомого. Вони всі в тому віці, коли навіть не питаєш, від чого саме помер. В цьому віці найчастіше помирають від життя. Віджив своє, залишив по собі дітей-онуків, зробив усе, що міг, тихо відійшов убік. Хто це помітив? Діти-онуки й помітили. Ну, ще ті, з ким він разом працював, з ким товаришував усе життя. Скажімо, мої батьки.

Але таких стає все менше – старші відходять, покоління змінюються, життя на себе перебирають молодші – у них купа планів, у них стільки клопоту, на них відповідальність, за ними сьогодні право на життя. Старші в нашому житті просто доживають свого віку, в кращому випадку їм не заважають, в гіршому – прискорюють цей процес.

Я ось теж помітив його смерть. Хоча останніми роками, чесно кажучи, ніколи його й не згадував. Пам'ять схожа на валізу, яку береш до літака – так чи інакше мусиш від чогось відмовитись. Скільки імен я встиг забути за свої 42 роки? Скільки голосів не зможу в разі чого розпізнати? Свого часу я виростав поміж них, вони, за великим рахунком, і асоціювались у мене з дорослим життям і з дорослим світом. Що було потому? Ми, молоді, виростали, вони, старші, відходили.

Нині, приїжджаючи до батьків на Великдень і йдучи на цвинтар, почуваєшся так, ніби розглядаєш родинний фотоальбом – ось мама однокласника, ось сусід, який учив нас курити, ось наша вчителька, а ось і друг зі старших класів – коли нам, пацанам, було по дев'ять-десять років, він був нашим кумиром. В сенсі, ми його поважали. Ну, тобто боялись. А тепер ось не страшно. І не весело. Земля заповнюється померлими, ніби автоматний ріжок набоями. Всім вистачить місця. Головне – щоби всім вистачило часу. І пам'яті.

Чому це не лякає? Тому що це природно – покоління мають змінювати одне одного, ніби хвилі. Не варто затримуватися там, де ти не можеш додати нічого суттєвого, де ти вже все сказав і зробив. Хоча все одно – щоразу, дізнаючись про смерть хай і далеких, але все одно знайомих – переймаєшся, сприймаєш це близько, ніби щось таке, що стосується тебе безпосередньо. Бо так насправді і є – і ці постійні звістки про смерть людей, які для тебе завжди були дорослими, свідчать не просто про деформації в твоєму особистому просторі, в колі твоїх знайомств, в твоїх уявленнях про світ, вони свідчать передусім про те, що ти сам давно й безнадійно перейшов до світу дорослих, перейшов тоді, коли вони почали відходити. Оскільки світ дорослих не може бути порожнім, як вечірня церква, він постійно має бути заповнений постатями й рухом.

Смерть готує до себе. Вона протягом життя знаходиться на такій відстані, аби ти встиг до неї звикнути, проте не почав нею легковажити.

І оскільки батьки твоїх однолітків уже не можуть упоратись із цим світом, оскільки вони поступово, проте неухильно відходять, їхнє місце займають твої однолітки. І це, з одного боку, насторожує, як може насторожувати лише наближення смерті, а з іншого боку, робить усе це виростання, дорослішання й старіння не таким несподіваним, більше того – доволі очікуваним. Смерть готує до себе. Вона протягом життя знаходиться на такій відстані, аби ти встиг до неї звикнути, проте не почав нею легковажити.

Ось і звикаєш поступово до того, що можеш зустріти на цвинтарі все більше знайомих імен. І намагаєшся при цьому думати не про померлих, а про тих, хто лишився. Про тих, кому далі випадає заповнювати собою цей прекрасний і жахливий світ. Тим більше, що світ навесні не видається аж таким жахливим. Вкотре все лише починається, все ще попереду, світ завжди має шанс відродитися, і він цим шансом обов'язково скористається, ось побачите.

Навесні все видається можливим. І все видається продуманим. Діти повертаються за сонцем, мов соняшники, вростають в життя, як трава в каміння, дивляться на твоїх однолітків із захватом і ревністю – світ дорослих інтригує й приваблює, в ньому стільки всього незвіданого, скільки небаченого й непромовленого. Йому варто довіряти – світ здатен вмістити нас усіх, у ньому для всіх нас знайдеться заняття, у нього для всіх нас вистачить любові. Тому не слід нічого боятись – попереду в тебе все твоє життя, і смерть твоя знаходиться ще так далеко, що можна про неї просто забути й зайнятись чимось важливим і головним. Скажімо, розглядати небо. Або прислухатись до трави, що ось-ось почне рости.

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на  facebook  і стежте за оновленнями розділу!