Курт Воннеґут: Ґалапаґос

Роман Курта Воннеґута "Ґалапаґос" - це один зі спільних проектів "Видавництва 21" та "Вавилонської бібліотеки".

Цей твір американський класик написав 1985 року і вже за п'ять років він вперше вийшов в перекладі українською Вадима Хазіна.  

Це історія про такий собі "Другий Ноїв ковчег" — тихоокеанський круїз ("Круїз віку до витоків природи"), який внаслідок всесвітньої катастрофи — голоду, фінансової кризи, Третьої світової війни та вірусу, що знищує яйцеклітини — приречений стати колискою нової цивілізації. Роман поєднує три часові лінії, описуючи причини цих подій, їхній розвиток і наслідок. Вдаючись до гумору, Воннеґут створює відчайдушну генеалогічну пригоду — суміш Старого Заповіту, латиноамериканського роману та колажного коміксу, в якому фантазує, на що ж перетвориться людство через мільйон років. Усі події відбуваються під "лупою" духа людини, загиблої під час будівництва корабля "Бухта Дарвіна".

"Ґалапаґос" — це іронічна історія останніх днів сучасної цивілізації, що перш за все є комічними роздумами про людську природу.

***

23

Отже, ще не здогадуючись про те, що капітанові Адольфу фон Кляйстові судилося стати прабатьком усього людства, я проник у його мозок. Капітан саме взяв таксі і їхав від Ґуаякільського міжнародного аеропорту до "Баійї де Дарвін". Я не знав, що завдяки грі долі людство скоро зменшиться до малесенького клаптика, а потім, завдяки новій грі долі, зможе збільшитися знов. Я гадав, що той хаос, у якому метушилися мільярди великомозкових людських істот, стукаючись лобами й щораз розмножуючись та розмножуючись, триватиме й далі. Здавалося малоймовірним, що в цьому стихійному гаморі взагалі якусь вагу може мати індивід.

Те, що я обрав тоді саме капітанову голову як засіб пересування, було однаково що опустити монету в щілину грального автомата в якомусь величезному казино й зірвати геть увесь банк.

Найбільше мене привабила його уніформа — золотаво-білий мундир адмірала запасу. Сам я колись служив рядовим, і мені було цікаво, який вигляд має світ в очах особи вельми високого військового чину та суспільного стану.

І я був ошелешений, коли виявив, що великий капітанів мозок заклопотаний думками про метеорити. До речі, таке зі мною тоді траплялося частенько: я проникав у чиюсь голову, власник якої опинявся, як на мене, в дуже складній ситуації, і раптом виявляв, що великий мозок цієї людини мислить про що завгодно, тільки не про безпосередню проблему.

А з метеоритами капітана зв'язувало ось що. В Академії військово-морського флоту Сполучених Штатів більшість лекцій він слухав неуважно і диплом одержав з найнижчими балами. Його навіть ледве не виключили з академії за те, що він користувався на екзамені з астронавіґації шпаргалкою. І виключили б, якби не втрутилися по дипломатичних каналах батько й мати. Та одна лекція на тему "Метеорити" його просто приголомшила. Викладач розповідав, що град каміння з космічного простору — явище цілком звичайне протягом усієї земної історії, і наслідки цього явища могли бути жахливі, як, наприклад, знищення багатьох форм життя, зокрема й динозаврів. Він сказав, що люди мають всі підстави чекати збільшення цього руйнівного для планети потоку будь-коли, і треба створити прилади, здатні відрізняти ворожі ракети від метеоритів. Інакше надто безглузда лють із космосу може спричинити Третю світову війну.

І це апокаліптичне застереження так відповідало напряму думок капітанового мозку, ще навіть до того, як його батько став жертвою хореї Гентінґтона, що відтоді й назавжди він повірив: саме цей шлях винищення людства найімовірніший — через метеорити.

Для капітана такий спосіб загибелі людства звучав куди почесніше й поетичніше, ніж Третя світова війна.

• • •

Пізнавши великий мозок капітана краще, я зрозумів, що коли він бачив Ґуаякіль з його голодними юрбами людей в умовах воєнного становища, то його міркуванням про метеорити логіки не бракує. Навіть без романтики метеоритної зливи світ для мешканців Ґуаякіля явно наближався до кінця.

• • •

У певному розумінні цей чоловік, капітан, уже зазнав удару метеорита — коли батько вбив матір. А його думка, що життя — це лише безглуздий кошмар, у якому всім начхати на те, що коїться довкола, була цілком близька й мені.

Ось що відчував я, коли застрелив у В'єтнамі одну бабусю. Вона була така сама беззуба й згорблена, як Мері Гепберн наприкінці свого життя. А застрелив я бабусю за те, що вона однією ручною ґранатою вбила заразом мого найліпшого друга й найлютішого ворога в моєму взводі.

Після цього мені стало шкода, що я живий, я почав заздрити кожному каменю. Краще вже, гадав я, бути каменем до послуг природи.

• • •

З аеропорту капітан вирушив просто до свого судна, не заїжджаючи по дорозі до готелю, щоб побачитися з братом. Протягом усього довгого польоту від Нью-Йорка він попивав шампанське, і тепер голова в нього була мов чавуном налита.

А коли ми з ним зійшли на борт "Баійї де Дарвін", я зрозумів, що його функції капітана, як і функції адмірала запасу, були суто церемоніальні. Дбати про навіґацію, прилади, підтримувати серед команди дисципліну тощо мали інші люди, на його долю випадало лише спілкуватися з видатними пасажирами. Він був вельми погано обізнаний у питаннях судноводіння, та й не відчував потреби знати більше. Його знайомство з Ґалапаґоськими островами було теж поверхове. Як адмірал він відвідував з церемоніальними візитами острів Бальтра, де була військово-морська база, та острів Санта-Крус, де була Дарвінівська дослідна станція, але знов-таки переважно в ролі пасажира на облавку судна, що ним командував номінально. Але решта островів були для нього невідомою землею. З нього вийшов би трохи тямкіший ґід десь на лижних курортах Швейцарії, або, скажімо, на килимах у казино в Монте-Карло, або в стайнях, де готували коней для ігор у поло в Палм-Бічі.

Та знову ж таки — яке це має значення? Адже "Круїз віку до витоків природи" обслуговуватимуть ґіди й лектори, які стажувалися на Дарвінівській дослідній станції й здобули вчені ступені в природознавчих науках. Капітан мав намір уважно прослухати їх усіх, щоб разом із пасажирами багато чого довідатися про ці острови.

• • •

Катаючись у капітановому черепі, я сподівався збагнути, що воно таке — бути високим чином. А натомість збагнув, що таке бути світським метеликом.

Коли ми прибули до корабельних сходнів, нас зустріли з усіма можливими знаками військових почестей. Та на борту ніхто з офіцерів і членів команди не став звертатися до нас ні за якими вказівками, бо всі були заклопотані останніми приготуваннями до приїзду місіс Онассіс та решти пасажирів.

Як знав капітан, його судно все ще готувалося відчалити наступного дня. Чогось іншого йому ніхто не повідомив. Оскільки він лише годину тому прибув до Еквадору, ще маючи повний шлунок добрячої нью-йоркської їжі та біль голови від шампанського, до нього ще дійде, в яку жахливу халепу потрапив він і його судно.

• • •

Є одна людська вада, яку закон природного добору ще має виправити. Нині люди з повним шлунком, як і мільйон років тому їхні предки, ніяк не втямлять, у якій халепі опинилися. А в такому стані вони забувають пильно стежити за акулами та косатками.

Мільйон років тому це був дуже відчутний дефект, оскільки люди, найкраще поінформовані про стан планети, як-от Ендрю Макінтош, і досить впливові й заможні, щоб загальмувати процеси руйнування, були, коли вже давати визначення, добряче вгодовані. Тож, як на них, усе завжди було гаразд.

Попри всі комп'ютери й вимірювальні прилади, всіх збирачів і аналізаторів інформації, всі банки даних і бібліотеки, всіх експертів з найрізноманітніших питань, що їх ті люди мали у своєму розпорядженні, тільки їхні шлунки, сліпі й глухі, лишалися остаточними суддями того, наскільки нагальна та чи інша проблема, як-от, скажімо, знищення лісів у Північній Америці та Європі кислотними дощами.

І ось які поради давав, та й досі дає, повний шлунок: коли Ернандо Крус, перший помічник капітана "Баійї де Дарвін", доповів капітанові, що ніхто з ґідів не з'явився й не дав про себе знати, а третина команди вже розбіглася, бо турбувалася насамперед про свої родини, капітан промовив: "Терпіння. Усмішка. Впевненість. Усе влаштується якнайкраще".

24

Мері Гепберн бачила й належно оцінила капітанову клоунаду в програмі "Вечірнє шоу", а потім ще "Доброго ранку, Америко". Мері відчула навіть, що знайома з капітаном ще до того, як великий мозок привів її до Ґуаякіля.

"Вечірнє шоу" вона дивилася за два тижні після смерті Роя, і капітан був перший після цієї сумної події, кому вдалося її розсмішити. Мері сиділа у вітальні свого будиночка — довкола по сусідству стояли порожні будинки на продаж — і чула, як сама голосно регоче з того смішного еквадорського підводного флоту, що мав традицію занурюватись на дно й ніколи не випливати на поверхню.

Їй здалося тоді, що фон Кляйст багато чим нагадує Роя з його любов'ю до природи й техніки. А то хіба призначили б його капітаном "Баійї де Дарвін"? І великий мозок примусив її звернутися вголос до капітанового зображення на телеекрані, викликавши зніяковіння у власної душі, хоч її слів ніхто й не чув:

— Чи є бодай якийсь шанс на те, що ти схочеш одружитися зі мною?

• • •

Виявилось, що вона принаймні трохи краще обізнана з технікою, ніж він, — просто завдяки рокам, прожитим із Роєм. Після чоловікової смерті, коли, наприклад, зіпсувалася газонокосарка, Мері сама спромоглася замінити в ній запальну свічку й запустити двигун, чого капітан ніколи б не зробив.

Незрівнянно більше знала вона й про острови. Саме Мері правильно визначила той острів, на якому їй судилося залишитись до кінця своїх днів. Капітан, хапаючись за рештки почуття власної гідності й авторитету після того, як великий мозок учинив йому таку халепу, заявив був, що цей острів зветься Рабіда; однак то був, безперечно, не Рабіда, і капітан його в усякому разі ніколи не бачив.

А що дало змогу Мері розпізнати Санта-Росалію, то це види зябликів, які там переважали. Ці невеличкі непоказні птахи брудного жовто-бурого кольору, такі нецікаві для більшості туристів і для її учнів, захоплювали молодого Чарлза Дарвіна не менше, ніж гігантські черепахи, чи олуші, чи морські іґуани, чи будь-які інші тамтешні істоти. Річ в тому, що зяблики, хоч і були дуже схожі на вигляд, насправді належали до тринадцяти видів, і кожен вид годувався й добував собі корм по-своєму.

Жоден із цих видів не мав близьких родичів ні на Південноамериканському континенті, ані десь-інде, їхні предки добулися сюди теж, мабуть, Ноєвим ковчегом або якимсь природним плотом, бо вирушати в тисячокілометровий переліт над відкритим океаном було для зябликів явно не характерним.

На островах не водилося дятлів, та були зяблики, які їли те, що призначалося дятлам. Довбати дерево такий зяблик, правда, не міг, тож він брав у свій невеличкий тупенький дзьобик трісочку чи колючку від кактуса й виколупував нею всіляких комах з їхніх схованок.

Іншим видом зябликів були кровососи; вони жили тим, що дзьобали неуважну олушу в її довгу шию доти, доки виступить кров. Тоді вони напивалися цього делікатесу досхочу. Люди називали тих птахів Geospiza difficilis.

Основним місцем гніздування тих дивних зябликів, їхнім едемом був острів Санта-Росалія. Мері, мабуть, ніколи й не почула б про цей острів — адже він лежав так далеко від решти архіпелагу і його так рідко відвідували люди, — якби він не кишів отими Geospiza difficilis. До того ж вона, звичайно, не розводилася б так про це на своїх уроках, якби кровососи не були єдиними зябликами, якими можна хоч трохи зацікавити учнів.

Ця прекрасна вчителька казала учням, що для графа Дракули то були б ідеальні домашні пташки. Вона знала, що для більшості її учнів цей цілком вигаданий граф — особа набагато значніша, ніж, скажімо, Джордж Вашинґтон, який лише заснував їхню державу.

Про Дракулу вони й знали більше, тож Мері могла продовжити свій жарт, додавши, що йому ця пташка як домашня могла б і не сподобатись: адже граф, якого вона називала "упирем трансильванським", цілий день спав, тоді як Geospiza difficilis спав цілу ніч. "Отож, — зітхала вона з удаваним сумом, — найліпшою домашньою пташкою для графа Дракули лишається, певно, представник родини Desmodontidae, тобто, як не по-науковому, кажан-вампір".

• • •

А потім, на завершення жарту, Мері казала: "Якщо ви опинитеся на Санта-Росалії і вб'єте одного з цих Geospiza difficilis, то що зробите, аби бути певним, що він уже не оживе?" І сама ж відповідала: "Його слід поховати на роздоріжжі і, звичайно, з невеличким кілком, устромленим просто в серце".

Що викликало в молодого Чарлза Дарвіна найглибші роздуми, коли він міркував про всі види ґалапаґоських зябликів, то це те, що вони поводяться якнайліпше, імітуючи куди спеціалізованіших птахів з усіх континентів. Якби це мало якийсь сенс, то він ладен був повірити, що все розмаїття істот, яке спостерігав він, Дарвін, подорожуючи довкола світу, створив справді всемогутній Господь. Але його великому мозкові було невтямки, чому Творець саме на Ґалапаґоських островах наділив усіма маломожливими видами діяльності малих сухопутних птахів здебільш погано пристосованих до цього зябликів. Що завадило Творцеві, коли він, приміром, вирішив, що на островах має бути якийсь дятлоподібний птах, створити там справжнього дятла?

А коли подумав, що добре було б мати й кровососа, то чому, заради всіх святих, не створив кажана-вампіра, а створив, знову ж таки, зяблика? Зяблика-вампіра?

• • •

І Мері ставила перед своїми учнями це нелегке запитання, додаючи: "Висловлюйтесь, будь ласка".

• • •

Коли вона вперше ступила на чорну гостру скелю, до якої прибило "Баійю де Дарвін", то спіткнулася, впала й здерла шкіру на кісточках пальців правої руки. Болю Мері не відчула. Вона пильно оглянула ранки; на них повиступали краплини крові.

Та раптом на її палець безстрашно сів зяблик. Мері не здивувалася, бо чула багато історій про зябликів, які сідають на людські голови чи руки, п'ють із кухлів тощо. Тож вона сприйняла це як ласкаве запрошення на острови й, нерухомо тримаючи руку, ніжно запитала в пташки:

— А до якого ж із тринадцяти видів ти належиш?

Зяблик, наче зрозумівши її запитання, заходився показувати, хто він, спиваючи з ранок червоні краплини.

І Мері обвела поглядом острів, не здогадуючись, що їй судилося провести тут решту життя й тисячу разів підгодовувати зябликів-вампірів. Потім вона промовила капітанові, до якого вже втратила всяку повагу:

— То, кажете, це острів Рабіда?

— Так, — відповів він, — я цілком певен цього.

— Що ж, мені боляче казати це вам після всього, чого ви зазнали, але ви знову не маєте рації. Цей острів — не що інше, як Санта-Росалія.

— Чому ви така певна?

І Мері відповіла:

— Мені про це щойно розповіла оця маленька пташка.