Максим Дупешко: Історія, варта цілого яблуневого саду

Видавництво 21 представляє історію чоловіка, який казав про себе: "Ich bin ein Czernowitzer". Проте, запевняють видавці, дехто побачить у цій книжці насамперед історію міста з украденою душею, що протягом ХХ століття побувало у складі півдесятка держав.

А той, хто шукає велике в малому, знайде тут недавню історію всієї Європи. Ще інший - свою особисту історію в декораціях минулого. 

Із фрагментом цієї книжки пропонуємо ознайомитися на сайті

***

Зібравши усе своє майно і склавши його на три вантажівки, про які домовився дід Омелян, сім'я Бачинських поїхала на північний захід, у рідні краї Павлових батьків – у Городенку. Деренчання дизельних двигунів не могло розігнати туги й страху перед майбутнім. У кабіни до водіїв сіли троє жінок: мати Павела і дві його сестри – Анна та Кшистя. Сам же Павел сидів у кузові другої вантажівки, де їхали два скляні абажури, які могли розбитися, тому хлопець притримував їх руками, коли машиною надто трясло.

Вантажили майно дуже швидко, поки не було Кліма і Льоліка, щоб ті не скомандували щось залишити для себе. Коли червоноармійці повернулися в порожній дім, то трохи поматюкались, але не довго, бо червоноармієць завжди знайде, де б реквізувати буржуйське майно.

Тим часом зелені води Прута пробігли повз сумний караван із трьох вантажівок, які вервечкою тягнулися мостом. Ось і закінчилися Чернівці. Машини повернули наліво, залишивши позаду чернівецькі та садгірські па­горби, їдучи вздовж ріки та цецинського хребта, що випнувся на правобережжі. Дорога була розбита: її понищила спершу румунська, а потім радянська військова техніка. Це був, можливо, останній день пізнього бабиного літа, тому Павел почувався на вантажівці доволі вигідно. Навіть насолоджувався промінням сонця, що висіло над цецинськими лісами, – воно вже не мало сили пекти, а лише позначало свою присутністю ледь відчутним дотиком тепла. Павел лущив грецькі горіхи, і хоч тоненька жовта шкірочка вже не злазила з білої серцевини, як у щойно достиглого горіха – для цього було вже запізно, – та все ж хлопець встиг з'їсти зо два десятки цих осінніх дарів, поки прибули до Городенки. Там уже на них чекала родина.

– Втративши рідну домівку, ми поїхали до Городенки, де нам по батькові лишилась одна невелика хата. Звісно, це був не розкішний чернівецький будинок із санвузлом та ванною кімнатою, а звичайна сільська хата з криницею надворі, невеликою підтрухлою верандою та літньою кухнею. Для матері це не було чимось незвичним, бо вона росла в таких умовах. А от сестри були трохи шоковані, але трималися. Не пригадую, щоб бодай котрась вередувала чи плакала – вони попри свій юний вік приймали все як належне.

Наступного дня на подвір'ї зібралося близько двадцяти людей. Це були материні й батькові родичі. Тільки тепер я зрозумів, що то є сила родини. Більшості з цих людей я не знав, але кожен із них був мені чи то кузеном, чи то дядьком. За тиждень хата і подвір'я виблискували. А з весни обіцяли прокласти в будинок каналізацію. Так вийшло, що поряд, перейти через город, жила тітка моєї матері. В їхньому будинку умови були значно кращі, тому сестри ходили туди купатись, і взагалі вони сильно здружилися, це дуже підтримало нашу сім'ю.

Я ж повернувся до Чернівців і поселився у свого діда Омеляна. Того самого, який колись у Городенці познайомився з моєю бабусею Гертою. Це були батьки моєї матері

Дід Омелян, як я вже розповідав, займався будівництвом і заробляв дуже непогано. Він навіть мав мотоцикл з коляскою, на якому гасав вулицями міста у чорному шоломі та великих круглих окулярах, наче прибулець із космосу. Такий же шолом був призначений і для пасажира в колясці, тільки трішки менший і білого кольору – це для бабусі Герти. Вона горнула до своїх грудей кошик із покупками і гримала на діда Омеляна, коли той зарізко входив у пово­рот – городина випадала з кошика і котилася на дно коляски до її ніг. Марка мотоцикла була "БМВ Р-12" і, здається, саме цю модель використовували німці під час війни. Тільки в ко­лясці їхала не бабця з кошиком, а солдат з кулеметом.

Отже, з гордістю можу сказати, що мій дідо з бабусею були симпатичними старими, які зналися на музиці – бабуся на фортепіано грала вальси Шопена, клавішні варіації на симфонії Шуберта, сонати Шумана і оркестрові вальси Штрауса – усіх композиторів на літеру "Ш".

Дідусь ходив до чоловічого клубу в готелі "Брістоль" на кілька келихів рому та партію преферансу чи скату. Вони удвох їздили відпочивати в Констанцу, Сінаю та Брашов. Одного разу навіть узяли з собою на море мене та Кшистю.

А ще, я ледь не забув про це, вони мали дога. І цей велетенський, наче кінь, собака залазив у коляску мотоцикла і їздив разом з дідом на Прут, на Цецино чи у Валя Кузьмін. Звісно, це виглядало ще кумедніше, ніж коли в колясці їхала бабуся. Цей пес, хоч і був велетнем, страшенно боявся рудого кота Роберта, названого на честь Шумана. Дога ж прозивали Гулівером – зрозуміло чому. Так ось, коли Роберт з'являвся в хаті, то бідолашний Гульо мусив ховатись у своєму встеленому ганчір'ям кутку.

Ця сімейна ідилія тривала, допоки не прийшла радянська влада. За всіма ознаками, дід із бабусею були для комуністів буржуями й капіталістами, гнобителями народних мас. Звісно, нікого з них не цікавило, що мій дідусь народився у невеликому селі у хатці на курячих ніжках і все своє майно нажив наполегливою працею. Він був чудовим керівником, збирав найкращих людей, на роботу брав непитущих, платив дуже добре, але й вимагав працювати на совість. До прикладу, попервах дід не брав ковальських виробів мого батька, хоч той був його зятем, тільки тому, що мій тато ще надто мало займався ковальством.

Цеглу будівничий Омелян Панчук замовляв лише на цегельні "Патрія", що її свого часу заснував Маркус Кіслінґер. Мій дід був одним із тих, хто будували Палац Юстиції, або так званий Будинок із левами. Він допомагав саме Кіслінґеру і Коритнянському, а заодно і вчився в них. Ну, а кераміку він замовляв на фірмі Леона Шренцеля. Плиточки були такими білими, що здавалося, наче йдеш по велетенській білій шоколадині. Ванни везли зі Львова та Відня, труби – з Тімішоари. Двері робили майстри з Берегомета, що на Сіреті.

Золота доба будівництва була ще за Австрії, але й за Румунії будувалося багато. Тільки у стилі функціоналізму. Взагалі, румунські архітектори хотіли показати, що вони значно модерніші за австрійців, які будували здебільшого у класицистичному стилі з розкішними домішками сецесії. Румуни й справді звели кілька гарних будівель, які, щоправда, не завжди вписувались серед старіших будинків. Але зараз, мабуть, не час на лекції з чернівецької архітек­тури, тим паче я не є фахівцем.

Я просто хочу тобі сказати, що колись люди вміли жити зі смаком, думали не тільки про зміст, а й про форму. Краса відігравала величезну роль. Потім усе стало пріснішим. Мені здається, що красу за радянських часів хотіли знищити як таку. Щоб усе було практичним. Навіть жінка мала виглядати в першу чергу як будівниця соціалізму, а вже потім як жінка. Але то вже прийшло до нас пізніше.

А тоді, наприкінці осені 40-го, я зайшов до оселі свого діда і не впізнав її. Він познімав картини, кришталеві люстри. З передпокою зникли два дзеркала на повен людський зріст у масивних рамах. З фасаду було стерто напис "Villa Hertha" – зрозуміло, з яких причин. Складалося враження, що мого діда й бабусю обікрали.

Тепер у будинку жила ще одна сім'я – це був грубник з дружиною. Так було безпечніше. Мій дід не хотів, щоб до них підселили когось чужого, як це трапилося з нами. Зайве багатство чи квадратні метри могли стати вироком. Якось за горням кави він похвалився, що свого часу придбав дружині фортепіано, а не рояль: "Гадаю, рояль довелося б теж винести, а ось за фортепіано вони нічого не скажуть". "Я б тобі не дозволила винести рояль", – заперечила бабуся.

Кава, до речі, на той момент у них була добра. Дарма що загалом її запаси в місті уже вичерпалися. Мене здивувало інше: мої дід та бабуся трималися дуже впевнено, і не було помітно, щоб вони переймалися ситуацією. Принаймні зовні. Дід грав із грубником у карти – оскільки чолові­чого клубу в "Брістолі" вже не було. Бабуся з дружиною пічника варили яблунево-грушевий джем, за вікнами падав перший сніг, а Роберт у куточку пригорнувся до Гуля – видно, на зиму вони укладали між собою мир.

Якось бабуся помітила, що я сумую зимовими вечорами, і сказала, що я можу запрошувати до них додому ту панянку у жовтому плащі, з якою вона мене бачила на вулиці тепер уже Ольги Кобилянської. Я не був впевнений, що це найкраща ідея, але, трохи поміркувавши, вирішив, що точно не найгірша. Тож панянка у жовтому плащі, а це була Дора, стала з'являтись у віллі "Герті".

Тепер у домі знову зазвучала німецька – це між собою спілкувалися моя бабуся і Дора. Дід же навчив мене грати у скат, і ми цілу зиму тільки те й робили, що пили каву, змішуючи її з рештками рому, улюбленого дідового напою, і вдихали тютюновий дим відомого адвоката Шмунца, який приходив до нас додому з кубинськими сигарами.

– Докторе Шмунц, а де ж ви берете сигари в такий непростий час? – Запитав якось мій дідусь.

– Майстре Панчук, я зараз соліст і граю в гандшпіль, тому мені не можна припускатися помилок. Тим паче, я можу вийти в сажотруси.

– Ні, у шварц[1] ми вам вийти не дамо, але, може, через ваші канали можна було б дістати кілька пляшечок рому. Та й ром походить із тих же країв, звідки й ваші сигари.

– Мої канали з дня на день перекриються. І надто дорого це. Тож хоч я залишуся скоро без сигар, але прямо зараз вийду у шварц.

Шмунц був чи то євреєм, чи то німцем. Цього ніхто не знав. Схоже, що саме він і навчив грати мого діда у скат. Було це до того, як дід збудував йому будинок, чи після – я не знаю, але між ними була давня дружба.

Коли приходив грубник, то ми переходили на преферанс, бо в нього можна грати вчотирьох, а для скату було потрібно лише троє. Звісно, зовні ми й справді були ніби якась загниваюча буржуазія, яка цілу зиму гайнує на гру в карти, але під ту пору нам не залишалося нічого іншого. Це був сховок від усього, що діялося довкола. Треба було пересидіти, обміркувати, що робити далі, побачити, як поведеться радянська влада, і не потрапляти зайвий раз їй на очі. Тому гра в карти була лишень завісою, за якою вели розмови й шукали нових рішень.

До діда час до часу приходили й інші люди. Він приймав їх у своєму кабінеті, але вже без дубового столу для креслень із безліччю ніш та шухляд і велетенської, на всю стіну мапи Європи. Таку мапу теж було небезпечно три­мати, бо тепер батьківщиною була не Європа, а Радянський Союз. Ці напівконспіративні зустрічі завжди цікавили мене. Я не можу нічого стверджувати, але мені постійно здавалося, що була група людей, які хотіли спробувати побороти радянську окупацію або принаймні вирішити питання з приватним підприємництвом у Чернівцях, і що мій дід був серед них.

Ситуація направду була складною. Десятки поважних підприємців, на яких трималась економіка міста, мали згорнути свою справу або віддати усе державі. Самі ж ці люди щонайбільше могли б претендувати на одну з посад на колишньому своєму підприємстві, але, звісно, не керівну. Бо керівниками призначали лише приїжджих. Совіти думали, що тут, у Румунії, всі неграмотні й далекі. Та насправді все було навпаки. Ті великі директори не вміли навіть унітазами користуватись. Один з таких очолив поштове відділення й наказав позносити цей буржуазний непотріб, а натомість поставити "нормальну людську парашу". Опинившись у Чернівцях, вони не могли натішитися, куди потрапили, а в той же час усе руйнували і перекроювали на свій лад.