Ніл Ґейман: "Обережно, тригери!"
Збірка оповідань для шанувальників фантастики й містики.
"Видавництво КМ-Букс" випускає п'ять книжок одного із найвідоміших авторів сучасних фантастичних оповідань – Ніла Ґеймана - українською.
Для любителів фантастичних та містичних історій видавництво представляє збірку "Обережно, тригери!", підлітковий роман "Книга кладовища", роман, який ліг в основу нового блокбастера "Небудь-де", та знамениті романи "Американські боги" й "Зоряний пил".
Пропонуємо ознайомитися з уривком з книжки "Обережно, тригери!" на сайті. Збірка містить опубліковані раніше короткі твори автора — оповідання, вірші й історію про Доктора Хто, написану до п'ятдесятої річниці відомого телесеріалу в 2013 році, а також нове оповідання "Чорний пес".
***
Справа про смерть і мед
У цих краях роками залишалося загадкою, що сталося зі старим білим чоловіком-примарою — чужинцем, який носив велику сумку на плечі. Були ті, хто вважав, що його вбили, і згодом вони розрили підлогу маленької халупи Старого Гао високо на схилі у пошуках скарбів, але знайшли лиш попіл і олов'яні таці, почорнілі від вогню. Зрозуміло, це сталось після того, як зник сам Старий Гао, але до того, як його син повернувся з Ліцзяна, щоб зайнятися вуликами на схилі.
* * *
Оце і є проблема, писав Холмс у 1899-му: нудьга.
І брак інтересу. Або, швидше, стає надто просто. Коли радість розкриття злочинів постає як виклик, коли існує вірогідність зайти у глухий кут, тоді, звичайно, злочини втримують твою увагу. Але коли будь-який злочин можна розкрити, та ще й при тому досить просто, тоді, звичайно, в цьому занятті нема жодного сенсу.
Дивіться: цього чоловіка вбили. Отже, є той, хто це зробив. Його вбили з однієї чи кількох причин, які можна перелічити на пальцях однієї руки: він комусь заважав, мав щось, потрібне іншим, чи перейшов комусь дорогу.
І де тут виклик?
Бувало, у щоденній газеті я натрапляв на опис злочину, над яким ламала голову поліція, і знаходив розгадку в загальних рисах, якщо не в подробицях, ще до закінчення статті. Злочини надто придатні до розкриття. І тому їх так легко розслідувати. Навіщо дзвонити поліції і давати ключі до їхніх загадок? Я знову і знову залишаю їх наодинці з завданням, бо для них воно є викликом, а для мене — ні. А я почуваюсь живим лише тоді, коли вбачаю виклик.
* * *
Бджоли на туманних пагорбах — таких високих, що іноді їх називали горами — дзижчали під слабким літнім сонцем, снуючи між весняними квітами на схилі. Старий Гао слухав їх без задоволення. Його кузен, який жив у селі за долиною, мав кілька десятків вуликів, і в усіх них уже збирався мед, хоча для цього було зарано; а ще той мед мав білий колір, як у китайського жада.
Старий Гао вважав, що білий мед на смак нічим не кращий від жовтого або коричневого, який збирали його власні бджоли, хоч виробляли вони його у малих кількостях, от тільки його кузен отримував за білий мед удвічі більше грошей, ніж Старий Гао міг просити за свій найкращий збір.
З того боку пагорба, де жив його кузен, бджоли були ревними, старанними, золотаво-коричневими трудягами, які приносили до вуликів пилок і нектар у величезних кількостях. А от бджоли Старого Гао були дратівливими та чорними, блискучими, як кулі, і виробляли рівно стільки меду, скільки їм було потрібно на зиму, ну, і ще трішки: цього Старому Гао вистачало тільки на те, щоб продава - ти односельчанам, по грудці стільників за раз. Стільники з розплодом, заповнені личинками — цими ласими шматочками протеїну — він продавав дорожче.
Щоправда, такі стільники траплялися рідко, бо його бджоли були сердитими й похмурими, і будь-яку роботу, у тому числі розмноження, зводили до мінімуму. Тому Старий Гао розумів, що з кожним проданим стільником з розплодом він втрачав бджіл, які могли б збирати мед для продажу в майбутньому.
Старий Гао був таким похмурим і сердитим, як його бджоли. Колись він мав дружину, але вона померла під час пологів. Син, який вбив її, прожив тиждень, а потім і сам помер. Нікому буде замовити за Старого Гао панахиду, прибрати могилу до свят чи покласти на неї приношення. Він помре забутим, таким же непримітним і непоміченим, як його бджоли. Пізньої весни того року, як тільки дороги стали прохідними, з-за гір прибув старий білий чужинець з великою коричневою сумкою на плечах. Старий Гао почув про нього, перш ніж з ним зустрівся.
— Один чужинець дивиться на бджіл, — сказав йому кузен.
Старий Гао промовчав.
Він пішов до кузена, щоб купити відро другосортних стільників, які були пошкоджені або розпечатані й могли скоро зіпсуватись. Він придбав їх задешево, щоб годувати власних бджіл, і якби спробував продати кілька штук у своєму селі, ніхто б і не помітив. Вони обидва сіли пити чай в хатині кузена Гао на схилі пагорба. Від пізньої весни, коли починав текти перший мед, до перших холодів кузен Гао покидав домівку в селі і жив у хатині на схилі, де спав біля своїх вуликів, побоюючись крадіїв. Його дружина та діти відносили стільники і пляшки з білосніжним медом вниз до села на продаж.
Старий Гао не боявся крадіїв. Блискучі чорні бджоли з його вуликів не пощадили б жодного, хто їх потурбував. Він спав у селі, доки не приходив час збирати мед.
— Я відправлю його до тебе, — сказав кузен старого Гао.
— Відповіси на його питання, покажеш своїх бджіл і він тобі заплатить.
— Він знає нашу мову?
— У нього жахливий говір. Він розповів, що навчився мові у моряків, а більшість із них була кантонцями. Але він швидко вчиться, хоч вже й старий. Старий Гао щось пробурчав, не бажаючи чути про моряків. Вже був пізній ранок, а попереду його ще чекали чотири години ходьби через долину назад до села в страшенну спеку. Він допив чай. Кузенів чай був кращий від того, що Старий Гао міг собі дозволити.
Він добрався до вуликів ще засвітла і поклав більшість розпечатаних стільників у найслабші з них. Всього в нього було одинадцять вуликів. Його кузен мав понад сотню. Поки Старий Гао робив це, його вжалили двічі — зверху в руку й ззаду в шию. Його жалили більше тисячі разів за життя. Складно навіть було сказати, скільки саме. Він майже не помічав укусів інших бджіл, а от від укусів своїх чорних бджіл завжди було боляче, навіть коли підпухлість сходила і місце укусу більше не пекло. Наступного ранку до будинку Старого Гао в селі прийшов хлопчик і повідомив, що хтось — а саме велетенський чужинець — хоче його бачити. Старий Гао лише пробурчав у відповідь. Він ішов селом своїм помірним темпом, тоді як хлопчик побіг уперед і невдовзі зник з очей.
Старий Гао застав чужинця за чаєм на ґанку Вдови Чжан. Він знав матір Вдови Чжан п'ятдесят років тому — вона була подругою його дружини, — та вже пройшло чимало років, як вона померла. Навряд чи залишились ті, хто пам'ятав дружину Гао. Вдова Чжан принесла старому чай, представила його літньому чужинцю, який зняв з плечей сумку, і сіла за маленький столик.
Кожен посьорбував свій чай. Чужинець мовив:
— Я бажаю побачити твої бджоли.
* * *
Смерть Майкрофта означала кінець Імперії, та крім нас двох про це ніхто не знав. Він лежав у тій тьмяній кімнаті, прикритий одним лиш тонким білим простирадлом, немов уже почав ставати типовим привидом, і залишалося тільки зробити отвори під очі, щоб довершити образ. Я думав, що хвороба його висушить, але він виглядав огряднішим, ніж будь-коли, його пальці роздулися до розміру білих сальних ковбасок.
Я мовив:
— Доброго вечора, Майкрофте. Доктор Хопкінс каже, що тобі залишилося жити два тижні. Він також зазначив, щоб я в жодному разі тобі цього не повідомляв.
— Він телепень, — заявив Майкрофт, хрипко сапаючи між словами.
— Я і до п'ятниці не доживу.
— Давай хоч до суботи, — відказав я. — ти завжди був оптимістом. Ні, вечір четверга, а далі я стану не більш ніж вправою з прикладної геометрії для Хопкінса та розпорядників похорон зі "Снігсбі й Молтерсон", перед якими постане непросте завдання — враховуючи вузькість дверей і коридорів — винести мій труп з цієї кімнати та будівлі.
— Я теж міркував, як їм це вдасться, — сказав я.
— Особливо, враховуючи сходи. Але вони просто знімуть віконну раму і спустять тебе на вулицю, як рояль.Почувши це, Майкрофт пирхнув зі сміху.
А тоді мовив:
— Мені п'ятдесят чотири роки, Шерлоку. В моїй голові британський уряд. Не такі дурниці, як бюлетені і виборчі кампанії, а саме серйозні речі. Ніхто інший не знає, як пов'язане пересування військ на пагорбах Афганістану з безлюдними берегами Північного Уельсу, ніхто інший не бачить повної картини. Ти собі уявляєш, на що ця ватага разом зі своїми дітьми перетворить незалежність Індії?
Я раніше не думав над цим питанням.
— А вона взагалі стане незалежною?
— Звичайно. Не пізніше, ніж через тридцять років.
Я нещодавно написав на цю тему кілька доповідей. Власне, як і на інші теми. У мене є доповіді про російську революцію — яка, б'юсь об заклад, відбудеться цього десятиліття, — і про Німецьке питання, і... ще про цілу купу всього. Хоч я й не сподіваюся, що їх прочитають чи зрозуміють.
Знову хрипіння. Легені мого брата торохтіли, як шибки у порожньому будинку.
— Знаєш, якби я жив далі, британська імперія могла б проіснувати ще з тисячоліття, приносячи світу мир і добробут.
В минулому, особливо в дитинстві, коли Майкрофт робив подібну грандіозну заяву, я намагався його подражнити. Але не зараз, не на його смертному ложі. А ще я був певен, що він говорив не про ту Імперію, яка була насправді — недосконалу і ненадійну будову з недосконалих і ненадійних людей, — а про британську імперію, яка існувала лише в його уяві, як прекрасна сила для цивілізації і загального процвітання.
Я не вірю і ніколи не вірив у імперії. Але я вірив в Майкрофта. Майкрофта Холмса. Віком п'ятдесят чотири роки. Він побачив нове століття, але Королева все одно переживе його на кілька місяців. На тридцять років старша за нього, вона таки була міцною старою. Я замислився, чи можливо було уникнути такої нещасливої розв'язки.
Майкрофт мовив:
— Звичайно, твоя правда, Шерлоку. Якби я змусив себе робити вправи. Якби я їв сам лише пташиний корм й капусту замість стейків у пивній. Якби я почав ходити на контрданс, завів дружину й цуценя і загалом поводився всупереч власним звичкам, то, можливо, забезпечив би собі ще з десяток років життя. Але що таке десять років? Сміх та й годі. Зрештою, до мене б однаково прийшло старече слабоумство. Ні. Я вважаю, що тільки двісті років пішло б на підготовку робочої громадянської служби, не кажучи вже про спецслужбу...
У відповідь я промовчав.
Голі стіни тьмяної кімнати. Не було ані цитат з робіт Майкрофта, ані ілюстрацій, фотографій чи картин. Я порівняв це аскетичне житло з моїми захаращеними кімнатами на Бейкер-стріт і вкотре здивувався розуму Майкрофта. Йому не потрібно було нічого назовні, бо все необхідне він мав усередині — все, що він бачив, все, що пережив та все, що прочитав. Він міг заплющити очі і блукати Національною галереєю або розглядати книги в читальному залі британського музею — чи, скоріше,порівнювати донесення розвідки з окраїни Імперії з ціною вовни у Вігані та статистикою з безробіття у Хоуві, а потім, керуючись цим і лише цим, наказати, щоб когось підвищили або щоб непомітно прибрали зрадника. Майкрофт з жахливим хрипом втягнув повітря, а тоді сказав:
— Це злочин, Шерлоку.
— Перепрошую?
— Злочин. Це злочин, брате мій, такий мерзенний і страшний, як будь-яка з розслідуваних тобою кривавих різанин. Це злочин проти світу, природи та порядку.
— Мушу зізнатися, мій любий друже, що я тебе не зовсім розумію. Що саме злочин?
— Моя смерть, — відповів Майкрофт, — зокрема.
І Смерть взагалі.
Він подивився мені в очі.
— Я не жартую, — продовжив він.
— Чи не це злочин, вартий розслідування, Шерлоку, старий друже? Злочин, над яким ти, можливо, мізкуватимеш навіть після того, як встановиш, що бідолаху, який раніше диригував духовим оркестром в гайд-парку, вбив третій корнет за допомогою препарату стрихніну.
— Арсену, — поправив я його майже машинально.
— Думаю, ти дізнаєшся, — прохрипів Майкрофт, — що арсен, хоч і був наявний, насправді, випадково потрапив у його вечерю зі шматочками зеленої фарби, що вкривала естраду. Отруєння арсеном — це однозначно помилковий слід. Ні, того бідолаху доконав стрихнін. Більше Майкрофт не сказав жодного слова — ані того дня, ані будь-якого іншого. Він зробив останній подих наступного четверга ввечері, а в п'ятницю важливі хлопці з "Снігсбі й Молтерсон" зняли раму з вікна тьмяної кімнати і спустили останки мого брата на вулицю, як рояль. На його похоронах були присутні я, мій друг Ватсон, наша кузина Харрієт і — слідуючи чіткій волі Майкрофта — більше ніхто.
Громадянська служба, Міністерство закордонних справ та навіть клуб "Діоген" — усі ці установи та їхні представники були відсутні. Майкрофт був самітником при житті, тож він збирався ним залишатися і після смерті.
Отже, були ми троє і священик, який не знав мого брата і навіть не уявляв, що відправляє у могилу не кого іншого, як всезнаючу силу британського уряду.
Чотири кремезні чоловіки міцно вчепилися в мотузки і опустили тіло мого брата до його останнього пристановища, і, варто сказати, робили все можливе, щоб тільки не проклинати його вагу. Я дав кожному з них півкрони на чай. Майкрофт помер у п'ятдесят чотири роки, і коли його опускали до могили, увласній уяві я досі чув його млявий, сірий хрип, крізь який чулося: "Ось тобі злочин, вартий розслідування".