Каннський щоденник: як плакали за Майданом на Круазет

Покришки самовиносили з гаража. Напівкотили, напівтягли - притримуючи пальмовим гіллям. Не золотим, нагороджувальним, фестивальним. Сухим і жовтим. У Каннах вперше йшов дощ - сильний, шквальний. Ми накривали на стіл абсолютно некошерне поєднання - сало, яке привезли з України, і сир з французького супермаркета. До перегляду було дві години.

Спершу нашої "Небесної сотні" в програмі не було. Її взяли до перегляду документалок Майдану несподівано, завдяки диву, Б-гу і копії, яка несподівано швидко і вчасно матеріалізувалася в павільйоні.

Нас показували другими - після "Жінок Майдану" Наталки Пятигіної. І я хвилювалася більше, ніж коли писала перший сюжет, захищала диплом, вперше включалася і стрибала з мосту в Кам'янці. Мені треба було представити особливе кіно в особливому місці, знайти правильні слова і не розревітися. Хоча я не з плаксивих.

"Небесна сотня" для мене важливіша і ближча за "Страсті Христові" Мела Гібсона. Хоча жанри і масштаб різні. І найменше б хотілося гнівити Б-га. І взагалі-то, мова про кіно. "Небесна сотня" - кіно про мою країну, яка ніколи не заживе іншим життям. Про людей, які знали, на що і чому йдуть. І робили це чесно і сміливо. І теж ніколи не будуть іншими. "Душу й тіло ми положим за нашу свободу". Б-же, не гнівайся, але кожен з Небесної сотні (чи тисячі?) - страждав з гідною твого сина самопожертвою.

"Небесна сотня" - кіно моїх колег, які лізли в пекло, щоб добути безцінні кадри. Вони теж знали, на що йдуть. Всі ці 13 операторів, впертих у своїй любові до країни і професії. А ще робота колег, які монтували і писали - з тим самим комом в горлі, який неможливо проковтнути.

"Небо падає",- говорив Устим. Небо в Каннах плакало і в моєму горлі з'явився знайомий ком. Прийшли люди і, попри дощ, їх було так багато, що прочинили двері. Тих, хто стояв ближче, просили присісти. Примітно, що французькою.

Показували без субтитрів і мова не мала значення - картинка була настільки промовистою, що можна було нічого не говорити. І всі це розуміли. І плакали щиро. Поляки, білоруси, французи і данці, австралійці, англійці і українці. І на довершення, розревілася я. А потім мене питали, де взяти копію і як знайти в інтернеті. І чому одні українці стріляли в інших у спільній столиці спільної країни.

Дощ закінчився. І всі пішли на терасу. Якась дама сказала: "Дивовижна нація: пережили страшну трагедію, зняли про неї кіно ще й нагодували. Ви завжди такі гостинні? " "Ми? Так. Усі".

І я розказала їй про тисячі людей, які йшли через мости, трамвайні колії пішки на Майдан, коли в Києві зупинився транспорт. Про жінок, які голими руками розбирали бруківку. Про жінок, які днями і ночами розливали чай і обпікали до рожевого руки. Про мам - мою і інших, які тягали на Майдан борщ і кашу. На горбу, у кравчучках, в рюкзаках і просто в руках.

А ще - про жінок Сходу, про яких розповів якось мій колега Гріша Жигалов. Вони спершу заблокували українське військо в своєму глухому селі під Донецьком. А потім прийшли до них з матюками і торбами продуктів - щоб ті не голодували, поки їх блокують. Обличчя у дами витягнулось.

Вона сьорбнула розе і сказала: у мого діда був роман з українкою. Ви вірите в телегенію серед людей? Ну, може в мені теж є українська кров?

Я сказала, що вірю в телебачення. Ком в горлі кудись дівся: треба було переганяти в Київ відео і писати про те, як все пройшло.