Мова, якою вони з нами говорять

Повернувся з протесту проти "мовного" закону. Побачив харківську фан-зону. На площі, з боку Сумської, стоять три гігантські матрьошки, на яких зображені німкеня, голландка та португалка.

Виглядають, щонайменше, загрозливо. Гадаю, голландці з німцями будуть здивовані. Самі матрьошки, схоже, лишились від якихось попередніх свят – чи то Нового року, чи то Дня незалежності. В будь-якому разі – на цій площі вони вже стояли.

Харківська влада має якусь малопоясниму любов до цих іграшок, видно, хтось ними в дитинстві перегрався. Підозрюю, на осінні вибори місцеві регіони теж підуть із матрьошками, зобразивши на них, відповідно, передвиборчі портрети мера та губернатора. Але менше з тим.

Протестувальників було чоловік сто, плюс міліція. Частину з них (протестувальників) я пам'ятаю ще з харківських мітингів кінця вісімдесятих. Сильно здали, проте не здалися. Але так само були й молоді люди. Дехто в футболках "Свободи".

Декого я час від часу бачу на різних концертах та літературних вечорах. Решту складали незалежні журналісти. Залежних, ясна річ, не було – залежні в цей час звітували на своїх каналах та радіостанціях про успіхи тих, від кого вони залежать.

Перехожі не зупинялись – мовна проблема, наскільки можна судити, справді мало кого цікавить. Принаймні не настільки, аби щось підтримувати, чи проти чогось протестувати.

Можливо, на це вони й розраховують – телевізор увечері подивляться всі, а ось на мітинг зранку вийдуть лише ті, хто не побоявся.

Можливо, вони справді думають, що їх бояться, саме тому демонструють силу та брутальність, забороняючи мітинги й зганяючи міліцію. А можливо, вони взагалі ні про що не думають, діючи на автопілоті й користуючись давно перевіреними методами та прийомами.

Скажімо, є така давня звичка українських політиків – напередодні виборів обов'язково нагадувати про мовне питання, зіштовхуючи нас поміж собою, й примушуючи нас боротися одне з одним.

Прийом, здавалося б, настільки давній, що не мав би вже діяти. А, виявляється, ні – мовні війни й далі здатні розколювати суспільство, на них і далі дослужуються до вищих генеральських звань, ламаються голови та підносяться прапори.

За двадцять один рік незалежності в цьому сенсі нічого не змінилося. Мабуть тому, що ми самі не змінилися, дозволяючи розводити себе по різні боки барикад, дозволяючи створювати для себе образ ворога з-поміж своїх співвітчизників, і потім болісно на цей образ реагуючи.

Вони поводяться з нами так, як ми дозволяємо з собою поводитись. Вони говорять із нами тією мовою, на яку ми реагуємо – мовою провокацій, викликів, ультиматумів, погроз, залякувань. Вони не змінюють правил гри, оскільки ми й надалі граємо за цими правилами.

Я говорю, звісно, не лише про тих, хто сьогодні виходить на вулиці. Більше того – в першу чергу я говорю про тих, хто не виходить.

Адже всі ці вистави з законами та боротьбою за права виборців влаштовуються перш за все для них – тих, хто сприймає світ через блакитні екрани, тих, хто й далі вірить, ніби парламент - це місце, де відстоюються їхні інтереси, тих, хто й далі переконаний, що головний їхній ворог – той, хто говорить іншою мовою.

Тих, хто зранку до вечора говорить про політику в себе під під'їздом, проте ніколи й нізащо не вийде протестувати проти підвищення комунальних тарифів чи вартості проїзду в міському транспорті.

Себто, називаючи речі своїми іменами, все це блазнювання розраховане на нас всіх – пересічних громадян України, оскільки ми просто потребуємо цього маразму, продовжуючи його для себе під час чергових виборів, оскільки ми залежимо від нього, оскільки ми просто звикли спілкуватися тією мовою, якою з нами говорять.

Вперто вірячи, що ось цього разу нас напевно почують. Щиро потім ображаючись, що знову лишились непочутими.