"Неестественное государственное образование"

Покійний Алєксандр Солженіцин своїм прозірливим оком давно вже побачив, що усе зло йде від Америки, але ж і західноукраїнські націоналісти ґав не ловили і якби не вони – ех! – жили б ми собі любенько однією великою всеросійською сім'єю.

В останньому своєму опусі "Россия в обвале" великий демократ писав: "Увы, националисты с Западной Украины, веками оторванные от остальной Украины, пользуясь переполохом 1991 года и неуверенностью украинских лидеров, стыдливо спешивших отмыться от коммунизма примыканием к накаленному "антимоскальству", – сумели начертать и вменить всей Украине ложный исторический путь: не просто независимость, не естественное развитие государства и культуры в своем натуральном этническом объеме, – но удержать побольше, побольше территорий и населения и выглядеть "великой державой", едва ли не крупнейшей в Европе".

Та, не зважаючи на це, "будем сохранять теплое чувство единого треславянского народа: "А вы, украинцы, как и белорусы, – все равно наши братья!" И надо широкодушно предложить Украине интенсивный "культурный обмен". (Националисты отшатнутся? Тем и покажут, что русский язык и русская культура – их Державе опаснее всяких ракет)".

Так ніби досі цей культурний обмін був менш інтенсивним. А всі оці завивання про братерську дружбу – це тільки звичайне окозамилювання на зразок підлещування лисиці до ворони, аби поцупити у неї сир. Де це братерство проявлялося? Коли вирізали упень Батурин, не пощадивши навіть дітей, чи коли цілими селами висилали на Північ, чи коли забороняли мову і літературу, чи коли морили голодом і сибірами?

Ще Володимир Винниченко сказав, що "російський демократ закінчується там, де починається українське питання". Солженіцин – яскравий приклад. Чим він відрізняється від Кіріла чи Путіна?

Не применшуючи його заслуг, як дослідника і письменника, все ж доводиться констатувати, що шовінізм – це щось набагато сильніше за будь-які ліберальні погляди. З українською незалежністю Росія не погодилася і не погодиться ще довго. Та і як вона може погодитися, якщо в російських підручниках пишеться цілком серйозно таке:

"Название "Украина" возникло в конце ХII в. для обозначения древнерусских земель, которые непосредственно граничили со степью (термин употребляется в значении "окраина")".

"Украинская "народность" сформировалась в ХV — ХVI вв".

"Всеукраинская Рада в Переяславе под руководством Б. Хмельницкого в январе 1654 г. приняла решение о воссоединении Украины с Россией. Это отвечало интересам двух народов".

"Попытки гетманов-изменников И. Выговского, М. Дорошенко, И. Мазепы оторвать Украину от России не получили поддержки подавляющего большинства украинского народа, который выступал против них".

"Деятельность российских правителей Петра І и Екатерины ІІ имела позитивное значение для Украины. Украинский народ получил защиту от экономического притеснения казацких старшин и грабительских нападений турецко-татарских феодалов".

Загибель козаків на примусових земляних роботах і закріпачення селян – це, очевидно, теж мало позитивне значення.

"Провозглашение в 1918 году независимости Украины было проявлением сепаратизма, не отвечало интересам украинского народа".

Питається: чому ж тоді довелося втрутитися Росії і вводити свої війська?

"Голодомор 1933 года не был геноцидом украинского народа, потому что голодом были поражены отдельные районы России и Казахстана.

Побочными причинами голода стали засуха и ошибки, допущенные низовыми органами власти в ходе проведения коллективизации".

Те, що в Росії у 1930-тих жодного голоду не було, окрім як на Кубані, де жили українці, не береться до уваги.

"Во время Великой Отечественной войны украинские националисты состояли на службе немецких оккупантов. Немало их служило в немецкой военизированной организации СС, признанной позже Нюрнбергским трибуналом преступной.

Руководители Организации украинских националистов, в частности С. Бандера, А. Мельник, Р. Шухевич, были агентами немецкой разведки".

При цьому якось обійдено увагою генералів Власова і Шкуро. Вони агентами не були?

"В июне 1941 года украинские националисты из состава батальонов "Нахтигаль" и "Роланд" во Львове устроили массовые расстрелы польской и еврейской интеллигенции. В течение всей войны украинские националисты принимали участие в геноциде евреев на территории Украины, в частности в Бабьем Яру (Киев)".

Про те, що "Нахтіґаль" не брав участі у жодних розстрілах, я вже писав, спираючись на рішення німецького суду. А "Роланд" взагалі ніколи у Львові не був. Польських професорів розстріляли німці, бо більшовики готували їх для нового комуністичного уряду в Польщі.

До чого тут націоналісти? У Львові в 1941 році було понад дві тисячі викладачів вищих навчальних закладів, частина з яких втекла з Польщі, а розстріляли лише 28.

"Украинская повстанческая армия создана с помощью немецкой оккупационной власти, которая предоставила националистам оружие и инструкторов. Эти военизированные формирования не воевали против немецких оккупантов".

Це твердження, мовби з вуст Табачніка вихоплене, безглузде, бо уже самі совєтські документи цьому суперечать. У донесеннях совєтських партизан повно свідчень про те, що УПА билася з німцями.

"РСФСР была основным донором экономического развития послевоенной УССР".

А як же вугіль, нафта і газ, який видобували в Західній Україні для усього СССР?

"В распаде СССР виноваты изменники и внешние силы".

Шкода, що ці зовнішні сили не названо.

І нарешті справжня цукерочка: "Независимая Украина — это неестественное государственное образование, обреченное на скорую гибель".

А "скорая" – це коли?

Білоруський історик Вадим Деружинський писав: "русская дореволюционная и советская историография не признавала Киевскую Русь державой украинского народа. Соответственно термины "Россия", "российский" советские историки вслед за Карамзиным, Соловьевым, Ключевским применяли не только к Московии, но и к Киевской Руси. То есть воровали наследие Киевской Руси у украинцев и присваивали его себе.

В итоге была создана крайне примитивная концепция истории Украины. Она гласила, что в прошлом украинский народ никогда не имел ни своего государства, ни своей самостоятельной истории".

Як, бачимо у путінській Росії нічого не змінилося. Російських діток учать нас тихо ненавидіти. І, цілком можливо, коли вони виростуть, і їх закличуть "восстановить историческую несправедливость", вони радісно кинуться виконувати свій святий обов'язок. Якщо, звичайно, "внешние силы" не завадять.

Юрій Винничук