Однокласники

- Я жодного разу не був на зустрічах випускників, на зустрічах однокласників, -

розповідає він. – Ніколи не хотілось. І не хочеться.

- Я теж жодного разу не був, - відповів я. – Хоча з задоволенням прийшов би на таку

зустріч.

Кого б я там міг зустріти, на подібній зустрічі? Скажімо, друзів дитинства, свідків юності, перші кохання, справжніх приятелів, веселих та безтурботних, сповнених життєвих планів, сповнених віри в солодке майбутнє, впевнених у собі, в своїх силах, своїх можливостях.

Очевидно, вони всі мало змінились, з ними не могло статись нічого погано. Лише добре, лише радісне. Всі вони так само наївні й довірливі, у всі них так само чіткі принципи та переконання.Ну, безперечно, додалось життєвого досвіду, мудрості, знань. З'явились набутки, є про що поговорити.

В цілому ж вони не змінились, зовсім-зовсім, - переконую я сам себе. – І зустрітися з ними – це зустрітися з самим собою. Тимсобою, яким я колись був – сповненим планів і віри, безтурботним і веселим.

Як би це все виглядало насправді? Боюсь, ми б просто один одного не пізнали. Десятки різних життів, десятки несхожих біографій, сотні випадків, тисячі облич, з якими доводилось зустрічатись – що нас узагалі може тепер об'єднувати? Що може бути спільного?

Згадки про те, що минуло, чого давно немає й бути не може? Сумнівна радість – сидіти й копирсатись у минулому, пригадувати якісь нібито веселі епізоди, переповідати якісь нібито ліричні історії. Безнадійно намагатись згадати, що там було важливого, двадцять років тому, на чому залежало, що хвилювало й викликало впевненість, у що вірилось і на що покладалось?

Штучні емоції, несправжні переживання, недоречне розчулення. Іноді ностальгія свідчить не так про багате минуле, як про порожнє сьогодення.

Марна справа – відчитувати в очах постарілих чоловіків і жінок їхні дитячі й підліткові страхи та сподівання, їхню впевненість, їхню відвагу. Життя всіх нас змінює, і це, можливо, взагалі найгірше, що з нами відбувається.

Що вже говорити про досвід та набутки? Скоріше за все, головним досвідом більшості з них є досвід розчарувань та відмов, зрад та поразок, розлучень, звільнень, хвороб, безгрошів'я. Ну, що там ще цікавого трапляється з нами всіма? Ділитися подібним досвідом – справа не надто весела.

Тому зустрічі однокласників, це як зустрічі анонімних алкоголіків – різнитись можуть хіба що шляхи, що нас усіх сюди привели, кінцевий результат, так би мовити, питань не викликає.

Можливо, саме цей підсвідомий страх перед чужими проблемами, небажання бути свідком чужих негараздів, невміння ділитися своїми, часто відштовхують нас від подібного повернення в минуле, від спілкування з людьми, які лишились у нашій пам'яті, і яких ми воліємо саме там і тримати – в сонячних днях, наповнених радістю та сенсом, сподіваннями та легкістю.

Хай вони лишаються такими, якими я їх запам'ятав, не хочу нічого знати про те, що більшість із них зламались і відступили, що мрії більшості з них так і не збулися, що кохання більшості з них розбились і пішли на дно. Краще жити ілюзіями, аніж скорботою, хай це не надто чесно, зате, принаймні, безболісно.

- Я ось пару років зустрів свою давню знайому, - сказав я йому насамкінець. – Не

бачив її років двадцять. Колись вона мені подобалась. Але що з нею сталось за ці двадцять років! Вона тепер схожа на мою вчительку географії. В поганому сенсі цього слова. Я коли побачив її – так розчарувався. Потім подивився в дзеркало й заспокоївся.

Могло бути гірше, - подумав. – Хоча не набагато.

Сергій Жадан