Україна - Франція - 2:0. Місія здійсненна!

Я на власні очі бачив усі чотири попередні спроби України в стикових матчах. Я в усіх чотирьох попередніх випадках шалено підтримував команду, хоча варіації, певна річ, були. Десь нам не вистачало міці, десь - характеру, місцями - майстерності, а востаннє - й розуму. Зараз усе з нами. Чи при нас. Наразі ми найближче до фіналу з усіх попередніх спроб. Більше говорити не буду. Просто потримаємо кулаки. І віритимемо.

УКРАЇНА - ФРАНЦІЯ - 2:0. ІСТОРИЧНА ПЕРЕМОГА

Я не прихильник сумних казок. Я не хочу, щоб наша мрія, наша казка, виплекана буквально щотижня, розтанула ось так просто й банально, без належного злету й потрібного в таких випадках трагізму. Тому я буду просто вірити. В повторний матч. У нашу команду. І в нашого тренера. Мені нічого іншого не залишається. Я маю на це право. Як має право на це наша команда. І наш тренер. Тому зачекаємо до наступного вівторка.

Усе, що було досі - квіточки. Забудемо про подвиг у Варшаві, гру на нервах у Одесі, фантастичну ніч у Подгориці, сан-маринських аматорів, англійських професіоналів і польських рубіконів. Усе те залишилося в історії. Приємній. І не більше. Бо надалі - головний матч року. Справді головний. Головний для нашого тренера, для команди цієї каденції. Вони разом заслужили на максимум. І на нашу підтримку. Але їм/нам не пощастило в головному - найгірше, що нам могло випасти, нам випало. Франція. З усіма наслідками. Відтак маємо - усі разом - зробити ледь не неможливе. Словом, здійснити подвиг. Черговий. Найголовніший.

Франція постала очікуваною. Колючою, непоступливою. І такою собі пружиною, яка готова при першій-ліпшій нагоді розправитися. Україна також не могла дивувати неприємно. Мотивація. Мотивація і ще раз мотивація - саме це наші протиставили супернику. Швидкості пристойні, функціоналка також на належному рівні, ініціативою ніхто не хотів поступатися - ось саме цим і запам'яталися стартові хвилини зустрічі. Наші дуже обережно і щетинисто намагалися діяти в обороні, чіпко і наполегливо - в атаці. Проте до всього цього гості були готові. Захищалися вони цілком упевнено і без мандражу. Та й атакували цілком зухвало. Мабуть, усе таки відчували в собі якусь внутрішню зверхність, про яку неодноразово говорилося напередодні зустрічі. Та й індивідуальна майстерність французів усе ж таки відчувалася навіть за такого - достоту нейтрального перебігу подій.

За подібного сценарію ми могли розраховувати або ж на відверту помилку з боку підопічних Дешама, або ж на щось неабияке з боку наших. Проте позиційна обопільна гра не залишила шансів на такі віддушини. Чомусь здалося, що в такій грі ми почуваємося не найкращим чином. Проте Україна прийняла запропоновані суперником умови гри. Господарі намагалися витиснути супротивника подалі до середини поля. І це їм вдалося. Мабуть, варто залишити за дужками, чого вартувала нашим така наполегливість. Неймовірними зусиллями волі українці здобули право грати першим номером. Вони видряпали, вигризли можливість створювати гольові моменти. Не знаю, наскільки свідомо французи підсідали в таких ситуаціях, проте можливість контратакувати вони залишали за собою. І цією можливістю користувалися за першої ж нагоди. Проте команда Фоменка дуже високо зустрічала суперника - перший оборонний редут вибудовувався вже на чужій половині поля. Доречними були й тактичні фоли, коли наші футболісти ще на чужій половині поля зривали в зародку чужі атаки. Що ж до наших нагод у атаці, то вони також були. Нехай не стовідсоткові. І навіть не реальні. Але моменти створювалися. За такої гри на щось інше важко було очікувати. Прикро, що витиснути максимум із мінімуму не вдалося.

Якщо ж резюмувати нашу гру в першій половині зустрічі, то можна це зробити кількома словами - зробили фактично все, що могли. В захисті перекусили все, що й треба було. В атаці…Як ми не дозволили опонентам вільно дихати, так і нам не дозволили розвернутися. Відтак залишалося сподіватися, що в другому таймі пощастить більше.

Відверто кажучи, попервах щастило не дуже. Наші робили все, що могли, їхні докладали не менше зусиль. Пожежі в карній зоні гостей не було. Як би українці не намагалися створити щось на кшталт того. Проте із наполегливістю молодого дантиста команда України продовжувала длубати зуба. Хворий він чи ні - байдуже, головне - сумлінно виконувати свою роботу. Наші свою роботу виконували сумлінно. Як лише могли. На полі справді була команда. Навіть не так - КОМАНДА. Даруйте за високопарність, я сам дуже рідко звертаюся до подібного стилю. Проте в даному випадку хотілося хоч якось виокремити своїх. Виокремив, як зумів. Попри те, що в даному випадку наділяти цю команду якимось індивідуальними характеристиками й прізвищами недоцільно й недоречно, бо хлопці справді діяли в унісон, усе ж, даруйте, хотів би виокремити - зовсім трішки, пунктирно - Федецького. За те, що мужик. Справжній. Сказав, що якщо його поставлять в основу, то Рібері ми не побачимо. Майже не бачили. Дякуємо, Артеме. Дякуємо, командо.

Зате побачили Зозулю. В усій красі. На хвильку, епізодом. Проте й цього вистачило, аби зробити майже неможливе - повести в рахунку. Маленький український нападник в штрафній зоні гостей вигулькнув, як метеор і олов'яний солдатик водночас. Опоненти розлетілися, як кеглі від контакту з важкою кулею. Браво, Романе! Браво, Україна!

Щоправда, майже одразу довелося пережити малоприємні хвилини, коли Насрі майже впритул розстрілював П'ятова. Проте наш воротар зіграв бездоганно. Як і кількома хвилинами пізніше. А потім і декількома. Як же просто чудово, що для Андрія гра за збірну - справжня віддушина. То в своєму клубові він може чергувати вдалі матчі із не дуже вдалими, а в збірній поки що - все нормально. Стукаю по чомусь дубовому. Найбільше підійшла б макітра Абідаля. Та підшукаю щось доречніше.

А тим часом Зозуля витиснув максимум із максимуму - заробив пенальті. Удар із позначки валідольно виконав Ярмоленко - Фоменко відвернувся, щоб не наврочити. В той момент на Михайла Івановича важко було дивитися. Проте все минулося. 2:0 - хтось таке очікував!

А далі довелося пережити кільканадцять неспокійних і тривожних хвилин. Вочевидь, подібного не відчув із часів виходу "Динамо" в півфінал Кубка Чемпіонів. В той порівняно невеличкий стислий відрізок вмістилось і одкровення від Безуса, і вилучення Кошельни - ось вона, удача, і вилучення Кучера - ось вона, трагедія. Проте вистояли, змогли. Вигризли. Турецький арбітр, який бездоганно провів зустріч, чомусь замість трьох хвилин додав усі шість. Проте й це не зіграло за французів. Бо цей вечір - наш!

А на останніх хвилинах зустрічі, коли "Олімпійський" уже ревів, раптово мені зателефонував товариш, якого не чув уже більше року. "Мене просто розпирає", - усе, що вдалося почути. Мене - також. Не думав, не сподівався, хоча й вірив. Дякую, хлопці! Дякую, тренере! Навіть не так: ТРЕНЕРЕ! І жоден результат в Парижі мене в протилежному не переконають. У нас зараз є все для того, аби нарешті стати врівень із визнаними фаворитами та авторитетами. Боже, дай нам трішки удачі. І терпіння. Решту ми подолаємо самі.

Олександр Солнцев