Факт любові

Останніми днями телефоную друзям із Донецька, намагаюсь дізнатись, де вони й що з ними. Більшість змогли вибратись через блокпости, хтось ще збирається, щодня сам для себе відкладаючи мить від'їзду. Дехто не хоче їхати принципово. Але таких небагато. Війна вчить мислити прагматично. Сидіти в оточенні озброєних людей – не найрозумніша ідея.

Говорити з ними сьогодні важко – вони всі нині мають свою гіркоту, свої образи, свою злість. Відповідно, намагаються всім цим ділитись, хочуть, щоби їх почули, розраховують на розуміння. Хоча зовні цього й не виказують, тримаються й не нарікають – ніхто не хоче викликати жалість, нікому не подобаються співчутливі погляди, за якими часто проглядає не так співпереживання, як елементарна суха ввічливість. Тим не менше, їм усім сьогодні є що сказати, є що розповісти.

Питаю в Марії, чого їй найбільше бракувало поза домом. Говорить, що фарб. Але фарби передали, тепер усе гаразд. Говоримо з нею скайпом, вона знаходиться в Києві, в чиємусь помешканні. Господарі, схоже, поруч, тож вона старанно добирає слова. В Донецьку в неї лишились мама з кішкою. Більше за все Марія хоче повернутися додому. Про те, аби лишитися в Києві, навіть не йдеться, Донецьк – найкраще місто в світі. Вона про це говорить так, ніби справді вірить, що вже за тиждень-другий можна буде повернутись. Разом із фарбами. До мами й кішки.

Олексій говорить, що так чи інакше поїде, чим би й коли все це не закінчилось. "Не хочу з ними жити", - говорить. Розповідає, що вже склав наплічника, готовий зірватися будь-якої миті – або на фронт, або за його лінію. Не знає, що робити з книжками, припускає, що це єдине, за чим тут шкодуватиме.

Катя виїхала ще навесні. Її добре знали в обличчя ще з часів місцевого Євромайдану - лишатись було просто небезпечно. Розповідає, що останні місяці весь час у дорозі, з собою має лише найнеобхідніше. Про можливість повернення навіть не говорить.

А ось Саша, фанат "Шахтаря", сказав, що нікуди не поїде. "Хай вони самі звідси їдуть", - каже про озброєних людей. Розповідав, як виїздив на матчі кубка цієї весни. При поверненні до Донецька, на "деенерівському" блокпосту бойовики почали стріляти. Говорить впевнено й спокійно, без страху та нервів. За його спиною, на стіні, футбольна атрибутика. І портрет президента "Шахтаря". Висловлюємо з ним припущення, де гірникам грати матчі Ліги Чемпіонів. Про війну не говоримо. Просто нікому не хочеться про це говорити.

Олег теж залишився в місті, але розповідати нічого не хоче. Каже, про події там дізнається з новин, на власні очі мало що бачить. Їхати не збирається.

Багато хто з тих, хто поїхав, чи планує їхати, говорять, що повертатись, скоріше за все, не будуть. Справа навіть не в небезпеці чи проблемах. Справа в тому, з ким доведеться жити пліч-о-пліч. "Не хочемо з ними жити", – повторюють вони. Ті, хто не поїхав, чи збирається повертатись, навпаки – намагаються не скаржитись і не говорити про політику. В їхньому ставленні до міста нічого не змінилось, вони й далі люблять свою батьківщину, тож про жоден переїзд не може бути й мови. Всі, ясна річ, переживають, всі хвилюються, проте не впадають у відчай, вірять, як можуть, сподіваються на краще.

Дуже б хотілося, аби сьогодні, коли почалися різного рівня неадекватності перемовини, пам'ятали перш за все про них – тих, хто звідти сьогодні їде, тих, хто лишається, тих, хто обов'язково збирається повернутись, тих, хто повернутись не може. Вони не брали до рук зброї, вони не захоплювали будівель, не озвучували ультиматумів, не вітали окупантів. Вони і є мирним населенням, вони тут народилися, виросли й збиралися жити тут далі. Просто тому, що це їхня батьківщина. Просто тому, що вони її люблять. Не знаю, чи факт любові враховується під час перемовин.