Шарапов замість Шекспіра

Сей автор свого часу став відомий своїм скандальним віршем, зовсім не властивим поколінню, народженому у ранні шістдесяті - у ньому він зізнавався, що "не бачив руїн Сталінграда" і не знає, "чим скінчилася війна". Епатаж?

Слід зауважити, в Літінституті 90-х, коли були написані ці "амнезійні" рядки, і не таке бувало. Один поет навіть зізнавався в тому, що "хотів би бути німецьким офіцером", і його тут же запросили до Німеччини. Справедливо вважаючи, що навіть скандальна пам'ять про минуле - все одно пам'ять. Оскільки вона своя, нехай навіть німецько-фашистська. Вона про Батьківщину, розумієте? Яка, - і травинка, билинка, і в полі кожен колосок, а також - фотки дідуся-штурфюрера на привалі під Полтавою, "Лілі Марлен" та інший ностальгічний гітлерюгенд.

Пригадуєте героя Зиновія Гердта на комунальній кухні у фільмі "Місце зустрічі змінити не можна"? Проголошуючи недалеку еру милосердя, він заодно нагадує про оригінальну назву роману Юліана Семенова, втіленому в кіносценарії. Так от, ера ця не настала, доброті та милосердю треба було ще вчитися і вчитися, пригадуючи напучування дідуся Леніна.

І ось вже в нульових роках Віталій Пуханов у своїй збірці "Школа Милосердя" (М.: НЛО) все починає заново. Тобто, з колективного тіла пам'яті, сімейних портретів, особистих образ-спогадів тощо. І замість "Ленін такий молодий" пише про маму. А про самого московського поета, який, виявляється, родом з Києва, у розлогій передмові до його книжки пише Станіслав Львівський (чи не родом з наського Лемберга?).

Тут усе підпорядковано спогадам про епоху - комунальну, комсомольську, олімпійську... Юнак, що читає Шекспіра в метро, будить ностальгію за країною з найосвіченішим народом у світі, в бібліотеках якого "Шекспір на руках, візьміть Сервантеса". І "протеклий кран" на випадковій квартирі раптово читається як "поточний план", що стікає кислою сльозою на палімпсест радянської пам'яті.