Sweet радянської людини
"Це грандіозний портрет епохи, огляд подій, традицій, ідей, це розмова про стиль, спосіб життя, міфи і емблеми того часу", – писав Сергій Довлатов про "60-і" Вайля і Гениса.
Кажуть, ця книжка увійшла до списку кращих видань нон-фікшн усіх часів, укладеного експертами російського журналу "Афіша". Хай там як, але щодо неї достеменно стає знати одне. "60-і. Світ радянської людини" Петра Вайля і Олександра Геніса – це те чтиво, присвячене реконструкції образу homo soveticus часів відлиги, на прикладі якого несподівано зауважуєш, наскільки в історико-культурному, мемуарному і загалом біографічному плані не пощастило наступним епохам.
Справді, 70-х якось примудрилися не помітити. Історична слава вислизнула з-під того періоду, наче невірна коханка, та й втекла собі до більш виваженого і стійкого у своїх романтичних уподобаннях часу кукурудзи і космосу. І тому 60-ті у наських розумуваннях про кращі дисидентсько-комуністичні часи все тяглися й тяглися. Їхня фантомна актуальність морально підтримувала одних і явно заважала жити другим. Звідси й сьогоднішнє упереджене ставлення до того, що об'єктивно давно вже перейшло до суто історичного виміру: бітли, кубинські барбудос, гітари-походи-магнітофони та інша незабутня шізґара. "Ти пригадуєш, там ще був... Не пригадуєш? Я теж". Натомість культурний простір сімдесятих років виявився практично незасвоєним і неописаним, що, признатися, й утворює вже сьогодні ілюзію його безлюдності.
Тож не дивно, що автори "60-х" у своєму дослідженні заклопотані тим, чого вже немає, прагнучи відобразити те, що для офіційної історичної науки іноді ніби як не існувало. Їх буквально не залишає у спокої інша, неписана історія – історія навіть не фатальних втрат і сумнівних досягнень, а хроніка звичайних замовчувань та викреслювань через удавану не-характерність чи неактуальність тих чи інших явищ. Цей шар повсякденності, який ніколи не потрапляв в об'єктив академічного історика, скидається на цупку тканину безкінечних мікрохитрощів та мініперемог радянського аборигена під наглядом влади і дисципліною покари, дресурою примусової праці і тягарем рутинної нудьги.
"Це грандіозний портрет епохи, огляд подій, традицій, ідей, це розмова про стиль, спосіб життя, міфи і емблеми того часу", – писав Сергій Довлатов про "60-і" Вайля і Гениса. "Цементуючим фактором книги є її особлива авторська інтонація і на диво вірно знайдений тон", – пояснював Лев Рубінштейн. "Ви можете погодитися з будь-якою думкою авторів, потім покласти руку на плече або Вайлю, або Генису і сказати: "Правильно, старий, саме так все й буває або, можливо, навпаки. Вірно?" – втішався Василь Аксьонов.
У кожній з глав книжки розглядається одна з культурних категорій – усі разом вони сформували світ радянської людини 60-х років. Словом, перед нами азбука хрущовської відлиги: бородатий Гемінгвей з люлькою і не менш бородаті анекдоти того часу з цілим причепом легенд і міфів – про радянський хокей, найбільш читаючу країну в світі, польоти в космос і про комунізм, обіцяний через двадцять років.
Обіцянки канули в Лету, за комунізму ми, кажуть, вже пожили, а книжка про 60-і виходить вже не вперше, і все як новенька.