Почни із себе

"А я оце нігті вчора попідстригала, бо то ж митникам документа давати, не годиться такими страшними руками"… "Чого ми так довго стоїмо? Ох, то все тому, що я сьогодні пішла. Завжди мені не таланить"… "Ну і чого ви ту пачку цигарок називаєте пачушкою? Понабиралися, бач, від поляків! Пачка цигарок. Пачка!"…

Чого тільки не почуєш, стоячи в черзі на пішому переході через українсько-польський кордон у Шегинях, що на Львівщині. І все це було би милим матеріалом для пасторально-іронічних подорожніх нотаток, якби тематика висловлювань цим і обмежувалася, а умови та поведінка учасників процесу не наштовхували на роздуми значно більш прикрі та глобальні.

У Шегинях – не до символічних пасажів про відкритість світу чи незламність меж. Тут усе значно прозаїчніше. Виборсавшись із переповненої маршрутки "Львів – Шегині", опиняєшся одразу біля жахливого туалету із бабцею, яка збирає по дві гривні за вхід. Далі – дорога до прикордонного пункту вздовж величезної вервечки автівок, що чекають своєї черги на перетин кордону через автомобільний переїзд.

Поки йдеш, тягнучи валізу битим узбіччям, – минаєш халабудки із обміном валют та страхуванням, а також підприємливих місцевих зі старезними "жигулями", які ледь не хапають тебе за руки, пропонуючи перевезти через кордон машиною. "Пані, та ви на пішому переході п'ять годин стоятимете. Пані, та оно люди побачили, що там черга страшна, – і вертаються. Пані, та сідайте вже, перевезу вас швиденько, ще й із митником домовлюся, аби вас сильно не перевіряв…" Не полишає враження, наче надворі знову 1990-ті.  

Українську митницю минаєш швидко – чого б то хтось переймався, що ти там хочеш вивезти-винести. Хай поляки "на вході" розбираються. А розбиратися є із чим – мешканці прилеглих до кордону територій (так званий "місцевий прикордонний рух" у 30-кілометровій зоні по обидва боки кордону за спеціальними посвідченнями, а не за закордонними паспортами та візами) призвичаїлися заробляти на цигарках та спиртному, які в Польщі коштують значно дорожче. Суворі обмеження щодо кількості дозволених до перенесення пачок та пляшок їх не зупиняють.

Проходиш нейтральну смугу і на підступах до польського пропускного пункту приєднуєшся до черги. Точніше, до нашорошеної юрми, де кожен ревно дбає про зайняту позицію і про те, аби хтось не обігнав його у наближенні до заповітної будівлі митниці. Стоїмо, як худоба в загоні, між металевою сітчастою огорожею. Час від часу польський митник відділяє від натовпу кілька найперших рядів, відкриває гуркітливі залізні ворота і запускає цю групу до наступного загону, в якому, затиснений з усіх боків спітнілою людською масою, ти вже черепаховими кроками рухатимешся до входу на пропускний пункт. І ось тут мимоволі замислюєшся про таку суперечливу річ, як взаємодія держави й людини. Точніше про те, від чого залежать зміни в головах і в суспільному житті – від державної політики чи від поведінки окремих людей на кожному часовому й просторовому відтинку їхнього життя.

Коли їдеш в автобусі, схожому на труну, миєш руки ледь не в калюжі, стоїш у загоні для худоби – почуваєшся худобою

Коли їдеш в автобусі, схожому на труну, миєш руки ледь не в калюжі, стоїш у загоні для худоби – почуваєшся худобою. Коли спотворена економічна система не лишає іншого способу заробітку, крім носіння цигарок через кордон, – почуваєшся упослідженим та безсилим. Коли у черзі переважно місцеві, а туристів чи людей у відрядженні, може, з десяток набереться, зло бере неймовірне за те, що для місцевого прикордонного руху немає окремої черги, як це робиться на всіх автомобільних переїздах. Адже логіка і зручність очевидна: місцевих із дрібним крамом більше, але пропускають їх за їхніми посвідченнями й із порожніми торбинками швидше, тоді як мандрівників із валізами, візами та паспортами перевіряють марудно й ретельно, але їх самих значно менше кількісно.

З огляду на це виникає маса претензій до бюрократичного апарату, які зрештою зводяться до простого висновку: "самопочуття" громадян сильно залежить від того, які умови створила їм держава. І в глобальному сенсі тут не так і важливо, що у випадку із кордоном питання як до української митниці, так і до польської. Важливий сам концепт: держава для людини.

Але є одне "але". До якого, держава, схоже, таки не має стосунку. Стоїш у натовпі – і відчуваєш спочатку невисловлене, а потім уже й висловлюване наростання гніву проти тебе. Мовляв, чого ви сюди зі своїми паспортами, чергу затримувати, місце займати, туристи нещасні? Ми тут із сьомої ранку стоїмо, нам цигарки носити, не те що ви, погуляти вийшли. Простий і культурний народ глибоко переконаний, що цю ділянку кордону він собі у користування приватизував.

Щойно відкриють ворота – хтось поруч із тобою обов'язково й демонстративно штовхне тебе опасистим стегном, аби відтіснити від входу. Це дивно і прикро визнавати, але фізична боротьба за прорив до дверей митниці ведеться всерйоз, так, наче це черга за останнім ковтком повітря. "Пані, куди ви пхаєтеся? Поприїздили зі своїми валізами, теж мені…"

А потім, у неможливій тисняві на останньому відтинку перед заповітними дверима, спостерігаєш, як хтось плюється лузгою від насіння просто на ноги сусідів, слухаєш невпинне нарікання всіх на всіх, ловиш спиною копняки чужих ліктів, милуєшся смітником із недопалків, недоїдків, обгорток і папірців за огорожею, який вочевидь лишився від попередньої черги, розумієш, що всі навколо толерують такий порядок речей, – і… звірієш. Серйозно й не по-дитячому, хоч яким би був інтелігентом. І з соромом усвідомлюєш, як кортить вилаяти тітку, яка торочить про "поприїздили тут", копнути дядька, що став тобі на ногу, рвонути до дверей, розштовхуючи усіх валізою…

Ні, неправда, що держава має зробити нам щастя. Звісно, вона багато чого має. Але стати цивілізованими людьми ми можемо тільки самотужки. Бо це не держава сипле нам на ноги насінням та викидає нам в обличчя недопалки. Не держава змушує нас жити у смітнику, який починається просто за порогами наших квартир. Не держава підбурює нас топтатися по людях, які стоять поруч у черзі. Це наше особисте замкнене коло: виплюнули у простір свинство і хамство – потім отримали його назад від оточуючих. То, може, перестанемо плювати?

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook і стежте за оновленнями розділу!