Стіна Шредінгера

Про стіну пам'яті на Байковому цвинтарі я дізналася випадково. Моя колега по курсу в Могилянці захищала диплом, і я, корінна киянка, що жила тоді в ста метрах від кладовища, зі здивуванням слухала її виступ.

Чи чули ви колись про київську стіну пам'яті, яка мала стати частиною великого меморіально-обрядового комплексу разом із крематорієм, адміністративним корпусом, парковою зоною, колумбарієм і штучним озером?

Про грандіозну споруду – понад двісті метрів монументальних рельєфів заввишки до чотирнадцяти метрів? Чи бачили звивистий малюнок грандіозних обличь та форм, переплетіння міфів та історій, які підказували людині, що вона не єдина у своєму горі?

Чи чули, як Скуратівський порівнює горельєфи стіни зі скульптурами скіфських курганів, а Павло Загребельний бачить в них фрески Софії Київської? Чи знали, що київські скульптори Ада Рибачук та Володимир Мельниченко створювали стіну довгих дванадцять років, але лише за кілька днів до відкриття за рішенням тодішньої київської влади масштабний витвір, наче в гангстерських розбірках – залили бетоном?

Ті самі чорнороби, які допомагали створювати стіну, сіли за керма бетонозмішувачів та вилили на замислені обличчя, стиснуті кулаки, стомлені ноги, сонця та трави триста машин бетону. Ви про це знали?

І я теж не знала.

Київська стіна пам'яті – сліпа пляма містян. Вона ж начебто і була, і не була, ця стіна, і влада, яка спочатку затвердила проект, його ж потім і знищила, відмовляючись бачити.

Дивовижний витвір українського неомодернізму, комплексна робота, яка б могла стати київською "Гернікою", місцем рефлексії та осмислення, як і планували її творці, захована в бетонну коробку, і Київ не знає, жива вона чи ні. Про неї чули хіба що студенти-гуманітарії. Кілька статей з'явилися в пресі в 2010-му році, по смерті Ади Рибачук. До сорому мало.

Згадати про стіну я змогла завдяки виставці "Надбудова", яка відкрилася в київському центрі візуального мистецтва. На білій стіні в чорно-білому фільмі Ізраїля Гольдштейна Володимир Мельниченко питав, не дивлячись в камеру, як жити йому далі.

Серед інших втілених чи невтілених в реальність проектів київського архітектурного неомодернізму стіна пам'яті стоїть окремо, у своєму умовному не-існуванні. Вона все ж була, на відміну від утопічних будинків майбутнього у вигляді Вавілонських веж чи проекту реконструкції Броварського проспекту, схожого чомусь на фантастичні романи Хайнлайна. Але водночас стіни і нема, на відміну від її однолітків - знаменитої летючої тарілки, що на Либідській площі, чи осища готелю "Салют".

Чи то мертва, чи жива.

Бо, виявляється, стіну пам'яті можна відновити. На початку дев'яностих вона навіть канцелярським дивом повернулася до життя – рішення про її знищення було скасовано. Однак бетонна коробка від одного підписаного папірця нікуди не зникла. Гроші на реставрацію з київського бюджету, звичайно, виділялись. Реставрація, звичайно ж, не відбувалась.

В Могилянці на лекціях з історії мистецтва ми багато говорили про стародавній Рим, розбирали будівлі, наче дитячі кубики, на колони, капітелі та абаки, запам'ятовували імператорів не за війнами, а за новими храмами чи амфітеатрами. Читали, як за власні гроші вони облаштовували форуми, зводили мости, піднімали арки. Не соромлячись свого марнославства, імператори будували не для заробітку, а витрачали для власного безсмертя.

В цьогорічному бюджеті Києва несподіваний профіцит у майже два мільярди гривень. Звичайно, їх можна витратити куди більш прагматично. Однак я, як корінна киянка, якій усього лиш пощастило сходити на виставку, радила б Віталію Кличку стати справжнім давньоримським марнославцем. Такий жест може мати для мера і швидкий та практичний результат - адже у жовтні цього року мають відбутися нові мерські перегони, бо передбачалося, що Кличко обійме посаду очільника столиці  лише на півтора роки. І тоді він не вступить в історію, як мер, який безуспішно боровся з МАФами, а увійти в неї як людина, що повернула Києву пам'ять.

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook и стежте за оновленнями розділу!