Сlavus Domini: таємниці життя розбійника Варавви у новому романі Сергія Батурина. Уривок

У новому романі письменник з історичною достовірністю, сповненої драматичними подіями, шукає відповідь на питання: ким був той "розбійник Варавва"? Чи насправді він був знайомий з Ісусом, і чому єрусалимський натовп наполягав на його помилуванні, а римському префекту Понтію Пилату довелося "вмивати руки"?

Автор книжки Сlavus Domini, що вийшла у видавництві "Фабула", розповідає про часи, в які було розіп’ято Ісуса Христа. В основі сюжету роману - історія розбійника Варавви, який повинен був бути розп'ятий разом з Ісусом на Голгофі, але відпущений на свободу з волі єрусалимської натовпу.

Але чи справді він був злочинцем, чи його арешт – випадковість? Насправді, ця людина не була злочинцем, його арешт - випадковість. Шлях Варавви лежить з краю до краю Римської імперії початку тисячоліття, він бере участь практично у всіх великих війнах тієї епохи.

Сергій Батурин - український письменник, неодноразовий лауреат "Коронації слова", лауреат премії ім. В. Короленка, конкурсу "Найкраща книга України" та багатьох інших.

***

Уривок:

Cвітанок

Важкі двері, збиті з  товстих неструганих дощок, верескливо рипнувши грубими іржавими завісами, повільно розчинилися. У  світлому прямокутнику дверного прорізу з’явилася височенна кремезна постать у  повних обладунках і  галльському сталевому круглому шоломі. Плечі служивого вкривав червоний римський плащ, а  на лівому боці висів іспанський гладіус — короткий, приблизно на півтора лікті, меч. Вояк, чолов’яга років сорока, ба й сорока п’яти, з короткою товстою шиєю, широким тулубом і  могутніми м’язистими руками, ступив у камеру, скривившись від густого смороду, котрий так давно висів у повітрі в’язниці, що й стіни просякнули ним. Слідом зайшов чоловік зі смолоскипом, судячи з  одягу  — священик з Храму, і взявся присвічувати.

        Гігант уважно оглянув мешканців буцегарні. На підлозі невеличкого — шість кроків на десять — приміщення покотом, хто на прілій соломі, а хто на якомусь ганчір’ї, лежало з півтора десятка людей. Кілька ув’язнених волоцюг, дрібні крадії, неплатники податей  — ця братія не привернула його уваги. Погляд здорованя зупинився на двох чоловіках приблизно одного віку — років тридцять-тридцять п’ять, у типових для тутешнього люду полотняних плащах із лляної, зітканої в  місцевий спосіб зиґзаґом, матерії, що розрізнялися хіба що тим, що в одного плащ був пофарбований у немазкий сірий колір, а в іншого — білий. Взуті обидва були в  шкіряні сандалії роботи місцевих шевців: нічого особливого, от тільки в  того, що ліворуч, добряче підтоптані. На вигляд ці двоє були тутешніми уродженцями, навіть на позір схожими між собою, як родичі: очі жовті, глибоко посаджені, брови зсунуті, обличчя видовжені, носи прямі, твердо окреслені роти. Обидва довговолосі, з борідками й вусами. Навіть куфії подібні — картаті, білі з червоним. І хоч та пара сиділа, але вгадувалося, що на зріст вони приблизно однакові, й немаленькі. І пальці в обох довгі. Вони примостилися під стінкою й неголосно перемовлялися, але одразу замовкли, лишень силач у римських строях переступив поріг буцегарні. А той добре знав, кого йому треба: простягнув руку і, не прорікши й слова, пальцем вказав на правого співбесідника, коли ж пересвідчився, що той зрозумів: йдеться саме про нього,— жестом наказав звестися. Жовтоокий встав, повів плечима, і римлянин здивовано гмикнув, виявивши, що в’язень майже одного з  ним зросту, а  сам поставний, з  мускулистими руками. Другий, що залишився сидіти, був не такої широкої кістки, та й м’язи в нього явно не так добре розвинені.

Вояк ще раз глянув на мужчину, що підвівся, кивнув головою в бік дверей: мовляв, іди туди, а сам розвернувся й  швидко вийшов зі сморідної арештантської. Довговолосий завагався, подивився на свого співрозмовника, що так і  сидів під стінкою, буцімто про щось запитуючи в  нього. Той на знак згоди опустив-підняв повіки й  ледь помітно усміхнувся. Із-за дверей загримів командний голос:

— Ну, довго ще там?

На крик вискочив святоша зі смолоскипом, а потім з’явився й арештант, по котрого прийшли ці двоє.

— Підеш попереду,— сказав римлянин служителю Храму й  повернувся до високого в  плащі.— А  ти  — за ним.

Стражник, що чатував тут, зачинив двері й засунув важкого кованого засува. Пелюстка пломеню світильника, що стояв у  спеціальній ніші, захилиталася від легкого повіву, і тіні людей затанцювали на стіні. Прихід цих двох і вивід в’язня був караульному хоч якоюсь розвагою: він уже достоював свою варту до третьої години і нічого цікавого у стоянні у вирубаному в скелі підземеллі з поганою вентиляцією не вбачав. Він провів людей очима, гадаючи, чи скоро прийде зміна.

Священик крокував коридором, в’язень  — слідом. Латинянин свідомо рухався останнім, щоб бачити обох. Вони були тутешні, а  місцевим він не довіряв. Величезний військовий досвід підказував йому: покладатися на представників підкорених народів не можна. Той, хто їх не стережеться й втрачає пильність, у  будь-який момент може, як Публій Квінтілій Вар із його легіонами, отримати удар в  спину та назавжди залишитися в  якому-небудь Тевтобурзькому лісі. І  варвари навіть не поховають загиблих у  побоїщі, а  роками водитимуть тими хащами своїх дітей, показуючи розкидані останки в  римських обладунках і розповідаючи легенди про свої звитяги. І всі ті нетрі будуть усіяні римськими кістками, розтягнутими по лісі хижими звірами. І  все через те, що один патрицій мав дурість повірити котромусь там германському вождеві. Ні, вірити повойованим інородцям — хай то галли, фракійці, даки, іллірійці чи тутешні юдеї — себе обдурити. Краще їх завжди тримати в полі зору, а долоню, коли вони поблизу,— на руків’ї меча.

Вони проминули ще декілька ходів і  приміщень  — у кожному такі само двері, як і в тій камері, яку вони тільки-но залишили, і  там теж тупцяли стражники й нерівно палахкотіли масляні каганці. Священик дріботів попереду й  чомусь постійно озирався, наче боявся, що двоє задніх десь подінуться, довготелесий човгав, опустивши очі долу й дивлячись під ноги, щоб не перечепитися за якусь нерівність, а військовий крокував, як на марші — каліги так і гупали. Потім трійця пройшла крізь залізні двері, біля яких тупцювала пара вартових. Далі відкрилося досить велике приміщення: порожнє, без меблів та дверей в стінах, по суті — штучна печера, вирубана у вапняковій скелі, тільки по кутах стояли світильники. Повітря тут було більш свіже, ніж у віддалених коридорах і галереях тюрми.

— Я далі не піду,— сказав священик.

— Як знаєш,— кинув йому римлянин.— А  ти  — вперед! — наказав він рослому в плащі.

Вони здолали ще одну галерею, піднялися сходами, що вели до виходу. Двойко вартових, які несли службу тут, розступилися. Римлянин розчахнув стулки дверей, а  потім, взявши довговолосого за плече, вивів із будівлі на вулицю.

Починався ранок. Сонце ще не піднялося, та чоловікові, який провів кілька днів у  темній камері, вранішнє світло так яскраво плеснуло у  вічі, що він мимохіть примружився. Була весна, неподалік  — він неймовірно гостро відчув той нав’язливий аромат  — цвіла акація, а до її пахощів домішувався легкий запах медового пилу: це тамариск десь поруч викинув непоказні китиці блідо-рожевих суцвіть. Місто прокидалося, й над ним піднімався звичний шум та гамір: торохтіли повозки, десь волав віслюк, шелестіли сандаліями по бруківці городяни, хтось гомонів, хтось торгувався, а неподалік сварились.

Група людей, що скупчилася довкола щуплявого священика-коена осторонь від входу в преторію, побачила тих двох, що вийшли, й принишкла.

— Ви його хотіли, ось він,— сказав їм військовий. Ті німотно витріщалися на бороданя в куфії. Миршавий священик щось стиха їм промовив, і  вони показоворадісно загомоніли, а дехто навіть заплескав у долоні.

— Іди,— сказав латинянин юдею.— Тебе помилувано владою Риму на честь свята: за тебе просили оці юдеї й  клопоталися поважні люди з  вашого Храму.— Він повторив: — Іди!

Той повернувся до вояка й уп’явся в нього довгим поглядом жовтих, наче рисячих, очей:

— Куди? Я цих людей не знаю!

— Та куди хочеш,— байдужо гмикнувши, знизав плечима гігант у  військовому спорядженні. Потім відпустив плече звільненого, ще раз глянув на нього й раптом запитав:

— Ми з  тобою раніше не зустрічалися? Здається, я тебе десь бачив…

Той цокнув язиком і похитав головою:

— Навряд чи. Хоча, яка різниця? Бувай, вояче.

Римлянин повернувся й  зник у  темниці, й  рослий бородань залишився біля дверей один. Ті, що стояли біля входу, не кинулися до нього з  обіймами та вітаннями. Навпаки  — раптом як один розвернулися й, очолювані священиком, вирушили ліворуч, у бік Храму, наче їм жодного діла не було до того, за кого вони, за словами римського вояка, просили. Чоловік у  сірому плащі провів їх поглядом, поправив куфію й  почвалав геть якоюсь стомленою, майже старечою ходою. Такого з  ним ніколи ще не траплялося: сили враз залишили його, давалися, мабуть, узнаки переживання останніх днів. Йому хотілося їсти, і він знав, де його нагодують.

А з цим римським вояком вони дійсно зустрічалися. Щойно звільнений чоловік одразу впізнав його, лишень той зазирнув до камери. Але то було в минулому житті й наразі не мало жодного значення…