Гра в класики

…Що не кажіть, а ефект викривленого ока – на догоду чи то ідеологічній догмі, тимчасовій моді, а чи просто власному настрою офіційного критика – може формувати цілі історико-літературні епохи, занесені у підручникові скрижалі.

Наприклад, донедавна з буржуйського чтива до нас доходили лише дозволені переклади комуністичних друзів Радянського Союзу – від Луї Арагона і Джанні Родарі до якого-небудь Роквела Кента з Назимом Хікметом вкупі. Потім перекладали попутників і співчуваючих радянському режиму на кшталт Гемінгвея, Стейнбека і Воннегута. Далі, звісно, почалися демократичні зрушення, до ідеологічного цеху літератури прийшли молоді цензори, і у нас з'явився Кафка з Кортасаром і Селінджером.

До чого усе це мовиться? Зовсім не для того, що як не згадає, мовляв, когось з авторів критик-літературознавець, не перекладе перекладач і не затвердить цензор, то й не буде його для історії літератури. Тим паче часи давно вже змінилися, і ринок, який заступив усі вищезгадані інстанції, диктує свої власні правила. Але навіть ринок тут ні до чого, і включає в історію та викидає з неї зовсім інший фактор. Який? Самі подумайте.

Ось були, наприклад, у 30-х роках такі мегапопулярні автори, як Жаров і Уткін в Росії та Антон Дикий в Україні. Чули про таких? Отож. Натомість тамтешній Олександр Введенський без жодної дорослої книжки і наський Володимир Свідзінський, який працював коректором в журналі, будучи абсолютно неприйнятними свого часу, віднедавна вийшли в перші класики літератури.

Чим це нам загрожує, спитаймося? А ось чи не вийде так, що за пару-трійку десятиліть наші незмінні сучасні зірки на кшталт Андруховича-Жадана-Забужко будуть так само забуті, і епоху всерйоз вивчатимуть за якимись іншими двоюрідними авторами? За яким-небудь Назаром Шешуряком чи Романом Фуфальком. А згадані зірки виявляться якраз друзями режиму, його попутниками чи співчуваючими…