Плач, Мадрид. Тріумфуй, Мадрид!

Це треба було просто бачити. Хто орієнтуватиметься лише на куценьке повідомлення, голий рахунок, ніколи не відчує глибину розпачу й падіння одних і реінкарнації інших. Фінал виявився справжнім, як війна, й неоднозначним, як життя. Перемога "Атлетико" була б справедливою. Але, мабуть, то було б дуже красиво, аби бути правдою. Кров "вершкових" аристократів, що має в своєму генетичному коді роки й роки подібних тріумфів, зіграла в найвідповідальніший момент. І тепер уже перемога "Реалу" вбачається цілком закономірною.

РЕАЛ - АТЛЕТІКО - 4:1. Статистика + відео

Виграла Іспанія. Однозначно. Хоча це було відомо заздалегідь, ще до початку гри. Скажу навіть так – виграв Мадрид. Кажуть, цього року уперше за довгий час в столиці Іспанії відмінили кориду. Не біда. Мадрид знайде, чим себе тішити. Ну і вкотре варто, точніше необхідно говорити про домінування іспанського футболу на континенті (та й не лише там). Слідом за здобуттям Кубка УЄФА Іспанія виграла й Кубок чемпіонів. Воістину, над усією Іспанією наразі безхмарне небо.

Іспанія йшла до цього фіналу якось зовні легко й навіть невимушено. Чи не єдиним конкурентом піренейцям у головному матчі сезону могла бути "Баварія", проте "Реал" зробив із мюнхенцями те, що минулоріч вони зробили з "Барсою". Відтак особливого і вибору не було.

У підсумк, в Лісабоні зустрілися команда, що ще жодного разу не програвала в Лізі ("матрацники") із командою, яка має найкращий захист. Тобто, можна сміливо стверджувати, що доля звела найкращий захист із найкращою атакою. Від такого поєднання навряд чи треба було чекати багато іскор – усе ж таки зустрічалися, якщо можна так сказати, "команда-зірка" з "командою зірок". Трішки різні акценти, різна манера, різні тактики. Завдання лишень одне. І не варто навіть думати, що можливий перший виграш чемпіонської Ліги для "Атлетико" значить більше, ніж гіпотетична десята перемога "вершкових".

"Реал" уже десять років просто марить "великими вухами". Скільки гідних тренерів позбулися "голови" за те, що не виконали це завдання. Зрозуміти це просто: у королівському клубі інакше бути просто не може. І тут ось який парадокс: нинішній тренер "Реалу" в чемпіонаті Іспанії вперше за останні декілька років фінішував нижче чільного дуету. Проте минули часи, коли в "вершковому" Мадриді тренерів звільняли після того, як вони вигравали Кубок чемпіонів, проте програвали Ла лігу. Зараз пріоритети інші. І в разі перемоги в Лісабоні Анчелотті міг би в будь-який час ногою відкривати двері Флорентіно Переса. Про "Атлетико" в цьому контексті говорити дуже просто. Донедавна бідний родич "Реала", міцний середняк, гроза авторитетів. І всі інші епітети з цієї когорти для визначення ще вчорашнього статусу "матрацників" будуть доречними. У цьому році команда стрибнула вище власної голови. І саме 24 травня цього року – знаковий, фундаментальний і водночас визначальний час для цього клубу. Цього вони потай чекали цілих сорок років. Не виключено, що іншого шансу доведеться чекати ще стільки ж. Бо з точки зору входження до футбольної еліти "Реал" завжди був і буде завсідником (якщо не сказати більше), натомість "Атлетико" - нечастий гість. Хоча й бажаний. Як "Боруссія" минулого року. Чи колись "Монако" з "Леверкузеном". Так чи інакше, "Атлетико" змушений буде продати своїх Дієго Косту, Годіна, Габі чи Куртуа. Просто не встоїть перед спокусою. Як колись продавав Форлана, Агуеро, Фалькао… Тому ця гра – шанс-шансів. Можливість вистрибнути нарешті з куценьких штанців бідного родича, вискочки, вічно перспективного. Така собі битва престолів виходить. Не на життя.

Коли Дієго Коста стрімголов мчав із поля на лаву запасних уже на дев'ятій хвилині зустрічі, йокнуло серце: ну, "всьо пропало". І хоча цього разу натуралізований бразилець не ридав, як у матчі проти "Барселони", все одно якось тривожно було за "матрацників", у яких не виявилося в складі ще й Турана. Проте для команди Сімеоне такий стан речей, схоже, лише зайвий подразник. Те, що їх не вбиває, робить сильнішими. Хоча, відверто кажучи, вбити могло. У першій половині поєдинку привабливіший вигляд мав таки "Реал". І хоча за традицією надвирішальних матчів Роналду "пішов у себе", команда Анчелотті створила перший і єдиний у стартовому відрізку гри по-справжньому небезпечний момент. Мав забивати Бейл, проте пробачив "Атлетико". Натомість смугасті намагалися діяти організовано, чітко, проте й обережно. Ставку вони робили на разючі контратаки та стандарти. Власне, а хіба міг бути інший варіант? І ця достоту простенька тактика принесла результат: помилкою захисту та воротаря "Реала" скористався Годін.

Ну, на цьому із гольових моментів – "усьо". Не фонтан, словом. Чи варто було очікувати видовищного й результативного футболу? Як показує практика фіналів – навряд чи. Бойовитості, настрою, дисципліни, волі та будь-чого іншого, окрім результативності, завше вистачає. Бо надто висока ціна, надто велика вага помилки. Та й різниця між командами, зазвичай, в якихось умовних нюансах, що невидимі сторонньому оку.

У другому таймі "Реал" робив усе від нього залежне, щоб зрівняти рахунок. Натомість "Атлетико" робив усе, аби наявну примарну перевагу втримати. Одні масово наступали, не шкодуючи "живота свого", інші захищалися до останнього патрону. Інтрига неймовірна, градус гри – мов стальний канат. Перевага королівського клубу – майже тотальна. Проте ось таких моментів – коли простіше забити, аніж не вцілити, не було. Так, масовані напівмоменти. Роналду, до речі, "із себе" таки вийшов, проте погоди не робив. Бейл чи Ді Марія, як на мене, мали цікавіший вигляд.

"Атлетико" лягав кістками. До того ж, команда феноменальна готова фізично. Таке враження, що будь-хто із лави запасних може спокійнісінько змінювати стрижневого гравця, й малюнок та інтенсивність гри не зміниться. Ось де рука тренера, ось де вишкіл.

І хоча на доданих хвилинах "матрацники" грали відверто на відбій, судити їх не бу…Все ж, буду. Не дотерпіли дві хвилини. Те, що злагоджено діяло всю гру, дало збій у самий непідходящий момент, ніби китайська техніка. До мрії, які, як і в "Газпрому", збуваються, залишалися якісь миттєвості. Може, вже хтось із "атлетів" бачив себе із Кубком над головою. Проте доля посміхнулася крізь пальці, і ми всі побачили тріумфуючого Флорентіно Переса. Батько "галактікос" вочевидь уклав таємну угоду з дияволом.

Зазвичай, від такого ляпасу, що отримав "Атлетико", оговтатися майже неможливо. Історія знає безліч прикладів, коли ті, хто відігруються на останніх секундах/хвилинах, у підсумку тріумфують. А от чи було колись щось навпаки, одразу й не пригадаю. Відтак нічого хорошого особисто я від "Атлетико" в екстра-таймах не чекав. Надто болючий удар вони отримали. Фактично нокаут. У той час як флегмачний "Реал" здобув крила. А коли гравці "Атлетико" почали чубаритися між собою після пересічного ігрового моменту, моя впевненість в перемозі "вершкових" однозначно ствердилась. І це при  тому, що за "Реал" я не вболівав. Радше навпаки.

Перший доданий тайм "Атлетико" відіграв, ніби в мареві. Ще якось тримався. У другому – розвалився. Навіть для справжньої команди, справжнього чемпіона пропускати на останніх секундах, за мить від тріумфу – то удар в пах.

Плач, Мадрид. Тріумфуй, Мадрид! Сьогодні – твоя ніч. Заслужив.

А тато Карло таки може відкривати двері до дона Флорентіно ногою. Має право.

Олександр Солнцев