Життя після Парижу

Збігло кілька днів після фіаско в Сен-Дені. Автор устиг відчути на собі французьку радість після того, як в мікс-зоні потрапив під бризки шампанського, яке хлопці Дешама щедро хлюпали на журналістів, а також наш розпач, коли побачив червоні від сліз очі Ярмоленка.

На мій погляд, за ці кілька днів поразка України не стала менш очевидною й закономірною, проте подальша доля нашої національної команди та її тренера все ж вселяє надію.

ФРАНЦІЯ - УКРАЇНА - 3:0. Відео

…Уперше на власні очі мав змогу побачити "Стад де Франс". Арена вразила. Ще до матчу. А під час поєдинку — й поготів. Три яруси, оповиті кольорами французького триколора, несамовито й водночас красиво вболівали за своїх. Була в цій красі якась трагічність. Мабуть, саме так древні вболівальники на аренах вимагали крові чужих гладіаторів. Зловив себе на думці, що від побаченого стає якось моторошно. Виявляється, не тільки мені. Як показала гра, моторошно стало й нашим футболістам.

"Стад де Франс" зламав команду Фоменка психологічно, і це така ж правда, як колись вболівальники "Ліверпуля" в фіналі Ліги чемпіонів після провального першого тайму з "Міланом" настільки вірили в реконкісту, що вона таки стала реальністю. Вболівальники на головному стадіоні Франції вірили в реванш. І він відбувся. Збірна України в можливість загальної перемоги, як виявилося, вірила не дуже. І отримала те, що заслужила.

Проте облишимо якісь суб'єктивні оцінки та здогадки. Надто вони ефемерні. Звернімо увагу передовсім на факти. Михайло Фоменко замість дискваліфікованих Кучера та Федецького залучив до основи Мандзюка та Ракицького. Цей дует сподівань не виправдав. Як і вихід із перших хвилин Безуса, який почувався не в своїй тарілці, програвши фактично всі верхові дуелі. Якщо раніше ми в унісон говорили про геній Фоменка-тактика, який в найвідповідальніших моментах умів перегравати своїх візаві, цього разу можемо констатувати, що удача від Михайла Івановича відвернулася.

Відвернулася в найкритичніший момент, коли на кін було поставлено все. Можна, звичайно, вести мову про нефарт. Та чи лише в цьому проблема? Фоменко перегравав молодих і практично позбавлених досвіду наставників Польщі та Чорногорії (про тренерів Сан-Марино та Молдови говорити не будемо хоча б позицій реальної сили їхніх підопічних), і це було справді "круто", проте найголовніші матчі — проти Англії вдома й Франції в гостях — фактично програв. І якщо нічия з командою Ходжсона мала вигляд достоту безпечного аеродрому, який дозволяв будувати плани на найближче майбутнє, все ж вона, за великим рахунком, була бажаною для обох опонентів.

Англія грала відверто за ситуацією — її цілком влаштовував поділ очок.

Франція в обох матчах також грала за ситуацією. В Києві Дешам орієнтувався на нічию. В усякому випадку, так здалося зовні. Немотивовану і в'ялу Францію переграла надмотивована і по-спортивному зла Україна. Ключовим у київському протистоянні була, все ж таки, форма (чи готовність) Франції, а не України. На тлі вихолощеного суперника ми були героями. З боку це виглядало саме так. І я щиро вірив і був майже переконаний, що Україна вже доросла до рівня команд із футбольної еліти. Матч у Франції все і всіх розставив по своїх місцях. Аполлон отримав своє, бик, даруйте, своє. Франція стала впізнаваною Францією, Франція була надмотивованою, і на тлі цієї Франції Україна виглядала, як Чорногорія проти нас. Нас просто розірвали на клапті. Психологічно, фізично й тактично ми були гірші за суперника.

Про суддівство зараз говорити не буду — надто делікатна й суб'єктивна ця тема. До того ж, хіба у когось була впевненість, що арбітр симпатизуватиме саме нам на полі топ-опонента? До речі, Фоменко говорив після матчу, що на цьому аспектові наголошував на передматчевій установці, мовляв, будьте готові й обережні. Не достукався. Відтак це наша проблема, а не якогось там Скоміни.

Не зіграли цього разу й заміни Михайла Івановича. Гру ніхто не освіжив, не підсилив. Чи то ніким було підсилювати, чи то тренер просто помилився із тими, хто з'явився на полі. Окремо можна говорити й про те, що не вдалася гра у наших так званих лідерів — Ярмоленка й Коноплянки. Власне, називати їх так — то передовсім щедрий аванс, а не констатація факту, проте всі ми дуже хотіли видавати бажане за дійсне. Але ні дніпрянин, ні киянин не впоралися ні з суперником, ні з тиском трибун. Чого тоді чекати від решти? Від того таки Безуса?

Словом, усе просто й закономірно: ми були набагато гірші за мотивовану Францію, аніж кращі за Францію немотивовану. Тому саме команда Дешама поїде до Бразилії, а ми споглядатимемо світовий чемпіонат по телевізору.

Не подумайте, що хочу влаштувати бенкет на чужій тризні. Просто ситуація дійсно проста й очевидна, вона потребує не стільки аналізу, скільки розуміння й усвідомлення. Розуміння того, що до футбольної еліти нам, на жаль, поки що рано. А усвідомити варто те, що справжній характер та ментальність формуються не стільки в зустрічах із "неповноцінними" суперниками, скільки в матчах, коли в умовного Рібері очі "навиворіт", і він нікого не хоче бачити на своєму шляху. У цьому сенсі наш характер, наш становий хребет більше схожий на глину, аніж на крицю. Відтак наша поразка у Франції виглядає, на жаль, доречнішою, аніж можлива звитяга за підсумком двох матчів. Вона, така звитяга, була б дивом на тлі фантастично налаштованих галлів, натомість поразка виглядає закономірністю. Нехай і болючою чи трагічною, проте все ж закономірною. Париж побачили, проте вижити не вдалося.

Як на мене, трагізм останньої гри в сезоні цілком вписується в таку ж канву всього турнірного шляху, де нас кидало то в жар, то в холод. Де спочатку втратили майже все, а тоді майже все здобули. Де було вдосталь однотонних кольорів, зате бракувало напівтонів. І все ж, сезон збірної, який так не благополучно добіг кінця, однозначно варто занести до нашого активу. Однозначно тому, що старт провалили. А потім все ж продемонстрували, що таки вміємо плавати. Щоправда, плисти проти течії так і не навчилися.

Чи варто залишати Фоменка біля керма головної команди країни? З цього приводу оригінальним не буду — так, варто. Не можна міняти тренера після єдиної поразки в сезоні. Не можна після стількох ходінь по муках не дати людині повноцінного шансу. Тим більше, що людина ця проявила достатньо кваліфікації, набила руку, притерлася до команди і в певні проміжки довела свою профпридатність. Згадайте, що коли Фоменко очолив збірну, вона за всіма показниками стояла врівні з Молдовою, тоді як на фініші за рейтингом ми випереджали саму Францію. Зрештою, Фоменко навчив нашу команду не оступатися в матчах із посередніми супротивниками. Ми навчилися нарешті брати своє.

Відверто кажучи, я не впевнений, що Фоменко навчить наших брати "чуже". Як от у грі з умовною Англією чи не менш умовною Францією. Я досі так і не зрозумів, як саме працює цей тренер — за старими конспектами чи все ж може підлаштовуватися під вимоги часу та ремесла. Проте подібна впевненість / невпевненість має ґрунтуватися на якійсь підставі. Нехай він покаже з чистого аркушу, на що здатен. У нього для цього є всі передумови — передовсім обопільна довіра — як функціонерів, так і вболівальників. Такою підтримкою далеко не кожен попередник Михайла Івановича міг похизуватися. Упевнений, що конгрес ФФУ продовжить із ним угоду. Це саме такий момент, коли гірше, аніж було, навряд чи буде, і члени конгресу, які мають право голосу, це усвідомлюють. Як і те, що визначеність, нехай і не екстраординарна, все ж краще, ніж невизначеність та очікування. Тому нехай нинішній тренер продовжує роботу. Йому таки є, що доводити. Як і його підопічним, які нарешті повинні не помирати, одного разу побачивши Париж.

Олександр Солнцев