"Цікаві книжки з Вахтангом Кіпіані"

Що читаємо? Книгу історика Кирила Галушка "Украинский национализм: ликбез для русских, или Кто и Зачем придумал Украину" (Київ, видавництво "Темпора", 2010).

Що цікавого? Вже сама назва понад 600-сторінкового тому, невипадково написаного російською мовою (про це далі), є інтригуючою і викличною.

Це корисне читання не тільки для росіян, хоч би як не наполягав автор, але для всіх, хто хоче розібратись у своєму українстві і в причинах того, чому ці пошуки викликають таку хворобливу реакцію як у представників російського істеблішменту, так і багатьох пересічних громадян РФ.

Перший розділ книжки розглядає поняття нації та націоналізму, другий – "атрибутику" (мову, територію та символіку), третій – два з половиною десятка міфологем з минулого, без яких неможлива Україна, наступні присвячені націоналізмові ХХ сторіччя та майбутньому націоналістичного проекту.

"ЭТА КНИГА – ЛИКБЕЗ для непосвященных, т.е. обзор вполне известных специалистам и, в основном, очевидных фактов, малоизвестных большинству обычных русскоязычных (и не только) граждан Украины (и бывшего СССР), поскольку эти факты "забыты", "непопулярны", "неприятны","неполиткорректны" или "невыгодны".

Отже, мета автора – "вправити мізки" не стільки тим, хто вже асоціює себе з українством, а тим, хто перебуває в транзитному стані – від радянської людини відійшов, а до українця, в сенсі – громадянина України – ще не пристав.

І все ж, чому ж про український проект, націю та націоналізм російською?

Галушко іронічно пише в автобіографії: народився в Києві "в семье потомственныхукраинских националистов, перешедших для маскировки своей враждебной сущности на русский язык… Ведь нас таких– треть страны. А то, что мы "меньше любим Украину", – вранье тех, кто манипулирует украинским общественным мнением. Да мы за Батьківщину можемвжарить не хуже "бандеровцев" с Западной Украины!".

Між десятками визначень і трактувань вирізняється формула, що ж таке нація, яке дав французький історик і публіцист Ернест Ренан: "Это общее чувство, этот постоянный плебисцит, который продолжается изо дня в день и создает нацию,этот великий союз, который опирается на сознание жертв, которые уже были вместе принесены, и готовность принести их в будущем".

Нація не в крові, не в книжці, вона в головах. Дослідник націоналізмів Х’ю Сетон-Уотсон сформулював її наявність так – "значительное количестволюдей из определенной общности считает себя нацией или ведет себя так,как будто эта нация существует".

Отже, українці існують і дуже давно і процес цей не сильно пов'язаний з концепціями "Русского мира" у відкритій і завуальованій формі, щоб про це не казали московські церковники, дослідники та політики. Полеміка з деякими з них займає чималу кількість сторінок книги.

Ну, справді, як тут змовчати – "Создание "Украины" и украинской нации велось [більшовиками] в советских формах, с социалистическим содержанием, и ктому же, в значительной степени руками большевиков,что вызывало раздражение и бессильную ярость националистов… Пока государство было крепким,пока советское общество не было дезориентированоновыми, заманчивыми с виду, но обманчивыми по сути,идеями и теориями, пока не были подточены его моральные устои, не осмеяны и развеяны в прах его идеалы, не поставлены под сомнение его прошлое и будущее,украинское национальное движение тлело на диссидентских кухнях и в кассах американских исследовательских центров".

Даруйте за розлогу цитату з московського вченого Марчукова, який написав товсту книжку про український національний рух. Як справедливо пише Галушко, до чого таку часові витрати – можна було б просто на паркані написати кілька слів, результат був би аналогічний…

"ЭТА КНИГА – НЕ политическая пропаганда или агитация. Автор неимеет отношения к политике, партиям, выборам и т. п.".

Історик не приховує скептичного ставлення до соціалістичних захоплень більшості проектантів і будівничих проекту "Україна" початку ХХ століття. Навіть віддає їм належне, де треба, – "Михаил Грушевский выполнил необычайно важную для украинцев работу: он их академически, т.е. квалифицированно исторически,обосновал. Многотомно, что особенно приятно для тех, кто любит толстые книжки как мощный аргумент в споре… В результате творчества Грушевского украинцы вдруг не только спокойно "осели" на своей Украине, но и обнаружили, что они из нее никудане уходили".

Філософом, під неприхованим впливом якого Кирило Галушко перебуває, є В’ячеслав Липинський – поляк і католик, український патріот, який одним із перших почав мислити національними інтересами української нації, а не політичними догмами.

"Его мотивация быладостаточно простой: есть украинская земля, и все, кто на ней живет, определенным образом ей обязаны. Этот долг подразумевает и поддержкуустремлений украинского народа, независимо от национальности и вероисповедания. Эта идея называлась "территориальный патриотизм",и уже в зародыше она несла коррекцию идеи этнической нации в пользунации политическойили нации гражданской".

В книзі лише кількома словами згадано Миколу Міхновського, який своїм політичним памфлетом "Самостійна Україна", унаочнив настрої молодих радикалів початку минулого століття – мати свою державу за будь-яку ціну.

Натомість, чимало місця приділено розбору політичної філософії Дмитра Донцова, який протягом кількох десятиліть був гуру організованих націоналістів Галичини та Волині.

Написані майже сто років тому назад рядки звучать і донині: "Стремление жестать нацией охватывает собой: борьбу за национализацию культуры, за возможную экономическую независимость и, пока что, за наибольшее влияние в государстве (в центральных и местных политических учреждениях, судах et cet)".

Актуальність Донцова з його виразною антиросійською, в сенсі держави та цивілізації, риторикоює дивовижною – "Культуру от политики отделить нельзя... если организм нацииотравлен чуждой ему культурой Востока, то никакаяполитическая сепарация ничем нам не поможет".

А це хіба не про лідерів Помаранчевої революції сказано? "Лидеров периода революции вообще нельзя считать лидерами нации. Это были политики с психикой "маленького человека". Их мировоззрение не отвечало времени, в котором они жили… Этобыли духовные невольники, которые в эпоху революции мыслили категориями мирного времени".

Філософ і публіцист "спокушував" своїми рецептами нове покоління борців, ідеалістів, тих, кому належало вибороти Українську державу, або згинути в боротьбі за неї. "Инициативное меньшинство" может выполнятьвозложенные на него функции; должно иметь отвагу выбирать и приказывать, а не прятаться за мифической "волей народа".

Між іншим, Донцов проголошував, що провідники суспільства в деяких випадках можуть і не бути спорідненими з нацією кров’ю, релігією, навіть мовою: "неважно, на каком языке говорит этот ведущий слой, и какой он культуры, но важно, чтобы он думал и ощущал[вместе] с краем, не оставляя обязанности службы территориальныминтересам нации... И тогда нация будет с ним".

Липинський у найголовнішому своєму творі – "Листи до братів-хліборобів" - писав про те саме – "Нация для нас – это все жители данной Земли и все граждане данного Государства, а не "пролетариат" и не язык, вера, племя. Если я пишув этой книге о нас – "мы, украинские националисты" – это значит: мы,которые хотим Украинского Государства, включающего все классы, языки,веры и племена Украинской Земли.

Цей неудаваний і не проголошуваний демократизм зближує ідеологів українського націоналізму з дисидентами 1960-1980-х. "Демократический,антитоталитарныйнационализм – являлся верой узких кругов диссидентского движения. Их целью была демократизация советского режима,которая воспринималась как неотъемлемая составляющая реанимации национальной культуры. Ситуация с диссидентством несколько напоминалавремена царской России – это были тайные общества без перспективы повлиять на власть и государственную политику. Однако, как и с давнишнимитайными обществами, сохранения традиции и преемственности в маломчисле людей оказывалось достаточно, чтобы перенести национальнуюидею через "потерянные годы", сохранить до тех времен, когда она станетвостребованной".

Вже у перебудову, в самому кінці існування радянського комунізму, "очень быстро не то выкристаллизовалась,не то возродилась украинская идентичность, которая держится на этнической памяти, ощущении украинского культурного единства и более хорошем образовании и кругозоре".

Одним із недоліків можна вважати повну відсутність рефлексії та фактажу щодо останніх двадцяти років. Бо тоді б не таким однозначним виглядав висновок – "наблюдаем освежение,модернизацию украинского национализма: в силу то ли закономерного,то ли случайного стечения социальных, географических и политических обстоятельств в данный момент он постепенно синтезируется в сочетание национальных ценностей и гражданских – идеи нации и идеисвободы. Это – всего лишь идея свободной страны и банального патриотизма, а не какой-то ксенофобии".

А може це і правильно? І Кирило Галушко навмисно не став розбирати теорію та практику новітніх націоналістичних партій та рухів, бо, на його думку, "украинским национализмом в его нынешнем состоянии мы называем все идеологии и движения, которые стараются консолидировать и укрепить Украину".

Висока ерудиція підвела автора, здається, лише раз. Він не надто критично поставився й переказав популярну легенду про те, що всім відома комсомольська організація з міста Краснодона "Молодая гвардия" "тесно сотрудничала с националистическим подпольем и распространяла его листовки "Смерть Гитлеру, смерть Сталину!". Про що постійно розповідає в інтерв’ю один із учасників ОУН на Донбасі Євген Стахів. Доказів, правда, існування таких листівок в цьому регіоні і такої співпраці, здається, ще не було. Буду радий помилитися.

Фраза. "До момента построения стабильного интегрированного национального государства все идейные и политическиетечения данной нации, которые ставят целью повышение статусов этойнации (политических, культурных, экономических), независимо от партийной принадлежности (левые, правые, центристы, радикалы, умеренные) могут считаться составляющими национализма. То есть, по сути,националистами являются и Тарас Шевченко, и Степан Бандера".

________________________________________________________________________________

Читайте також:

Цікаві книжки з Вахтангом Кіпіані

До незалежності література, де бодай кількома словами описувалась УПА (спогади  партизанських командирів), "носила, главным образом, отчётно-разоблачительный характер с отрицательной оценкой повстанческого движения".