Історія з грифом "Секретно": Остання чекістська п’ятирічка. Початок: 1986-1987

Органи безпеки в СРСР часто називали окремою країною в країні. Співробітники мали особливі повноваження та не менш особливі привілеї, які ставили їх понад існуючою системою суспільних відносин, перетворювали у замкнуту, недосяжну касту.

Самі чекісти полюбляли говорити про себе як про радянську еліту - безстрашних і безкомпромісних "воїнів плаща і кинджала", які, на відміну від представників комуністичної влади, не піддаються деморалізуючому впливу оточення.

На цьому стереотипі будується поширений тепер міф про всесильний КҐБ, який ініціював перебудову задля усунення комуністичної партії, згодом розвалив СРСР для захоплення влади у пострадянських державах.

Проте події останньої для чекістів п’ятирічки, яка закінчилася розпадом СРСР та ліквідацією КҐБ, свідчать: Комітет йшов до ганебного кінця в ногу із всією владою. Його розкладання було синхроннним із розкладанням усього комуністичного режиму. Тому дати 1917–1991 з певністю можна ставити як на надгробку СРСР так і на пам’ятнику ганебної слави КҐБ.

      Друга половина 1980-тих стала початком політичної кризи комуністичної системи і розвитку опозиційних національно-демократичних рухів. Складовими цього руху в Україні були наступні течії:

• опозиційні політичні організації, створені здебільшого колишніми політв’язнями та дисидентами;

• організації, які боролися за відродження національної культури та історичної пам’яті;

• релігійні організації, зокрема рух за відродження забороненої владою Української греко-католицької церкви;

• екологічні організації, діяльність яких активізувалася після Чорнобильської аварії;

• молодіжні неформальні об’єднання;

• робітничі організації, страйкові комітети та профспілки, які боролися за кращі соціальні умови.

Кожна з течій мала власні цілі, але те, що на заваді їх реалізації стояла офіційна влада, поступово зближувало ці середовища і, врешті, привело до щільної координації дій та об’єднання зусиль. Комуністичний ж режим вбачав в таких організаціях загрозу і спробу подолати його монополію на громадське та політичне життя.

Головним інструментом у боротьбі з опозицією в СРСР залишалася спецслужба – КҐБ, а саме спеціально створене в 1967 році П’яте управління, завданням якого була боротьба з “ідеологічною диверсією ворога”. Але в новій політичній ситуації, коли керівництво держави оголосило “курс на перебудову і демократизацію”, КҐБ не міг використовувати звичних методів репресій, фізичного усунення опонентів та залякування. Тож останні п’ять років його співробітники змушені були діяти по-новому.

Органи безпеки ретельно збирали інформацію про настрої в суспільстві, відслідковували небезпечні для влади тенденції, що помітно зростали із початком перебудови. Опозиційні настрої посилилися після невдалих намагань приховати масштаби Чорнобильської аварії та продемонстрованої владою недієздатності під час ліквідації наслідків катастрофи.

Саме на 1986 рік припадає перша згадка в документах про спроби організувати неформальні об’єднання: “Управлінням КҐБ в Донецькій області в кінці жовтня 1986 року проведені оперативні заходи із попередження створення в м. Жданові в робітничому середовищі так званої “Суспільної групи громадської ініціативи”.

Як особливо небезпечний факт Комітет відзначав, що група створювалася за зразком польського профспілкового руху “Солідарність”. В грудні на стіл керівника компартії Володимира Щербицького лягла чекістська доповідна про створення неформальних об’єднань в колі молодих літераторів. Але це був лише початок…

Протягом наступного 1987 року створюються все нові й нові громадські ініціативи. Найбільшу небезпеку для спецслужби становило повернення до активного громадянського життя політв’язнів, які почали виходити на волю. Для того, аби нейтралізувати їх, розгорнуто роботу з метою “переконати їх в помилковості власних поглядів і схиляння до подачі представникам прокуратури заяв до Президії Верховної Ради СССР про помилування і недопущення в подальшому ворожої та іншої протиправної діяльності”.

В результаті заяви написали 48 з 72 колишніх в’язнів. Ще 24 особи – принципово відмовилися від такої пропозиції. Оперативне спостереження за ними підтвердило: “українські націоналісти Попадюк З.В., Хмара С.І. (Львів), антирадянщики Анаденко Ф.Ф. (Київ), Корягін А.І., Анцупов Є.М., Алтунян Г.О. (Харків), релігійні фанатики Ахтеров П.А. (Донецьк), Тереля Й. М. (Закарпаття) і Ігнатенко М.С. (Черкаси) своїх ворожих переконань переглядати не збираються, більш того, висловлюють намір в умовах поглиблення демократизації продовжити антисуспільну діяльність”.

Дехто з колишніх в’язнів поводився безстрашно і навіть виклично: “Чорновіл В.М., що повернувся після відбуття покарання до Львова, 24 лютого виїхав до Москви і звернувся в приймальню КҐБ СРСР, де в бесіді висунув вимоги реабілітації “політв’язнів”, в тому числі і його останньої судимості, дозволу публікуватися під власним прізвищем, повернення речових доказів, взятих у нього під час арешту 1972 року”. Така поведінка зробила його об’єктом прискіпливої уваги чекістів, які присвоїли Чорноволу влучний псевдонім – “Невгамовний”.

Аби полегшити свої будні в Україні, КҐБ вирішив не перешкоджати виїзду за кордон деяких з колишніх політв’язнів. Цим скористався, до прикладу, згадуваний Йосип Тереля, який виїхав до Канади.

Для м’якого впливу на непокірних пропонувалося “допустити декого з вказаних осіб до роботи за спеціальністю в колективах, які здатні виявляти позитивний ідеологічний вплив”. Разом із тим необхідним вважали організувати виступи у пресі відомих діячів культури та науки (пропонувалися Олесь Гончар, Борис Олійник), які засудили б антивладні дії дисидентів, зокрема наголосили на їхніх зв’язках із закордонними антирадянськими центрами.

Органи безпеки не полишали спроб використати компрометацію конкретних осіб. 27 вересня 1987 року на Київському летовищі затримано американську журналістку Марту Коломієць, в речах якої виявили відеокасету із записом інтерв’ю двох відомих українських дисидентів В’ячеслава Чорновола і Богдана Гориня.

Цей факт спецслужба намагалася використати для того, щоб представити їх як зрадників, які працюють на ворожу державу. КҐБ підготував і розмістив у пресі статтю під назвою “Інтерв’ю з-під поли”, де між іншим стверджувалося, що насправді Чорновіл був засуджений за спробу зґвалтування, при обшуку в нього конфісковано книгу “Майн Кампф”, а журналістка придбала для дисидентів автомобіль, чотири магнітофони та дорогий одяг у валютному магазині.

На думку КҐБ пропагандистський ефект від організованих акцій був успішним. “В редакції газет, телерадіокомітет, адміністративні органи, – звітували вони партії, – приходять численні листи від трудових колективів і окремих громадян з різким засудженням націоналістичних елементів і вимогами припинити їх дії, що шкодять нашій державі”.

Отже, чекістська кампанія в пресі отримала відгук у формі організованої комуністичною партією хвилі обурення громадськості, відтак обидві сили були задоволені від проробленої роботи. Саме таким чином комуністична влада поступово штовхала себе у вигадану реальність і втрачала можливість ефективно реагувати на справжні суспільні виклики.

Додаткову проблему для КҐБ складало те, що опозиційний демократичний руху діяв не лише на території України, але в інших республіках СРСР та комуністичних країнах Східної Європи. Спецслужба мала справу з масштабним міжнародним явищем і чітко це розуміла. 

У звітах постійно звучить занепокоєння, що українські активісти вивчають досвід громадських рухів Прибалтики та Польщі. Чекісти вважали надзвичайно важливим не допустити координацію та співробітництво між різними рухами.

В одному із звітів з кінця 1987 року читаємо: “Відповідно до вказівок КҐБ СРСР, МВС СРСР і Прокуратури попереджено спробу Чорновола, Гориня і Геля взяти участь 10-14 грудня цього року в т.зв. “Семінарі незалежних громадських організацій країн-учасниць гельсінського процесу з гуманітарних питань”. Українській делегації не дали вилетіти до Москви.

Через три місяці на летовищі у Львові кагебісти затримали активіста і колишнього політв’язня Степана Хмару, який прямував до Москви, щоб участь у семінарі, присвяченому боротьбі за права людини. У нього вилучили “машинописні документи, в яких вкрай тенденційно висвітлювався хід перебудови в Україні і національна політика КПРС”.

Ці епізодичні успіхи нездатні були приховати головного – неготовності чекістів працювати у нових реаліях. Вони не бажали помічати змін, які відбувалися в суспільстві. Як більшість представників влади, вони вважали, що “зміни” – лише нове слово в лексиконі партійної пропаганди, яке слід частіше вживати у промовах.

У журналі “Збірник КҐБ СРСР”, який виходив під грифом “Совершенно секретно”, в кінці 1987 року опубліковано розлоге інтерв’ю голови КҐБ УРСР генарал-майора Миколи Голушка під промовистою назвою “Мислити і працювати по-новому”.

Головний український чекіст, слідуючи модним у владі трендам, заявляв: “Наша увага зосереджена на впровадженні в організаційну роботу демократичних методів (без шкоди принципу єдиноначалля), рішучій відмові від одностороннього наказного стилю, який привів до того, що деякі керівники стали відриватися від колективів, активну роботу заміняли “засіданством” і дрібною критикою підлеглих”.

Ба більше, Голушко, визнавав, що “в 1986–1987 керівниками різних рівнів, в основному середньої ланки, було допущено немало порушень”. Тому за дискредитацію “високого звання чекіста” з органів безпеки були звільненні сім керівних працівників управлінь КҐБ Ворошиловоградської, Донецької, Львівської, Полтавської, Сумської, Херсонської, Миколаївської областей.

Проте розмов “по-новому” було недостатньо, щоб припинити реальні зміни в суспільстві, які щойно почали набирати силу.

 Продовження читайте наступного четверга.

__________________________________________________________________________________

Читайте також:

Історія з грифом "Секретно": Третя сторона в польсько-українській війні

Жорстока політика швидко протверезила місцевих поляків, продемонструвавши, хто є справжнім ворогом. "Решта поляків, що залишилася по селах Людвипільщини, - читаємо в повстанському звіті, - симпатизують відділам УПА"