Така безцінна загроза

У нашій країні досі не надто пильнують за політичною коректністю, а різкість вислову не обов'язково засуджується як "мова ненависті". Письменникові чи публіцистові це залишає значно ширший ареал мовних засобів. Я знаю, що розпускати язик погано, але іноді не можу стриматися.

Приблизно з півроку тому я давав інтерв'ю, в якому серед іншого дозволив собі зіронізувати на тему Росії: "У нас чудовий сусід. Якби він ще й улаштував нам збройну агресію, то ціни б йому не було".

Я не мав на увазі нічого нового. От уже третє десятиліття Росія змушена миритися з існуванням України як окремої держави. Цей факт не надто подобався їй із самого початку нашого незалежного існування, себто з 1991 року. Але останніми роками її невдоволення драматично загострилось і стало просто-таки неврозом. Помаранчева революція ще 2004-го засигналізувала: Україна справді виривається з-під російського контролю. Вона – тепер уже не тільки юридично, але й фактично – перестає бути уламком Російської імперії. Куди вона піде? На Захід? У НАТО? Україна в Європі? Як це можливо?

Змарновані шанси тієї революції, напевно, трохи заспокоїли росіян. Тож коли рівно через дев'ять років київський Майдан піднявся знову, реакція Росії виявилася значно нервовішою. І щиро кажучи, непримиреннішою. Я навіть бачу президента Путіна, який дає собі таємну і священну клятву цього разу ні за що не поступитися.

І він не поступається. Навпаки – він наступає. Й переступає. Не тільки межі пристойності, але й державні кордони.

Ну так, ми завжди знали, що Путін злий, мстивий і жорстокий. Це було, можна сказати, нормальне діло, ми звикли. Але ось і погана новина: він ще й божевільний. Причому аж ніяк не тихий, швидше навпаки.         

Й ось тепер стає остаточно зрозумілим призначення всієї тієї пропаганди, так активно проштовхуваної в західні медіа протягом усіх місяців Майдану. Пропаганди, можна сказати, класичної, себто вже достатньо заяложеної, але чомусь усе ще частково придатної – праворадикали, націоналісти, антисеміти, неофашисти. Сам особисто Путін ще в один із перших днів грудня, тобто ще три місяці тому, висловився приблизно так, що ніби "в Україні протести дедалі більше нагадують погроми". Слово "погроми" з'являється не просто так. Той, хто його вживає, натякає на цілком виразний контекст.

Таким чином сигнал було дано і план запущено. Увесь світ мав повірити, що в Україні до влади рвуться якісь найтемніші сили, породження політичного пекла. Що це вони розстрілюють беззбройних, викрадають і катують випадкових перехожих, захоплюють будівлі, офіси та помешкання простих громадян. Що це від їхніх рук загинуло близько сотні людей. Що це вони систематично відстрілювали очі й геніталії супротивників. Що саме від них змушений був рятуватися втечею легітимний президент країни Янукович, любов і гордість рідного народу. Що саме їх мусила в останню перед катастрофою мить зупинити російська військова сила. Росія мала вкотре врятувати світ від фашизму. Цього разу від українського.

Є брехня. Є велика брехня. Є брехня безсоромна і безсоромно велика. Але є брехня найвищого ступеня – російська пропагандистська машина. Вона працює на таких незламних традиціях і незліченних грошових обертах, що її дотепер годі спинити. Проте вона має й дуже суттєвий недолік: її продуценти піддаються її впливам раніше за її адресатів і самі починають їй вірити, стрімко втрачаючи – як там казала пані Меркель? – зв'язок із реальністю.

Випадок президента Росії – підтвердження цьому. Мабуть, він і сам поступово повірив у те, в чому хотів переконати світ: що Майдан – це купка неофашистських недобитків, що на ньому йшлося про диктатуру якихось екстремістів. На Майдані ж ішлося (й досі ще йдеться) про цілком протилежні речі. Такі як свобода і справедливість, відкрите вільне суспільство, контроль громадян над владою, перетворення своєї країни на значно придатнішу для людського життя. Тобто на значно людянішу.  

Відтепер же, коли Росія влаштувала нам за всі ці не зрозумілі для неї прагнення ще й збройну агресію, нам ідеться ще про одне, мабуть, найголовніше – про єднання всіх нас задля захисту своєї країни. Територіально поділені та історично розсварені, українці, можливо, вперше в історії відчули таку потребу в єдності. Ніщо так не згуртовує їх у ці дні, як  російська загроза. Ціни їй просто немає. 

Юрій Андрухович