Вміння користуватися пам'яттю

Нещодавно зустрів давню-давню знайому. Не бачив її років двадцять. Зустрілися випадково на вулиці. Вона майже не змінилася, хіба що стала більш упевненою в собі, більш спокійною.

Показала фото доньки, показала фото свого пса, потім сиділа за столиком і щось захоплено розповідала, час від часу азартно клацаючи пальцями, ніби підкликаючи офіціанта.

Виявилося, що ані вона ані я майже ні з ким із давніх спільних знайомих не спілкуємося, що всіх розкидало, всі розгубилися, і де вони тепер – навіть уявити важко. Жодні "Однокласники" не допоможуть.

Виявилося також, що на жодні зустрічі випускників вона не їздила, жодних сентиментів до цього всього не має, хоча й хотіла побачитись із деякими старими друзями. Я розповідав щось подібне – не їздив, не маю, хоча теж радо зустрівся б.

Мені сподобалось, що вона не надто переймається спогадами про давніх знайомих, що не тримається ностальгії - цієї стоячої темної води, яка нікуди тебе не виводить, міцно охоплюючи й тягнучи на дно.

Я найбільше й не люблю в спілкуванні зі старими знайомими подібного хапання за те, що відійшло, тримання в собі дріб'язку з минулого – всіх цих старих афіш і потріпаних книг, недійсних квитків і підроблених купюр, розмитих фото і фальшиво переспіваних пісень.

Мені завжди стає незручно за людей, які так тримаються за минуле, ніби зовсім не вірять у власне майбутнє.

Мені не подобається, коли дорослі й самодостатні люди, зустрівши одне одного після десятирічної паузи, з замилуванням і сентиментальністю діляться сокровенними спогадами, замість того, аби ділитися життєвими та творчими планами.

Шкода, коли все найкраще лишається в минулому, гукаючи нас звідти, дражнячи, позбавляючи впевненості й спокою. Печально, коли в нас немає нічого, окрім наших спогадів, до того ж немилосердно спотворених вибірковою пам'яттю.

Тим більше цікаво було спостерігати за нею та слухати її розповіді – стримані й захоплені, спокійні й ліричні. Навіть говорячи про якісь проблеми, вона говорила не так щоби поскаржитись, як щоби поінформувати.

Таких знайомих справді приємно зустрічати, вони свідчать, що життя може не лише ламати, а й підтримувати. І хто тоді, двадцять років тому, взагалі міг знати, як усе складеться, що з нами всіма буде, наскільки ми змінимось, наскільки ці зміни будуть нас тішити.

З іншого боку, я справді час від часу згадую своїх давніх знайомих. Декого з них справді хотілося б побачити. Навіть не знаю для чого. Бо справді – навіщо відчиняти двері, не знаючи, що за ними.

Навіщо підіймати протяги, котрі виносять із минулого відчуття чогось втраченого, чогось такого, з чим ти так і не зумів дати собі раду, тож воно тепер заважає тобі своєю постійною присутністю, примушує постійно копирсатися в подіях, які ти не надто добре пам'ятаєш, але намагаєшся обов'язково пригадати, змішуючи імена й гублячись у датах.

Ми схильні ідеалізувати минуле, схильні наділяти події, що минули, особливим світлом та значенням, схильні вбачати знаки провидіння в усіх наших зустрічах та прощаннях.

Ми ставимось до свого минулого, як до втраченої ідилії, згадуючи з ніжністю та вдячністю тих, хто ще вчора викликав у нас гірке роздратування та жорстке несприйняття.

Наша пам'ять – слабка й непослідовна, наші захоплення легко минають і забуваються, наше майбутнє видається нам непевним і викликає бажання від нього відмовитись.

Тому ми згадуємо й шкодуємо, присягаємося все повернути й знову все забуваємо. Наше минуле волочиться за нами, мов рибальська сіть, до якої набивається щоразу більше непотребу.

Хоча, що насправді було там, у минулому? І що з того часу змінилося? Я пам'ятаю всіх своїх друзів, пам'ятаю їхні обличчя та їхні слова, пам'ятаю все, за що я їх любив і за готовий був придушити. Але ось їх немає поруч зі мною, і не можу сказати, що мені чогось бракує.

Досить того, що вони були в моєму житті. Досить того, що вони лишилися в моїй пам'яті. Досить того, що я пам'ятаю ту ранню осінь, і ті високі сосни, що стояли над нами всіма, пам'ятаю той гіркуватий вересневий вечір, коли ми всі сиділи довкола багаття, щось говорячи й нікого не слухаючи.

І вона теж сиділа й щось розповідала, час від часу азартно клацаючи пальцями. Ось як тепер.