Все, як у дитинстві

Третій день падає дощ. Прокидаючись, ти вже чуєш його незмінне шарудіння за вікном, чуєш, як краплі падають у квітники й траву, як насичують вологою газон, як б'ються об листя, як стікають віконним склом. До обіду дещо заспокоюється, крізь хмари навіть пробивається сонце, але потім, під вечір, заряджає по новій, старанно заливаючи ті ділянки грунту, що встигли просохнути. Вночі ледве сиплеться, але на ранок посилюється знову. Навіть не хочеться думати про те, наскільки ще його стане.

В дитинстві дощ завжди сприймався, як неприємність. Справжньою бідою було йти під дощем на навчання. Прокидатися в сутінках, визирати у вікно, розглядаючи там сіре безнадійне повітря, яким доведеться дихати ближчий час. Тягнутися з портфелем під холодними болючими краплями, а далі весь цей жах – брудне взуття, вогкі коридори, поганий настрій, кошмарна математика. Що може бути гірше?

Гірше може бути лише дощова погода під час шкільних канікул. Тоді це виглядає цілковитою катастрофою, початком життєвої поразки, якої ти не заслужив, але якої годі уникнути. Як же так, думаєш ти й сльози обурення та гніву виступають тобі на очах, як же це несправедливо!

Читайте також: Час як радість

Як це підло з їхнього боку! Чому саме тепер, під час твоїх, цілком законних канікул, починаються всі ці проблеми, чому саме тепер погода псується, позбавляючи тебе безлічі таких важливих та життєво необхідних розваг. Адже ти не можеш дозволити собі під час канікул сидіти вдома. Адже ти не маєш аж так багато часу, аби втратити цілий день! Адже життя взагалі таке коротке й швидкоплинне, й витрачати його на нікому не потрібне перечікування негоди (тим більше – під час канікул!) видається нестерпним і неможливим!

Боги карають нас, не зазираючи до наших щоденників, помста їхня виглядає дрібною й невиправданою, вона робить наші дитячі серця холодними й черствими, вона назавжди позбавляє нас довірливості й безпосередності. Вона робить чемних християнських дітей богоборцями. А що роблять богоборці під час затяжних весняних дощів? Вони взувають які-небудь гумаки, натягують на плечі важкі, незручні куртки й виходять таки під зливу, не бажаючи коритись долі й втрачати дорогоцінний час, відпущений їм для ігор та утіх. Так і стоять, під дощем, в темних калюжах, самотні, обдурені, ображені на цілий світ, із його підступністю й недоречністю.

Читайте також: Ну що ж ти, слабак?

В дитинстві багато речей справді видаються недоречними – невчасні зими, закороткі дні, задовгі сутінки, заплутані кимось домашні завдання, скорочені кимось години веселого неробства, літо, що все ніяк не почнеться, що витягує з тебе жили своїм, таким повільним насуванням, переповнює смутком твої очікування, переповнює мулом навколишні водойми, потому минає, як один день – швидко й непомітно, аж ти не встигаєш запам'ятати його риси, його запахи й тіні. Минає, лишаючи тебе в розпачі та зневірі, спалахує й згасає, ніби сірник, роблячи тебе найнещаснішим із усіх смертних. І так до наступного червня.

Мабуть, саме з дитинства в тобі лишається невпевненість і надмірна залежність від погодніх умов, від зміни сезонів, від негод та появи сонця, від прогрівання води у водоймах та сходження снігів за вікном. Ти й далі сприймаєш погодні катаклізми на свій рахунок, зміни твого настрою чітко узгоджуються зі змінами напрямку вітру, радість твоя напряму залежить від атмосферного тиску, смуток – від вологості повітря. Ти так звикаєш підлаштовуватись під зовнішні обставини, що справді відчуваєш піднесення від прозорого неба, й навпаки – відчуваєш у серці біль від самого лише споглядання чорного березневого снігу на сусідніх дахах.

Головне, що стосується це, звісно, не лише погоди. Стосується це життя як такого, життя, як безкінечної низки підступів та пасток, до яких ти так уперто потрапляєш, яких не можеш уникнути, але які і не можеш ігнорувати. Які лише дрібниці здатні вивести тебе, дорослого й досвідченого, з себе, які лише химерні деталі можуть позбавити тебе спокою та рівноваги. Від яких незначних коливань ти западаєш у печаль, від яких нехитрих несподіванок тобою починає оволодівати тривога. І разом із тим – як мало потрібно, аби почуватися королем повітря, як багато існує причин, аби безпідставно переживати ейфорію та радісне забуття. Все, як у дитинстві – шалено несправедливо, неймовірно радісно.

Сергій Жадан