Не однаково

Під час Майдану в мене ночувало багато людей. Мились, прали, їли. Я там трохи волонтерив, іноді їздив туди ночами, возив їжу і ліки.

Я не міг повірити, що це сталось, коли побачив на екрані труни.

Довго не міг собі вибачити, що тоді не був там і не витягував людей із лап смерті. Це було відчуття сорому за себе, перед своїми ще ненародженими дітьми.

Я був проти бруківки і коктейлів. І казав, що це насилля породить більше насилля, бо інакше не буває. Не знаю, чи мав я у цьому рацію. Але з початком насилля я став менше ходити на Майдан, проте людей продовжував приймати, попри періодичні нерозуміння і навіть лайки сусідів.

Я ходив на антимайдан, щоб побачити другу сторону. Вона була бридкою і ганебною. Вишикуваною шеренгами і проплаченою дрібною готівкою. Я кричав там "Слава Україні" до наших через барикаду. 

За час Майдану я не кинув жодного каменю і не привіз жодної краплі бензину. Коли Кличко сказав про "мирний наступ", я зрозумів, що буде кров. Дуже шкода, що я вгадав. Я не був якимось суперактивістом. Просто звичайним киянином, якому не все одно.

Я не знаю, чи мав рацію щодо насилля. Але хотілося вірити, що вихід був. На жаль, ми цього ніколи не дізнаємось. І сталося те, що сталося.

Таким був мій Майдан. У ньому не було нічого особливого чи героїчного. Але без сорому за те що в останні дні я не витяг жодної людини, мабуть, не було б "Повернись живим".

Пишу як є. Просто і щиро. Можливо, хтось, прочитавши це, знайде у собі рішучість і піде на фронт чи допоможе солдатам. На жаль, залишилося ще дуже багато способів спокутувати свою провину перед Героями Небесної Сотні.

На превеликий жаль.

Оригінал читайте на сторінці у facebook засновника фонду "Повернись живим" Віталія Дейнеги 

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на  facebook  і стежте за оновленнями розділу!